Богдан Лепкий. Мотря. - Розділ 2.

ЯК ЦЯ РАНА БОЛИТЬ

Чуйкевич поклав лист гетьмана під подушку. Добре, що довіз його. А тепер, коли б ще доручити, тоді хай діється, що хоче, — він своє діло зробив.

Тільки та рана, та нещаслива рана, щоб вона не прикувала його до ліжка! Почали б питати, звідки вона, з ким бився, коли й за що, і так по нитці може дійшли би й до клубка. Цього він боявся, навіть дуже, бо Кочубей, видимо, запопадає царської ласки і, хоч не радо, а все-таки доніс би московському воєводі про сутичку гетьманського старшини з царськими ратниками, дарма, що ті ратники мордували й грабували спокійний народ.

Ціла надія на Мотрю. Вона обіцялася бути його заступницею перед своїм батьком, а за Мотрине слово можна й голову класти. У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка.

І Чуйкевичеві прийшов на гадку старинний міф про хоробрих, бойких жінок. Амазонка... Чому не посадниця Марта Борецька в своїх молодих літах?.. Москва іде, Новгород боронить своєї волі. На його чолі гордо й невстрашено стоїть посадниця Марта. Вічевий дзвін упав, і вона голову свою поклала за волю й славу рідного города-держави.

І замовк, навіки замовк голосний новгородський дзвін, Мартині кості розсипалися в землі, а Москва йде, Москва все йде... Ах, як ця рана палить!

Мотре, доторкнися до неї своєю дрібною долонею, може, втишиться біль!..

Чуйкевич не міг спати. Йому то зимно було, то гаряче, то весело на душі становилося і надійно, то знов сумно якось робилося і тривожно. Раз він почував себе сильним і спосібним до великих вчинків, то знов зневіра підкрадалася до його й нашіптувала щонайчорніші гадки. Тоді він вдивлявся у місячне сяєво, що вливалося крізь вікно в кімнату, і хотів побачити Мотрю. Бачив її, як жива стояла перед ним, близька, але далека. «Кривавий дощ паде на білу лелію, на снігах квітці зимно», — гомоніли в душі зловіщі слова старого Паліївця... Що вони значать?.. Може, й ніщо, а все ж таки так сумно вражають... Така та наша Україна!.. Велика й багата, як відданиця розкішна, що всіх манить до себе, криваві свати йдуть, як до Острозької Гальки. Невже ж і її судилося такою нещасливою бути, як тая безталанная княжна з Острога? Тільки жий і красуйся, як ні одна країна на світі, пишайся степами й ланами, квітчайся садами й дібровами, селами, як у віночку, містами, як улії рійні, — так ні! Завидує нам нашого щастя доля, насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти рідна, безталанна земле...

Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, любов його ставала неподільна.

Місячне сяйво зникало. Крізь вікно видно було зорі. Вартівники перекликалися на валах. Нічний сторож обходив двір і калатав у паркан. Розмовляв з псами, котрих водив з собою.

Кивалися віти дерев. Часом упала спіла грушка в саду. Як становилося тихо, чути було притаєні смішки... Любі розмови.

Над раном Чуйкевич почув, що уступає жар. Його перестало морозити і рана не так дуже боліла, — заснув.

Збудився пізно. Видно, не казали його будити. Ніби крізь сон пригадував собі, що хтось легенько відчиняв двері і двоє гарних очей витало понад ним.

Глянув у вікно: сонце стояло високо. Як же він довго спав і як твердо! Та, мабуть, цей сон і поміг йому, почував себе гарно, вірив, що видужає. Ще би то ні, коли такі лікарі його лічать, — молодість і Мотря...

Перед возівнею побачив карету зі шкіряною будою, з віконцем ззаду і з великими золоченими ліхтарнями. Візники мили її, витирали, видно, готовили до дороги. Зі стаєнь провадили шестірню сивих породистих коней. Коні іржали, ніби тішилися, що поїдуть трохи в світ.

Чуйкевич догадався, що це повіз для генерального судді і його дружини. Виїде їм назустріч, і вони пересядуть до нього.

Під вечір, певно, надтягнуть до Ковалівки. Кивнув на свого чуру, що також стояв коло того повозу, бо ніщо так не цікавить молодих хлопців, як коні, вози і зброя.

Чура, побачивши у вікні свого пана, побіг мерщій до нього. Приніс подорожнє пуздро, приладив воду і вбрання.

Чуйкевич одягався і балакав з чурою. Питався, що роблять його люди. Нічого, славити Бога, здорові, тільки два побилися вночі з тутешніми козаками. Пустили собі трохи крові, але то ніщо, присхне; козакові як не доберешся до кості, то він і не почує. Такий народ.

«А язик за зубами тримають?» — питався Чуйкевич.

«Ще б то ні. А о чию ж тут шкуру йде, як не о їх. Ми такому, що одно слово писнув би, голову скрутили б», — загрозив чура.

«Ну, то й гарно, а тепер іди і скажи нашим хлопцям, щоб вони зібралися в тім от ліску направо і щоб чекали мене. Я зараз до них вийду».

Чура побіг, а за хвилину пішов туди й Чуйкевич.

«Здорові були, панове товариші!» — привітав їх.

«Здоровля желаємо вашій милости!» — відгукнули йому.

«А ви ж чого так криєтеся позад других, ніби шукаєте холодку в спеку, — питався двох, що стояли позаду. — Ходіть, хай подивлюся на вас».

Виступили наперед.

«Ого, як бачу, ви вже й тут не дармували. Як когути, де не стрінуться, там і деруться. А я вам говорив і наказував, щоби ви чемно себе тримали та гетьманському козацтву сорому не робили».

«Ми, ваша милосте, їй Богу, сорому не зробили, ми нашим супротивникам такого прочухана завдали, що вони до суду-віку тямитимуть гетьманців».

«Говори до них! — сказав безрадно Чуйкевич. — Вас би так в дибки, то ви на другий раз краще слухали б, що?»

Козаки переступали з ноги на ногу. По мові свого старшини бачили, що нині нема що боятися кари.

«За кару, — казав Чуйкевич. — за кару я вас на три дні... пускаю домів. Ви з тутешніх сторін. Ідіть та розважте своїх батьків, сестер і кого там ще хто хоче».

«Щиро дякуємо вашій милості!» — гукнули врадовані козаки.

«Тільки ніяких бешкетів не робити мені ні дома, ні в дорозі. Уважайте, щоби котрий коня не пропив, бо це не його. А вам, — звернувся до тих двох, — хай мамуня добре голову змиє, а батько чуба натре, що таких собі вітрогонів виховали. Завтра перший день, позавтра другий, там третій, а четвертого вранці, щоб ви мені тут усі були, як один, — зрозуміли?»

«Щиро дякуємо вашій милості, нам, як той казав, досить півкопи слів і палкою в лоб, щоб зрозуміти».

«Так тоді гаразд, рушайте!»

За хвилину з Кочубеєвого двора на всі сторони світа летіли гетьманські козаки, і вже, мабуть, не було такої сили, котра б їх назад завернула.

Дворові дівчата з жалем дивилися за ними і зітхали. Деяка втирала хустиною очі.

Чуйкевич лишився тільки з чурою. Цей був з-під Батурина і в тутешніх сторонах нікого не мав.

«А тобі не скучно, що не пішов?» — питався його Чуйкевич.

«Мені з вашою милостею ніколи не скучно».

Чуйкевич погладив його по голові: — «Видно, що на гетьманському дворі служиш».

«По чім?»

«А потім, що влесливо вмієш говорити».

Чура засоромився.

«Вашу милість просили на снідання».

Чуйкевич лиш тепер пригадав собі, що він ще не снідав. і побіг до двора.

КОЧУБЕЇ

По сніданню та по добрім обіді, котрий їли втрійку, себто Чуйкевич, Марія Хведорівна і няня, бо Мотря і до обіду зі свого горища не зійшла, Чуйкевич пішов до себе.

Положився, бо все ще чув біль і утому.

А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше.

Дійсно, якась незбагнута душа.

Вже дитиною була така химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде.

«Ти куди?»

«Не знаю. Наскучило мені».

Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді, як ідеш, — то йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гилячка і вже кінь готовий, та ще який! Баский та гострий, як у якого сотника. А скільки пташачих гнізд у садку, скільки риби в річці, — що там дівчина? Тепер не те. Тепер отся обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї.

Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе як не на яві, то у спогаді, і за тим усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила.

Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто? Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив, і тепер щасливий, як його зневажають? Він гарних батьків син, як не багатствами так родом і заслугами козацькими Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві, попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх скочить. Дівчині найгірше зрадитися, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так, або полковник, або покойник, побачимо...

Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополудне як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір, який самотний, затишний... Мрії!..

Його гадки перебив гамір дзвонів.

Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.

Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва, від гетьмана і від самого царя, вертає.

Кочубей як сам їхав, то, звичайно, так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилізати з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидіння розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали.) Але коли з жінкою їхав, то друга річ.

Любов Хведорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже.

Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому, що лиш по заході сонця гукнули свіжо уставлені на валах моздирі, карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ю, підкотилася під високі густо цвяховані і дашком прикриті ворота.

Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Хведорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, важко зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище, на горбочку. Карета завернула кругом на подвір'я.

Біля воріт чекала Марія Хведорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.

«Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість!»

Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.

«Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я з ним привітаюся».

Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.

«Що ж тебе пригнало до нас, брате? — питався Чуйкевича Кочубей. — Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас отсе случаєм?»

«Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він».

«Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьман хоче? Побачимо».

Тримаючи лист, поспішав у двір, біля нього йшла Любов Хведорівна, прискорюючи ходу, бо таки добре цікава була, що гетьман пише.

Перед двором чекала Мотря.

Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово:

«Вийшла?»

Мотря привіталася з мамою і батьком.

Батько, ніби і про лист гетьманський забув повертав донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював: «От яка! Бач яка!»

«Ходи ж бо вже!» — наглила Кочубеїха.

Увійшли в двір...

Мотря лишилася на ганку. Чуйкевич підступив до неї.

«Гарний нині день», — почав, щоб щось сказати.

«Еге ж, гарний, і не лиш день, а й вечір. А може, в тебе ще день?»

«Як дивлюся на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить».

«Компліменти. Підпускай москаля підпускай!»

«Мотре, чого ти лиха на мене?»

«Я лиха?»

«Як не лиха, то байдужа?»

«А хіба ж це гріх?»

«Не гріх, але ти вчора сказала, щоби ми собі приятелями були, а раз приятелі, так і не байдужі».

«Або байдужі, або ні, як коли. Не люблю я облуди».

«Або я облудник?»

«Ні!»

«Так чому ж ти мене не любиш?»

«Я? Тебе? Не люблю?»

«Так, значиться, любиш?»

«Хочеш знати правду?»

«Хочу...»

«Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других і тільки».

«Спасибі і за це», — сказав козак, стискаючи дівчині руку.

«А де ви, молодята? — гукав з покоїв Кочубей. — Ходіть тут, хай надивимося на вас. Які самолюби».

Пішли.

Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа запишена на канапі і дивилася на свої руки. Це вона звичайно робила, як не хотіла щиро говорити.

Кочубей ходив, ніби підбігаючи від дверей до дверей.

«Засидівся я у тій кареті, — казав, — тепер ходжу, як не своїми ногами. Але ти не дивися на мене, що я ходжу, сідай».

Чуйкевич стояв, бо не годиться сідати, поки старші не сядуть.

«Пише мені ясновельможний, що за десять днів, себто від нині через шість, відвідає нас у Ковалівці. Що ж, велика честь...»

«Ще й яка!» — підхопила Кочубеїха.

«Будемо гостеві раді», — говорив далі Кочубей.

«А вже ж, що будемо», — доповіла Кочубеїха.

«Вгостимо його на славу».

«Еге ж, на славу».

«Так тоді, — почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, — позвольте, ваша милосте, попрощати вас».

Мотря глянула на Чуйкевича, а потім по черзі на батька й маму.

«А то ж то як?» — питався Кочубей.

«Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються, і вернемо в Київ».

«Так ти гадаєш? — казав, стаючи перед ним, Кочубей, — то ти ще не знаєш світові ладу. На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу».

Чуйкевич хотів випрошуватися, казав, що боїться, щоб гетьман не гнівався на нього, але Кочубей стояв кріпко на тім, що він хазяїн у своїй хаті і що хазяйських прав навіть гетьманові не поступить.

«Забув ти, козаче, що з генеральним суддею не слід заходити в процес, го-го-го!»

Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича, як чоловіка. Його годі було не любити. До того вони не одну кришку хліба з собою ділили, не одну дощову годину під тим самим окапом перестояли, і коли б добрі люди не пхали пальців поміж них, вони оставалися б щирими приятелями, забуваючи про ті дрібні порахунки, які між ними бували. Та ще одна гадка всміхалася Кочубеєві, а саме, що його дружина, Любов Хведорівна, чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей і оставить свого мужа в спокою, — а це щось також варте!

«От і піймали козака! — казала Кочубеїха, показуючи на Чуйкевича. — Але ж бо й засоромився бідолаха, що, хоч з гетьманом хліб-сіль їсть, а з Кочубеєм справу програв. Не журися, якось воно буде, гетьмана уговкаємо, це я вже на себе беру. А може, ти боїшся, щоб люди не сказали, що ми тебе до Мотрі ловимо?»

Мотря здвигнула раменами.

«Донька ваших милостей, — відповів Чуйкевич, — не з таких, щоб до неї треба ловити».

«І я так гадаю, — додав від себе Кочубей. — Значиться, ти остаєшся в нас і поможеш мені приладити усе як слід до гостини такого «зацного» і достойного гостя. Роботи чимало, а мого сина ще нема. Він що лиш за які два-три дні надтягне. Поїхав відбирати жнива на хуторі. Багато всілякого клопоту з арендарами та намісниками маю».

«Малий маєток — клопіт малий, а великий — так і клопіт великий», — потвердив Чуйкевич.

«Про наші маєтки, — казала Кочубеїха, — люди казки розказують, а вони то й не такі вже великі, як вони собі гадають. У гетьмана куди більше гроша».

«На те він і гетьман, — перебив її муж. — Більший пан — кращий крам».

«Я в гетьманських економах не служив, — казав Чуйкевич, — але знаю, що гетьман щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а людям корисні діла».

«Честь йому за це, — похвалив Кочубей, — а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай».

«Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний».

«Часто я це від вас молодих чую, від Орлика, Войнаровського й других, а мені воно бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно. Всі ми люди грішні, — го-го-го! Але мова мовиться, а тіло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко».

Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами, переходячи цілу низку покоїв. А покоїв тих було багато й не яких-будь. То не була вже давнього типу козацька домівка, зі сволоками тесаними, з лавками дубовими й вікнами малими, а новомодний двір, у якому й князеві не сором було б жити. Зали просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані, або всякими паволоками криті, зеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові та хрусталеві, печі кахлеві або фарфорові з гарними насадами, з усякими квітками та амурами. Будували цей двір майстри, гетьманом з чужих країв спроваджені, й робітники, що при них штуки будування та оздоблювання вивчилися, і, треба сказати, збудували гарно. Кочубей був гордий своїм новим двором і все щось нового вигадував, щоб його ще розкішніше прибрати. Багато дечого було ще невикінченого, скрізь чулося той дух, яким заносить від нових домівок.

«Це бачиш, — звернувся до Чуйкевича, — гніздо для моєї Мотрі. Хто візьме її, візьме і цей двір з нею».

Мотря встала й вийшла.

«Обидилася... Химерна вона дуже, але попаде на когось, хто уговкає її. Нема такого коня, щоб на нього не сів добрий козак, треба тільки знати як».

«Донька вашої милості панночка умна й характерна, і як попадеться чоловік, любий її серцю, то вони заживуть у вашій Ковалівці, як у раю».

Кочубей глянув на Чуйкевича з-під своїх навислих бровів, ніби зизом, і спитав: «Так ти гадаєш?»

«Я певний того...» — повторив Чуйкевич.

«Сідай, — сказав нараз Кочубей, — побалакаємо».

Чуйкевич сів неглибоко в фотель, лиш на краю, а руки поклав на колінах, злегка нагнувся в сторону генерального судді і слухав. Кочубей говорив: «Не перший раз бачимося нині. Ти ще хлопцем був, а Мотря дитиною, як ми, себто я і Любов Хведорівна, з твоїми батьками вас у своїх думках обручили. Бачить моє батьківське серце, що Мотря тобі не байдужа, тому-то й хочу тобі сказати, що ми не від того, щоб додержати нашого слова... Що ж ти на те? Мені треба знати, бо, певно, й до тебе доходили слухи, що із-за Мотрі в моїй хаті чимало турбот. Гадаю, чи не пора її віддавати, стане жінкою і відміниться. Що ж?»

Чуйкевич встав і обняв Кочубея за коліна: «Пане мій і добродію! Нічого кращого й ціннішого не могли ви мені сказати. Я козак, про кохання не вмію гарно говорити, й не такі тепер часи. Стоїмо під прапором Марса, а не Купідона. А все ж таки. прохаю прийняти до вашого відома, що я почував би себе найщасливішим чоловіком на цілій нашій великій Україні, коли б Господь зв'язав мої руки з ручками вашої доньки».

«Ну, то й гаразд!» — гукнув Кочубей, встаючи з фотелю, і вже хотів плескати в долоні, щоб покликати слуг та казати принести щонайстаршого масляча з пивниці, але Чуйкевич вхопив його за руки.

«Ради Бога, пане генеральний суддя, цитьте! Послухайте моїх слів до кінця і не полоште мойого щастя!»

«Що ж такого?»

«Як я це вспів дотепер завважити, панночка Мотря дівчина такої вдачі, що до неї треба здалеку заходити».

«Що значить здалеку? Лучається надійний чоловік, батьки благословлять і діло скінчене, — плетім вінок. Барвінку й рути чимало росте в моїх городах, а позолоти не підемо купувати, бо й правдивого золота досить знайдеться в Кочубеєвих скринях».

«Все воно правда, але ще більша правда, що силуваним коханням до щастя не дійдеш. Мотря добровільно мусить дати свою згоду, інакше нічого з того не вийде, я вже це знаю. І тому прошу вашої милості не поспішати. Краще уважно та певно, ніж нагло та в пропасть».

Кочубей поправив свій злототканий, цвітистий пояс, що підсувався йому вгору, ніби хотів сховатися під пахи, і погладив вус.

«Може, ти й добре говориш, козаче. Мотря дівчина крутої вдачі. Бог один знає, як її доля лежить мені на серцю, а так мені якось здається, що за тобою вона буде щаслива. Тому-то, може, й не дуже політично почав я перший говорити, не дожидаючи, щоб ти заговорив до мене».

«За це я вам дякую, як батькові рідному», — сказав, низько кланяючися, Чуйкевич.

«Подякуєш, як поблагословимо під вінок, а тепер скинь пиху з серця і підпускай москаля, га що ж, підпускай москаля, — го-го-го!»

«Вашої доньки, пане генеральний суддя, ні гарними, ні влесливими словами не візьмеш, вона сама в собі мусить рішитися, щоби сказати так або ні. І я одного з тих слів буду терпеливо дожидатися», — кажучи це, ще раз обхопив Кочубея за коліна, а цей пригорнув його до себе й поцілував, як будучого зятя, аж луск пішов по новій і не дуже ще обставленій залі.

«А тепер, — казав, — підемо на вечерю, бо мені вже серби в кишках грають, а чую, як у столовій тарілками дзвонять; ходім!»

* * *

«Що ви там такого цікавого розговорювали?» — питала Любов Хведорівна свого мужа, як цей увійшов у столову і, ніби сніп, повалився у свій високий фотель за столом.

«Про Київ балакали, — відповів, не загикнувшися, — про гетьманський двір», — і скоса глянув на Мотрю. Мотря, наливши вишнівку в чарки з дорогого чеського скла, на срібнім підносі несла до стола, вважаючи, щоб не розілляти, бо наповнила по щирості.

«Позвольте, тату, піднести вам чарку», — сказала, наближаючись до Кочубея.

«В першу чергу піднеси нашому дорогому гостеві, бо так звичай велить. Перше гість, а тоді домашні», — відповів Кочубей.

Мотря, паленіючи, підійшла до Чуйкевича. Козак поклонився їй у пояс, але не брав за чарку. Хвилину стояли так безмовно проти себе, обоє гарні і — збентежені.

Батьки дивилися на них з видимим вдоволенням. Кочубеїха лівого рукою утирала уста.

«Чого ж ти стоїш, Мотре? — сказала. — Хіба не бачиш, Чуйкевич жде, щоб ти по старому козацькому звичаєві пригубилася до чарки. Пригубися!»

Мотря піднесла чарку до уст, що розхилялися злегка, як платки розцвітаючої рожі. Чуйкевич задивився на неї, як на образ. Чула його влюблені очі, рука задрижала, і чарка покотилася по новій лискучій долівці, і смачний напиток червоним струмком поплив до порога.

Чуйкевич присів, щоб позбирати скло, але надбіг Мотрин чура і зробив лад, а Кочубей озвався: «Де чарки б'ються, там сльози не ллються, про мене побийте, хоч би й усі, щоб ви тільки горя не знали. Пригубися, Мотре, вдруге».

«Ви, мужчини, тільки й знаєте, що посуду бити, — говорила Кочубеїха до мужа. — Вам вона буцімто й непотрібна, а не знаю, з чого їли б та пили б, як тарілок та чарок не було би. Хіба з корит та з коряків, як на Січі».

«Коли потовчемо скляні та фарфорові, то обзаведусь срібними й золотими, Кочубея на це вистачить, — відповів Василь Леонтієвич, випиваючи три чарки, одну по другій. — В Тройці Бог пребиваєт», — почав приговорювати, але жінка припинила його: «Знаємо, знаємо, чотири сторони світа, п'ять пальців і так далі аж до двадцять, та на нині і трьох досить, ти й так на печінку недужий, краще їж!»

«Чуєш, козаче, як тії люті жінки знущаються над нами, — повернувся Кочубей до Чуйкевича. — Уважай, щоб не попав у таку неволю».

«Своєї долі і конем не об'їдеш», — відповів козак, кидаючи оком на Мотрю.

Мотря сиділа безмовно, ніби тільки тілом була між ними, а душею іншими світами блукала. Тітка і няня з жалем споглядали на неї, а мати, мов на ворога, дивилася. «Ти, Мотре, далі й говорити забудеш», — казала.

«Коли старші говорять, то молодшим слухати годиться», — відповіла Мотря.

«Добре, дочко, кажеш, — замітив Кочубей, — молодим слухати годиться. Слухай і — будь послушна, го-го-го!»

«Та чого ти так голосно смієшся, як у корчмі? — спитала його жінка. — Побудував палату, як який князь, а сміється, як на підпивку чабан».

Кочубей, замість відповісти жінці, повернувся знову до Чуйкевича: «Чув? Уважай же, щоб не попав у жіночу неволю, бо вона гірша від вавілонської, з неї тебе ніхто не виведе. Бо то, бачиш, брате, так: дере коза лозу, а вовк козу, а...»

«Та до чого ти це балакаєш?» — перебила йому жінка.

«Дай докінчити, тоді й побачиш до чого».

«Та як же таку дурницю при чужім козаку говорити, він, певно, вже це і без тебе чув».

«Ні, ваша милосте, про козу і лозу я ще не чув», — заперечив Чуйкевич.

«О, бачиш, — втішився Кочубей, — він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу. а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юриста дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба дере за чуба — го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав?»

Любов Хведорівна повернулася лицем у другий бік:

«Коли ти щось мудрішого скажеш?»

«Що ж такого?»

«Хоч би про Київ, про царя».

«Що ж тобі про царя говорити? Він великий чоловік, дійсно великий, гадаю, переступив би через тебе, як я через поріг».

Кочубеїха махнула рукою: «Ет!»

«Не ет, не ет, коли б ти побачила його, то, може, й зі мною інакше балакала б, набрала би страху перед мужчинами. Він таки, їй Богу, страшний».

«Коли страшний, — озвалася Марія Хведорівна, — то пощо про нього під ніч говорити, ще присниться».

«Про антихриста, — зашипіла няня, — ні в днину, під вечір не слід у християнській хаті говорити, — хай-ся преч каже!»

Всі змовкли. Кочубей споважнів. Не хотів дражнити няню, щоб не стукала костуром та не грозила гнівом предків, що вона звичайно робила, коли їй не вгодили.

Пили чай.

Нараз хтось грюкнув у ворота. Раз і другий. Роздалися крики вартових, залунали гасла і свисти, Мотря вибігла на ганок: «Хто там такий?»

«Московські ратники», — відповів козак, що біг із вартівні до Кочубея спитатися, чи має їх впустити.

«Тату! — сказала Мотря, вертаючи в столову, — московські ратники грюкають у браму... Не кажи їх пускати. До чого воно подібне, ратники добуваються до двора генерального судді, як до корчми. Це ж зневага. Не впускай!»

Чуйкевич глянув на Мотрю і здивувався. Це не була та сама людина. Більша, сильніша, грізна і ще якась краща. Брови майже сходилися над рівним, грецьким носом, ніздрі роздувалися, груди підносилися високо, аж дзвонило намисто.

Кочубей встав: «Ні, не впустити не можна, бо не знати, з яким ділом приходять. Але кажи, — звернувся до вартового, — щоби впустили двох, інші хай підіждуть. Ті два скажуть, чого їм треба».

Кочубеїха, не дожидаючи кінця, побігла на вартівню, няня, стукаючи своїм костуром і кидаючи по дорозі якісь не дуже-то влесливі слова, пустилася до себе, Марія Хведорівна помагала їй проходити великі покої.

Осталася Мотря і Чуйкевич. Хвилину дивилися на себе. Чуйкевичеві здавалося, що по обличчю Мотрі гонять за собою гнів і турбота.

Приступив до неї ближче і шепнув: «Не турбуйся мною, Мотре; мій кінь і мій чура стоять наготові, як треба, дмухнем, що нас і сам чорт не дожене».

«І я з вами...» — додала Мотря.

«Мотре!» — мало не крикнув козак.

«Тихо, це лиш, щоб тобі показати дорогу. Та, як би воно й не було, тобі треба пройтися. Мій чура покличе тебе, як небезпеки не буде, а як ні, — то я вже знаю, що зроблю».

Вивела його в город і показала круту стежечку понад копаний став у байрак. Вертаючи, шепнула щось вірному чурі на ухо. Хлопчик відповів одно слово «так». Він за свою паню пішов би був і в пекло. Притаївся за углом. Мотря ждала на батька на ганку.

Не вертав, може, з годину. «Мабуть, щось недобре», — гадала собі. І в голові в неї являлися всілякі гадки, як і що зробити. Обдумувала все до найменших подробиць. Чуйкевич живим не попадеться в їх руки, хоч і ранений, це знала.

«Що ж то за такі нічні гості, тату?» — питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із вартівні.

«Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ не втекли».

«І що ж ти зробив?»

«Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на дорогу і баклажок горівки і на тім край».

«Багато їх?»

«Шість».

«Будуть тривожити людей і грабувати».

«В моїх маєтках ні, бо я післав з ними 12 своїх людей, щоб провели їх аж на полтавський шлях. А там хай другі про свою шкуру дбають».

Мотря плеснула в долоні.

«Ти на кого?»

«Зимно мені. Хочу, щоб подали хустку».

«Краще ходім у хату».

«Ходім».

А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка.

Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь.

«Тату!»

«Що, доню?»

«Чи довго воно ще буде?»

«Що таке?»

«А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, ніби дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава».

Кочубей покивав головою, аж тінь на стіні захиталася.

«Що ти такими речами журишся, Мотре! Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати».

«Тату, — почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. — Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх ваших маєтків. Я не турбуюся собою, моя турбота Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, а вольною і славною. Ви генеральний суддя, по гетьману перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку, то не було мене вчити, не було давати книжок у чужій мові в руки, тепер мені вже замало голки й нитки, замало навіть барвінкового вінка, я більшого бажаю».

«Моєї турботи бажаєш ти, дочко», — відповів коротко Кочубей, і прежня веселість десь нараз зникла з його обличчя.

«Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті доброї слави для Василя Кочубея, більш нічого».

«Це багато, це дуже багато, Мотре», — відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем того бажання.

«Нам треба коритися, дочко, — почав по хвилині, — бо так, видно, сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися».

«Ви про царя, тату?»

«Авжеж, що не про когось другого».

«На Україні паном гетьман, а не цар», — сказала Мотря і блиснула очима.

«Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Хведоровні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитеся на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!»

Мотря здригнулася ціла.

Батько глянув і в очах доньки побачив щось найгіршого, що батько побачити може, — погорду!

Ще нижче похилив голову над стіл.

Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Веселкові краски мерехтіли в хрусталевих оздобах на вісьмох раменах світила. Білів, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж угинався під тягарем дорогої посуди. Зі стін дивилися портрети батьків. А той, що все те надбав, сидів, як нищий і горем прибитий.

Мотрі жаль зробилося батька.

Припала до його руки: «Доброї ночі, батеньку!»

Підняв на неї очі, ніби здивований її голосом, м'яким і повним жалю.

Поцілував її в чоло: «У тебе жар?»

«Ні, тату. Москалі збентежили мене».

«Поки я живий, нічого тобі не станеться. Досить у мене сили, щоб захистити рідне гніздо».

Гладив її косу рукою, і Мотря чула, як тая рука дрижала.

РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ

Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові.

Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти під дахом, ніж у чистому полі. Діждемося пори, виліземо з нори, — казав собі, а тепер краще не лізти людям в очі. Може, не всі ті московські харцизи й вигинули тоді, може, котрий і гуляє ще, шукаючи слідів Чуйкевича, пощо питати собі біди, а тим паче, що й рана ще не зовсім загоїлася, і коли б так що до чого, то й годі було би битися, як треба, — по-козацьки.

Про себе він, може, не так то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось інше... Жди біди від води, а горя від моря... Отся турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю. Забував, хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одним дахом і кожної хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів. Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її.

З такими гадками заснув після вчорашньої тривоги, з такими й збудився в погідний, гарний ранок. Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому до його покоїв.

Пив і бездушно глядів у вікно.

На великім бічнім подвір'ї, біля приватної канцелярії пана генерального судді, було чимало людей. Мабуть, довідалися, що Кочубей приїхав, і понаходило їх сила, селян, міщан, духовних, усяких прохачів, бо Кочубей був щедрої руки пан. Якийсь монах, босий і обдертий (мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цапячою борідкою і правою рукою махав, ніби мухи ловив.

«Лютерську віру ширить, — говорив, — черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і монастирів проганяє, відставних солдатів каже в черці постригати».

«Про Господа Бога, видно, не дбає», — доповів хтось із гурту.

«Не дбає! Та він проти Бога стає!» — докинув другий.

«Зубожіли люди духовні, — проповідав далі чернець, — вина не мають за що купити, на борщі службу Божу правлять».

«А де ж хто видів, щоби борщ перемінився у кров!» — Кликав якийсь дядько з розпукою.

«В чаші замість просфори мухи і всякі насікомі», — кричав, підвищуючи голос, монах.

«Тихше, ще вчують!» — сіпнув його хтось за рясу. Монах замовк, але за хвилину почав знов трясти головою і нібито шепотом розповідати: «Ті з попів, що під його дудку танцюють, ситі й одягнені гарно, а ті, що старої віри тримаються, в голоді і холоді Господеві служать, собак по вулицях дражнять, дітям на поруганіє видають себе, як ось я».

«Антихрист...» — промовив хтось, і цілий гурт замовк. Чуйкевичеві було ясно, що про царя мова. Він дивувався, як воно можливе, щоби цар мав таких ворогів у народі і не боявся. Один чоловік усіх за карк держить і давить... Бо сильний.

Черця покликали в канцелярію, люди без нього балакали з собою.

* * *

«Тепер вже і сонце по-давньому не світить».

«Добре кажете, бувало влітку, то з мене піт, як струмки на весну, ллявсь, а тепер я жари ніби й не чую», — казав якийсь старенький дядько.

«Кажуть, як він нову столицю збудує, то й сонце поверне туди, в нього буде тепло, а в нас студінь».

«Гадаєте? З чортом можна все зробити. Бог хіба на добре поможе, а чорт до всього готовий, тільк душу йому запиши».

«Тихше!» — і розмова знову притихла. Чекали на чергу, монах довго сидів. Годі мовчки стояти. Якась жінка почала:

«А вже найгірше, то тії постої. Крадуть, як круки, під землю сховай, а москаль добуде».

«А походи? Гонить нами та й гонить. Ще трохи а самі жінки й діти остануться, самі каліки. Винищити хоче народ християнський, от що!»

«Кажуть, що й жінок буде в нас набирати, бо там їм мало, та й дуже-то зимні».

«А що гадаєте, і жінок забере, а нам нашле якихсь чортиць з хвостами, тю!»

«Що то, то вже ні, бо гетьман жінок любить, — не дасть», — перечив, усміхаючися, якийсь дячок з червоним носом, мабуть, бурсак, що забагато пив і з бурси пзогнали.

«А хіба ж він і гетьман то не одно? В одного пана служать, в того, що коротше копито...»

«Чули ви, батьку, що дзвонять, та не знаєте де. Гетьман служить, а тамтой ні, бо він сам... чорт».

«Тс-с-с...»

* * *

Чуйкевичеві зимний піт виступив на чоло. Хотілося йти і кричати: люди, гетьман не винуватий, він вам добра бажає, вірте йому!

Але яке ж це добро може бути, — гадав собі, — коли народ у такій темряві блудить, сам не знає, куди йде. Хто його сильніше зашморгне, той і посягне. А пусти їх, то в болото залізуть, як за татарських часів.

* * *

На подвір'я заїхав візок, двокінний, не дуже-то панський, отак хуторянський. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася у покої. По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здавалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з корчми на полтавському шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть, за ділом.

Так, воно й було.

Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезла її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, яких зачула від різних гостей в корчмі.

«Знаю допевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився. Хай я його, казав, один маю на всю Україну», — говорила шинкарка.

Чуйкевич зачув і своє ім'я. Йому зробилося соромно, не годиться військовому канцеляристові підслухувати. Взяв шапку й зійшов на долину.

В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала, Чуйкевич ходив по них, як по лабіринту.

В однім стрінув Мотрю. Вишивала.

«Ти казав, — почала, не підводячи очей. — нібито я дуже щаслива, бо багатого батька донька. Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під липою гуторить. Я сама. Щоби хоч з Батурина мої дівчата поприїздили, заспівали б. А так — скучно. Я ніби птаха в золоченій клітці, а мені хочеться щось робити, не таке о, — тут показала на своє вишивання. — а щось путнє, якесь діло гідне людини, а не раби».

Чуйкевич не знав, що відповісти. Мотря, помовчавши хвилину, казала далі: «Ота, о, корчмарка, то злий дух. Вона мамі всячину нашіптує до уха, щоб приподобитися. Дещо вона знає, бо має гарних доньок, ти ж бачив».

«Гарні».

«Ще й які! За ними пропадають наші панове, а вони від них і гроші і всілякі тайни добувають. Так, так, гарної жінки бережися, козаче, бережися! Шинкарка ота маму (та я це тільки тобі кажу) проти гетьмана бунтує. Чому й по що? — не знаю, видно, комусь того треба. А я собі гадаю, що раз він наш гетьман, так треба йому вірним бути. А твоя гадка яка?»

«Аж до смерті; на те я козак, щоб не зрадити свого отамана».

«Люблю тебе за те».

«Тільки за те?»

«Я хотіла сказати — хвалю».

«Мило мені почути похвалу з твоїх уст, Мотре».

«Справді?»

«Я не пустомел, на вітер не говорю».

«Я також не люблю пустих розмов, а вже з тими любоньками та квітоньками, то хай до мене ніхто не приступає, бо, їй Богу, хоч я генерального судді найулюбленіша донька, а зуби виб'ю».

«Знаєш, Мотре, що? — сказав нараз Чуйкевич. — Як бачу, є дещо спільного між нами».

«Що таке?»

«А то, бачиш, ти не любиш говорити на вітер і я не люблю, ти кажеш, що треба гетьманові вірним бути, і я це кажу».

«Твоя правда. І тому, мабуть, ти мені цікавіший від других».

«Тільки цікавіший?»

«Невже ж це мало?»

Піднесла очі і глянула на нього. Перед Чуйкевичем ніби хтось небо відчинив і ніби якась надземська сила тягнула його туди. Та на воротях раю стояв ангел з огненним мечем. Мотря знов очі спустила в долину.

«Гей-гей! — казала, — які ж бо ви, хлопці, дурні, які дурні! Яка-будь юбка, і серце загориться, як губка. Коли б я хлопцем була, то за мною гинули б дівчата».

«Певно».

«Авжеж, що певно, бо я їх брала б не плачем, а мечем, я би їх як пожежа палила, як гураган мела!»

Кинула роботу геть, стала і, затискаючи долоні, говорила:

«Ах яка розкіш бути сильною, великою, грізною, яка розкіш! Як я такої розкоші бажаю. Іншої ні, лиш такої! На дикого, нев'їждженого коня сісти, щоб почув твою силу, і гнати, гнати наосліп, тратуючи все, що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, — хай пропадає! Гнати, щоб позабути все й побачити щось нового, великого, може, й страшного. жахливого, але іншого, як — це!» — сіла й рукою повела кругом себе.

Чуйкевичеві огонь поплив по жилах.

«Мотре, яка ти гарна, Мотре! — Підступив до неї. Горів. — Мотре, — казав, — говори далі, або ні, краще мовчи. З ума зійду! Мотре, ти мусиш бути моєю. Чуєш? Мусиш!..»

«Я мусу не знаю».

«Але будеш, кажу тобі, будеш моєю! БудешІ» — говорив, простягаючи руки, ніби хотів її пірвати й понести геть.

Але нараз руки опали йому безсильно і голова похилилася вділ. Повернувся і вийшов.

Дивилася за ним, поки не зачинив за собою дверей.

«Ха-ха-ха-ха!»

КОЧУБЕЄВА СВЯТИНЯ

Між приватною канцелярією і спальнею генерального судді була невеличка кімнатка, котру він казав улаштувати й прибрати під свій смак, щоб було не по-панськи, а по-козацьки.

Ні занавіски при дверях та при вікнах не теліпалися, ні турецькі дивани козацьким чоботам не заважали, ні м'які фотелі по кутках не позіхали, стояли попід стінами кріпкі дубові лавки, на середині — круглий стіл і крісла з поручами й високими спинками, на котрих і ведмеді могли б сідати, не провалилися б. На стінах висіли стрільби й пістолі всіляких родів і фасонів, дротяні мисюрки й лискучі панцирі та шоломи, сріблом а навіть і золотом гарно порозписувані, на котрих і гострі мечі теж досить густо й різко своїм нестертим письмом пописали.

Генеральний суддя любив дивитися на цю оружну збірку і згадувати, де і коли котру з тих штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних пригод тоді зажив.

Були це ніби живі свідки його молодих літ, ніби лицарський діярій, писаний не ним, а рукою неспокійного козацького життя.

На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних походів.

Дивлячись на них, генеральний суддя усміхався і обтирав свої товсті губи, ніби пригадував собі колишній смак. «Господи, скільки-то всіляких наставок, наливок, варенух, запіканок та спотикачів не перелилось крізь таке, здавалося б, вузьке горло! Чималий ставок можна би тою водицею сповнити!»

Отсю кімнату Кочубей називав своєю святинею. Він любив тут відпочивати. Туди подавали йому звичайно і снідання, щоб не потребував скоро вбиратися, бо жінка не любила, як він до спільного стола приходив без ковніра, гарно, золотою спинкою, защібнутого, і без пояса, пристойно зав'язаного. А всякому чоловікові відомо, яка то морока з одним поясом. Таж то він довгий-довгий, як циганська фанда. Чура пришпилить тобі до черева, а ти крутися й крутися, як веретено, як яка фрига, заки до тороків не докрутишся. А тоді гарно його на переді застібни, щоб кінці не були ні задовгі, ні закороткі, а в саму міру, і щоб, коли на веселий бік вбираєш, жалібне лице не показувалося.

Кочубеєві вже не до того. Він і огрядний собі понад міру, і вигідний трохи. Старість вигоди потребує.

А в «святині» вигідно. Тут він, як у себе вдома, а в інших покоях хазяйкою дружина.

Колись у старосвітчину всі козацькі та старшинські мешкання здебільшого скидалися на Кочубеєву «святиню». Що лиш за Мазепи українські пани стали будувати собі розкішніші двори, бо відома річ, що від голови риба смердить.

Це одно, а друге, що треба себе було й перед московськими воєводами та другими царськими людьми гідно показати, щоб знали, що не з ким-будь діло мають, а до того, ніде правди діти, таки і спаніли вже трохи наші люди.

«Добре дуріти, коли приступає», — казав про них сіремяжний народ.

Сидить ото пан генеральний суддя у своїй святині раннім ранком, поснідавши смачно та в міру, й приглядається до отих малюнків, що їх київські та львівські малярі що лиш тамтого тижня скінчили малювати, ще навіть фарба добре не висохла, ще блищиться.

Попід стелею крутилася виноградова галузка з вусиками. Де-не-де жовті, аж золоті, й сині, аж чорні, кетяги геть уділ позвисали. Вони-то й ніби ділять цей фриз на декілька піль, у яких видно всілякі веселі й дотепні сценки.

На одній старинний божак Бакх, у вишиваній сорочці та з люлькою в зубах, сидить на товстопузій бочці та людей горілкою вгощає. Над ним написано: «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є».

На другому полі змальований здоровий козак, що, здавалося б, і вола, як кулаком по голові гепне, то вб'є, у повній збруї та ще на такому коні, як смок, і того козака москаль у лаптях на аркані веде. А підписано: «Здоровий ведмідь, так кільце в носі!»

А на третьому полі — жіночка-молодичка, повновида, круглоличка, хоч води до неї напийся, така миленька, така соденька, ніби що лиш з церкви після святого причастя вернула, тягне свого сутулуватого подруга за вус та ще й лівою рукою у потилицю штовхає, щоби з шинку додому поспішався. А тут знову напис: «Жінка поти люба, поки не візьме за чуба».

Так кругом «святині» попід стелею картинка за картинкою, тільки сиди, чарку наливай, дивися і смійся, усе ніби живе, ніби до тебе підморгує та приговорює...

«Ця третя картинка ніби про мене мальована, — гадає собі Кочубей, — тільки інші особи клятий маляр поставив, генерального судді на решето у його власній хаті брати не посмів, хрін його дядькові у вибиті зуби та й кришка. Але ж бо й добре вдав; варта тих сорок червінців, що з Ковалівки вивіз і половину з них в моїй корчмі на полтавськім шляху з гарними шинкарівнами лишив, три дні і три ночі роздобарюючи, тітці його ковінька!..

Але чого я отсе на ті візерунки, як теля на нові ворота, гляджу? А тут за декілька днів і гетьман, приїде. Треба ж його по-людському привітати, хай знає, як Кочубей вгощає. Кажуть: слава на воротах не висить. Отже, брехня! Як тебе бачать, так тебе й малюють, пана по халявах пізнати. Нехай Любов Хведорівна хоч зі злості і відхворіє, а я так Івана Степановича вгощу, що краще навіть сам він не зможе»,

«Гей, є там хто?» — плеснув у долоні, і на порозі появився чура.

«Покликати мені кухаря Семена, нехай мерщій іде».

Кухар Семен, весь у білому і в білій шапці, ніби мазепинці, на підголеному лобі, появився, кланяючися низько. У його в руці була здорова вареха, котрою він своїх кухтиків на куховарське діло пильно наставляв.

«А як там у нас із припасами?»

«Хватить, ваша милосте».

«Гетьмана маємо вгощати».

«Хотьби і самого царя, вдоволю».

«М'ясива маємо досить, воно в нас своє, але коріння всякого, імбирів. ванілій та тих усяких других бакалій, від котрих чоловіка тільки непотрібно під грудьми спирає, є в нас доволі? Ти уважай, бо Ковалівка не Київ, ані навіть не Батурин, як бракне, не купиш і на позики не підеш. Сядеш, як у бабинім патинку. Не осороми мене».

«Хай ваша милість не турбуються, усього хватить. Про воловину, телятину, вепровину й баранину навіть не згадую, але й гусок, індичок, пантарок та фазанок маємо, хоч би й цілий полк нагодувати, а що «тикається» солодкого, то я і про це подбав. Риба теж є, тільки дичини треба б нам побільше».

«Ось, бач, а я й забув. Від чого ж у мене такі славні ліси? Натовчемо. А ти не забудь, що з гетьманом приїде людей, може, сто, панів, козаків і прислуги, а може, набереться і двісті, і посидять вони не день, а може, й тиждень цілий, — чи не післати б нам тоді до моїх других маєтків по кухарів? Не бійся, я тебе на той час понад ними поставлю, всі вони на той час будуть під твоїм регіментом, чи там пак під твоєю варехою».

Кухар згодився, щоб покликати ще декілька душ йому під руку, а Кочубей велів позвати сюди пивовара з пробками нової варки власного пива. Пивовар явився, несучи два цинові збанки, білим полотном позатульовані.

«Сідай, — сказав генеральний суддя, — і наливай склянки. Заки таких гостей гостити, треба перше самому вуса замочити, щоб не сміялися після, що в Кочубея навіть доброго пива немає».

Пивовар, з німців, що на Україні вже не один бровар збудував, присів на дзиглику і нетерпеливо дивився в лице Кочубея, котрий звільна тягнув продукт з українського хмелю і ячменю, мляскаючи голосно язиком.

«Нічого, можна пити. А багато ти його зварив?»

«Хватить, ваша милосте, хватить».

«Уважай, бо досить козацька матня глибока, але шлунок ще бездонніший. Ось глянь, що там написано: «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є». Достосуйся до того. До гетьманського стола приготуй декілька бочівок із тої верстви, що найліпша в кадці. Ти вже це розумієш, краще від мене. Вчити тебе не треба. Іди, а поклич мені столового».

Так по черзі пересувалися крізь Кочубеєву «святиню» всі достойники його гостерадісного двора.

З ними він дуже уважно, основне й усесторонньо обговорював кожну дрібничку, щоб, хрань Боже, не осоромити себе перед киянами, бо вони там при дворі добре вигострили собі язики.

Як відійшов останній, стаєнний, Кочубей встав і перехрестився: «Господи, чи мав ти коли гетьмана в гостях?!»

ДІАНА

Генеральний суддя їхав на лови у колясі.

Воно, може, й дивно комусь здається, але по що ж такій шановній особі герцювати, як молодому козарлюці на баскому коні?

Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа.

Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, „о мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола.

І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє чоло.

Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі було й гадати.

«Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кожним разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нір на дорогу і вигрівалося до сонця. — Боже ти мій! як я колись любив лови! А нині? Коли б не гетьманська гостина, найрадніше сидів би в хаті».

«На кожний вік буває свій лік», — відповів Чуйкевич.

«А на мій вік найкращий лік відпочинок. Так відпочивати не дають».

(Не дає Любов Хведорівна, погадав собі Чуйкевич.)

«Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І законів не хочеш покривдити і з совістю в згоді чоловік жити рад би».

«Incidi in Scillam, qui vult vitare Charibdim», — замітив Чуйкевич, бо наші любили пописуватися латиною.

«Між молотом і ковадлом лежиш, — нарікав Кочубей, — рад би вискочити з тієї кузні, та годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку».

Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла.

«Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу».

Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси.

«Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице, — Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших шароварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип'ємо за здоров'я зеленої діброви, а стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірина на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному зайцеві життя дарував, го-го-го!»

Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Хведорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жодного слова не пустила мимо. Все мала щось замітить, і, правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко, — роби що хоч!

«Мені з жінкой не возиться! — затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. — А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться... Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували».

«Чи не краще, коли б її не було», — замітив Чуйкевич.

«Не кажи того. Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома, і в дорозі. Дай Боже здоров'я тому, що її придумав. Мудра штука, о подиви, як усміхається до нас».

На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася.

«Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох. Вип'ємо і по другій». Випили.

«Випий три та вуса протри».

Випили і по третій та закусили, що Бог післав. Кочубей перестав нарікати на свою старість та на велику працю. Переходив на політичні теми.

«Як ти гадаєш, козаче, чого гетьман до мене їде? У нього тепер багато всякого діла. Одна фортеця — який клопіт! А війна! Всіляко люди про нашого гетьмана говорять, і я, хоч знаю його ще з тих часів, коли ми з ним удвійку у Самойловича служили, хоч знаю його півкопи літ, то ніяк не розберу, що в його душі сидить. Крутий чоловік твій гетьман, брате Іване!»

Кочубей хотів довідатися щось про Мазепу від Чуйкевича, але цей мовчав.

«Якось ти нині, як бачу, не дуже-то скорий до розмови, — замітив генеральний суддя. — Так тоді, щоб не тратити дорогого часу, вип'ємо по четвертій, бо маємо чотири пори року і чотири сторони світу, і чотири угли в хаті». Випили й четверту.

«По чарці, по чарці та вп'ять по п'ять», — промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба.

«Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана? Один сором та й годі! Зводиться козацький рід, марніє. Але що ж? На милування нема силування. Не хочеш, так і силувати не стану, але й сам пити не буду, бо я не пияк».

Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв.

Чуйкевич не сподівався, що генеральний суддя такий митець грати на мисливському розі. Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю.

Гарно грав генеральний суддя. З турового крученого рога добував він такі звуки, яких із ніякого другого інструменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі.

Розставивши широко ноги, піднявши голову вгору, генеральний суддя втягав у свої широкі груди якомога більше повітря, а тоді пускав його в ріг, а ріг посилав далеко понад верхів'я дубів, котрі передавали туго музику один другому аж по сині стіни виднокругу. Звідтам вертала подвійна, ба й потрійна луна, так що весь лісовий простір наповнився голосними звуками.

Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його. Почулися й інші звуки.

Між стрільцями були такі, що вміли сурмити в дула. Прикладав стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з верхів світового древа.

Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним життям безчисленні листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики, здавалося, ось-ось залають собаки й появиться з луком через плече та з місяцем у чорному волоссі антична богиня Діана. Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару, якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні.

Не раз їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в якусь казкову країну, до якогось завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його.

І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі темні, рівні брови над задуманими очима, таке ж біле, кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки... Мотря!..

Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рога з усіх сторін збігалися до нього.

Перед деякими чурі несли на носилках, прибраних зеленим гіллям, побиту грубу звірину, бо дрібну вони несли самі на тороках біля поясів, нагадуючи давніх, первісних людей, що з пралісів вертали зі здобичею до своїх печер.

Натовчено чимало. Кругом Кочубея розложено лісових небіжчиків на зеленій мураві, закрашуючи її на червоно.

«Го-го-го! — гукав весело Кочубей. — Бачу, не дармувало моє ловецьке товариство. Не вернемо з порожніми руками. За роботу належиться вам, як не що краще, так хоч чарка доброї горілки».

Добуто з бездонної старосвітської коляси спору барилку, і помандрували чарки по мисливських руках. Кожний не лиш випивав та втирав вуса, котрі й собі хотіли горілки, але й приговорював до чарки, бо, хто не вмів чогось дотепного сказати, вважався недотепою, невторопою і чоловіком мало в світі бувалим.

Були це здебільшого люди з Кочубеєвих маєтків, його лісники, гайові та економи й адміністратори, бо гостей не прошено, тому що звірина мала йти на Кочубеєвий стіл для гетьманської гостини.

Чуйкевич випив ще чарку-дві, щоб Кочубеєві люди не казали, що гетьманський прибічник гордує ними, але, побачивши, що чарки починають чимраз скоріше кружляти і що тому кружлянню й кінця не видно, висунувся непомітно з мисливського круга, взяв за поводи свого коня і побрів на узлісся.

Перед ним розстелилася широка лощина, покрита високою травою, за якою починалися комиші, крізь котрі вилискувалося, як дзеркало срібне, велике лісове озеро. Крізь нього перепливала річка, мабуть, одна з тих, над якими лежала Кочубеєва Ковалівка. Чуйкевич присів під деревом, тримав коня за поводи і дивився.

Він довший час перебував при гетьмані, мав повну голову двірського шуму, всіляких чуток, поговорів і пліток, всіляких інтриг та каверз, без котрих жоден двір не обійдеться, і йому любо було хоч на хвилину забути про них та побути сам на сам з природою, котра, ніби мати блудного сина, пригортає чоловіка до свого буйного лона, за кожним разом, як він наблизиться до неї. Задивився в синяву небес, в тихе срібло спокійного озера, слідив неспокійний лет птахів, збентежених гуками рушниць і ревом смертельно влучених звірів, і гадав собі, що такий жах, така смертельна тривога обгортає також людей, коли над їх спокійними житлами появиться з червоним смолоскипом грізна богиня війни. І було йому жаль тих птиць, тої звірини, котрій люди не дають спокою, і тих людей. котрих турбує війна.

Чому воно так якось діється на світі, чому життя це один бій, одна безнастанна тривога, і коли тому всьому прийде кінець, коли воцариться Царство Божеє на землі?

І пригадав собі Чуйкевич свою недавну сутичку з москалями, в котрій кілька їх життям за грабіж заплатило. Пригадав собі, з яким завзяттям кидався він тоді в бій, забуваючи про небезпеку, котра грозила йому і його людям, не тільки в самім бою, але й опісля, і яка їм ще й дотепер грозить. Питав себе. що його спонукувало тоді до цеї завзятої боротьби, чи почуття справедливості, потреба оборони своїх перед чужинцями, чи прямо вроджена хіть битися та проливати кров, котру звичайно називаємо хоробрим лицарським завзяттям. Не вмів відповісти на це питання, але чув, що воно йому немиле, що десь там, на споді його душі, осталося щось гірке, як на дні чарки осад по кріпкім вині.

Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерів-удовиць, що даром будуть дожидати їх повороту й не діждуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно любила. Вона вік тужитиме за ним, проклинаючи той меч і тую руку, що змарнувала її щастя. Сумно. Ще й як, — та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок, котрих вовки безкарно роздирають.

На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові. Спаніли і збабіли. Привикли до маєтків і до вигод, до доброї їжі і до кріпкого питва. Проїдять вони і проп'ють Україну. Коли ж ти діло робитимеш, як за обідом дві-три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли? Вони гадають жертвою загалу купити собі спокій і добро. Та який це спокій і яке добро куплене кривдою? Чуйкевич ні одного, ні другого не хоче. Як треба буде, то він і життя своє віддасть, обороняючи рідну країну. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити собі щастя без Мотрі? А з нею?..

Діброва, ніби розуміючи його гадки, стала голосніше шуміти, хитаючи зеленим віттям над його зажуреною головою, ніби казала: «Не ти перший, не ти й останній, як довго пам'ятаю цю землю, все вона покривджена, і коли тая кривда скінчиться, Бог святий знає».

* * *

Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очима й думками потонув у спокійнім небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під хмарами буяв.

Нараз його кінь насторожив вуха, повернувся вліво, витягнув гнучку, лебедину шию й заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очами зробив, і дивився. Недовго. «Діана! — крикнув і скочив на коня. — Діана!»

Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

Летіла на свою загибіль. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого коня і пустився Мотрі назустріч.

Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, — ще мент і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у повітрі. Пробував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став, як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни.

«Пусти!» — крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив.

«Пусти, кажу тобі, а то...» — і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око.

Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'яким голосом промовив:

«Мотре! отямся, що тобі, Мотре?»

«Коли б я мала зброю...»

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй: «Будь ласка!» — сказав і чекав, що вона зробить.

Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

«Ти хочеш мене побідити і розоружити..?»

«Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям».

«Не вірю!» «Вір або не вір, але я говорю правду».

«Ха-ха-ха!»

«Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня. Що скажуть батько й мати?»

«Що схочуть».

«Це ж смерть!»

«Я її не боюся...»

«Це ж божевілля...»

«Ти не знав? — я божевільна...»

«Ні, ти лиш своєвольна, Мотре, своєвольна».

«Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш?»

«Ні!»

«Пусти коня, пусти-бо!»

«Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка...»

Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювалися скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло.

«Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула. не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний».

«В тім то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш».

«Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають».

«Ти мій найгірший ворог».

«Я?»

«Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?»

«Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!»

«Я зла...»

«Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш. І в твому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужий тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?»

«Це була моя повинність і більше ніщо».

«Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви».

«Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, — лиши мене!»

«Не моя річ лишити або покинути».

«Кажу тобі!»

«Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати».

«А я таки об'їду».

«Кого?»

«Судженого...»

«Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув».

«Ненавиджу тебе».

«Неправда. Це ти лиш так говориш».

«Знаю».

«Коли знаєш, — так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужості боюся, бо вона як пустиня».

«Як пустиня, кажеш? — повторила Мотря, — Так тоді знай, що ти байдужий для мене, — поміж нами пустиня».

«Ти сама в це не віриш, Мотре... (не переч мені, да і хай скажу, що мені на гадку прийшло). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!»

Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.

«Висмійся, Мотре, висмійся, може легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об'їдеш, ще раз кажу тобі».

В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців і лови відбувалися далі, тільки може ще з більшим, ніж до тепер, завзяттям.

«Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко замість у звірину попасти в нас».

«Хай попадуть!»

«Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось там зайця або цапа», — сказав, усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра усмішка вплинули таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.

«Куди ж ти гадаєш їхати?»

«Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу».

«Чура?»

«Гадаєш обидою позбутися мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?»

«Як не чура, так післанець гетьманський».

«Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, народові службу чиню. А народ — то ми».

«Чого ти хочеш?»

«Хочу, щоб ми рушили з цього проклятого місця», — сказав Чуйкевич і повернув кіньми.

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружила її. Їхала, поплескуючи свого коня.

«Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева мигтять поперед очі, скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у повітрі повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець».

«Як Мазепа на нев'їждженому коні, правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань».

«Не знаю, але — нараз чорт ворога наслав і знову те, що вчора й позавчора було. — ах!»

«Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела хранителя, Мотре, — відповів Чуйкевич. — І переміниться, побачиш».

«Не хочу».

«Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче».

«Хто тобі це сказав?»

«Серце...»

«Серце, квіти, пташки — співай тую пісеньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі! Але я, знаєш, маю її отак, — тут повела рукою верх голови. — По вуха маю я її і вище!»

«Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби».

«Себто як?»

«А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по твоєму буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю».

«Добре».

* * *

Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в грудях. Що він зробив? Це ж негідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда по її боці, та навіть не гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича.

Але на його щастя майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.

«Бачила, Мотре?» — спитав Чуйкевич.

Не відповіла нічого.

«Бачила?»

«Так. Але він перебіг нам дорогу».

«Це вже інше діло. Про це ми не питали долі».

«Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею і між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного...»

Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно.

Але все-таки рад був, що на його стало.

* * *

Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього.

«Знаєш, що?»

«Що?»

«Коли ти такий певний, то лиши мене в спокої і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду».

«Ніби положися на воду, і хай тебе несе».

«Нехай несе!»

«Чому ж то так?»

«Так краще — для тебе і для мене».

«Не буду бентежити тебе».

«Така вже моя вдача. Ти бачиш, яка я. Все люблю робити наперекір другим і собі».

«Розумію. Але ж, Мотре, будь справедлива і не кидай каменем у мене, коли я не завинив. Я ж тобі не накидувався, кажу тобі, з власної волі до Ковалівки не приїхав».

«Я вже це чула від тебе. Не. шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре?»

«Га, що ж, хай буде, як ти хочеш».

«Їдьмо!»

«Ні, краще зсядемо з коней і підемо до твого батька. Коні віддамо по дорозі якому «чурі»». (Це слово вимовив Чуйкевич з притиском).

«Чому ж то так?»

«А тому, що я покинув генерального суддю, не попрощавши його, і він, мабуть, мене дожидає».

«Ну, так іди до нього».

«А ти сама поїдеш? Ні, так не буде».

«Чому?»

«Бо я сказав, що самої тебе не пущу».

«Кріпкий на словах, як скала».

«Не тільки на словах, Мотре — це одно, а друге, що краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш».

«Гадаєш, мати не буде гніватися на мене?»

«Гадаю, Мотре».

«То ти ще моєї мами не знаєш. Я її нічим не догоджу. Але, якщо мас бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю. Злазім!»

Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обійняв її за пояс.

Не стямилася, коли опинилася в його сильних раменах, повисла на плечах і стала на мураві.

«Сильний ти і, як бачу, вправний здіймати дівчат з коня».

«Що сильний, то так, а що до дівчат, то ти це краще знаєш, тільки дратуєш мене. Ходім!»

Чуйкевич ішов між кіньми, тримаючи їх обома руками за вудила.

Мотрі кортіло наполохати коней, щоб підняли його вгору, а тоді кинули й потратували. Уявляла собі, як він лежить на землі окривавлений і нещасливий, а вона стоїть над ним і сміється.

Та це була тільки мимолітня злобна гадка розгуканої уяви. Зла йому не бажала, хоч, здавалося, ненавиділа його.

«Я знаю, чого ти хочеш, Мотре», — почав Чуйкевич.

«Чого?»

«Наполохати коней, щоб вони потратували мене. Та цього ти не зробиш».

«Ні, не зроблю, — відповіла. — Але як ти вмієш угадувати гадки».

«Твої умію. Знаю, що ти тої дурниці не зробиш, не лиш тому, що в мене на лівому рамені рана, але й для того, бо знаєш, що я свого коня з правої руки таки не пущу. От що!»

«Може, воно й так», — сказала, поспішаючи стежкою на поляну, звідки снувався димок з чималого огнища, кругом котрого крутилися люди. Чуйкевич кивнув на одного з хлопців і віддав йому коней.

«Тільки цього карого кріпко тримай, бо це чорт! — сказав. — А не кінь. Я б його!»

* * *

Челядь накладала звірину на вози, а з ліса все нову доносили.

Мотря глянула і затиснула уста.

«Битва з безборонними, — сказала до Чуйкевича, — краще б свою хоробрість зберегли на іншу нагоду».

Генеральний суддя лежав на розложених подушках своєї коляси і спав.

«Не будім його, — сказала Мотря. — Тільки й спокою має, що спить».

Останній віз зі звіриною від'їхав.

«А все ж таки треба збудити, бо додому пора...»

Скочила в повіз і як не та сама Мотря батькові очі руками закрила.

«Який там чорт не дає мені спати?» — гукнув генеральний суддя.

«Не чорт, а чортиця, — відповіла Мотря, зміняючи голос на подібний до батькового. — Ану, вгадай, хто?»

«А хто ж би смів, як не Мотря».

Відняла руки й суддя, постогнуючи та позіхаючи, сів на подушках: «Задрімав хвилину. Та й гарно спиться у лісі, куди краще, ніж у дворі. Тільки сон мені поганий снився. Багато мерців і крові».

«Чимало їх лежало тут кругом тебе, — відповіла Мотря, — глянь, яка червона мурава!»

«Твоя правда. Але звідки ти тут взялася? Де Чуйкевич?»

«Ось він. Лихе не пропаде. Я, бачиш, вихопилася трохи конем, отсим не уїждженим, карим з білого зіркою на чолі. Тільки ти мамі нічого не кажи».

«Дівчино, нехай же тебе Господь милує, — аж за голову взявся Кочубей, — та ж це диявол, а не кінь, та він вже не одному голову розвалив. Невже ж нема в Кочубеєвих стайнях годящого коня. І що тобі за охота сідати на коня, як хлопець. Невже ж це дівоча забава? Боже ти мій! Як довідається Любов Хведорівна».

«Не довідається, вона поїхала кудись, мабуть, чи не до тої корчми на полтавському шляху. Коня вивів мій чура, ніхто не знав для кого. Тільки ти мамі не згадуй...»

Таким любим голоском приговорювала до батька, що Чуйкевич з дива вийти не міг, як та сама людина може так змінитися, ніби дві душі в неї.

«Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, — тут показала на Чуйкевича, — переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха!»

«І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася. Спасибі тобі за те, Іване. Ходи, хай пригорну тебе до свого серця за те, що ти на мою доньку око маєш, на отого вітренника пустоголового... А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили?»

«На п'ятій, — відповів Чуйкевич, — але спасибі за ласкавість вашої милості. І так нас вечеря чекає».

«Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов Хведорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може ти до чого здатний, але до чарки, те ні, їй Богу, ні! Їдьмо тоді на вечерю».

Генеральний суддя посадив доньку біля себе, Чуйкевич скочив на свого коня, а чорта причіпили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав.

Чуйкевич тримався здалеку від коляси, щоб не лізти Мотрі на очі.

«Так краще для мене і для тебе», — пригадав собі її слова.

Кочубей озирався і кивав на нього рукою. Козак підбігав до коляси, а генеральний суддя насміхався з його коня, що не годен за возом поспіти. «Прийдеться мені дати тобі якогось із моїх, бо на тім ти до Києва, мабуть, і на Чесного Хреста не вернеш».

Жартували хвилину, а тоді Чуйкевич знов прилишався далеко.

Ліс темнів. Тільки далеко десь поміж зеленим листям горіла червона куля, ніби кривава відрубана голова повисла між гілляками.

Заходило сонце.

Коляса підскакувала на дубовім корінню, що, ніби гадюки, повилазило з нір на лісову Дорогу й не могло назад потрапити до них.

До Чуйкевича долітав то гнівливий голос генерального судді, який грозив візникові батогами, то химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку, — що там таке?

«Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня... — говорив до себе Чуйкевич, почуваючи непереможний чар Мотриної появи. — Манить і відтручує від себе, відтручує і знову манить, як русалка, заки затягне вглибінь. Дивна, нерозгадана вдача. Тим вона сильна, тим і небезпечна. Ніколи не знаєш, що вона скаже і що зробить, стоїть перед тобою, як загадка нерозгадана. Чекаєш гніву — сміється, усміху ждеш — сердиться, а все не так, як другі. Із-за неї не тільки голову, але й душу погубиш... Роби так, ніби мене нема, не лізь мені, каже. Легко сказати, та зробити важко...»

От і тепер він насилу здержує коня. Хотілося б пустити його в галоп, щоб їхати поруч неї і дивитися, як її очі з-під чорних бровів, ніби дві зірки з-під темної хмари, глядять кудись далеко.

Не устоїш проти тієї сили, не устоїш!

І Чуйкевич рішився зробити так. Нині по вечері скаже генеральному судді, що має в Миргороді діло і що йому треба на день-два скочити туди. Поїде і забариться, верне день перед приїздом гетьмана.

Так і зробив.

* * *

Генеральний суддя здивувався, почувши таке, питався, чи йому так скучилося у Ковалівці, чи, може, хто обидив?

«Крий Боже! — відповів козак, — мені в Ковалівці так гарно й любо, що краще не треба, але Бог знає, коли я знов приїду в тутешні сторони, може, з гетьманом у Батурин поїду, а може, у який похід пішлють, а в Миргороді в мене рідня та знайомі; хочеться провідати їх».

«Так нехай тебе Господь благословить, — казав Кочубей і з поважною міною перехрестив його, — тільки вважай, не пускай бісиків до дівчат, бо ви, теперішні хлопці, до того дуже скорі!»

Прощаючися з Мотрею, Чуйкевич просив її, щоб на його людей мала око і заступалася за них перед батьком, якщо буде треба. Може й тих два, що були ранені, надтягнуть, так на них треба зокрема вважати.

«Цього ти мені не мусиш казати. Обіцяла і слова додержу, але що це тебе за вітер гонить з нашого двора».

«Хочу додержати слова».

«Гарно!» — і подала йому руку.

ПЕРЕЛОМ

У Мотриній спальні на горищі низьке, але широке вікно, прислонене занавісами.

Хоч сонце вже давно зійшло, темно тут і тихо. Тільки голландський годинник на комоді тикотить, рахуючи хвилини, що кануть у вічність, як у безодню.

Розкішні троянди в поливанім глечику на столі голови похилили, бо не можуть діждатися, щоб Мотря встала, розсунула занавіси і впустила сонце, котрого нині так багато-багато!

Коли ж вона встане?

В Кочубеєвім дворі вже всі за роботою давно. Там така біганина нині, ніби генеральний суддя доньку віддає.

Кухар пріє, вимахує варехою, гукає на своїх хлопців, на дівчат і жінок, що з грубшого приладжують страви на нинішній гетьманський обід. Старий ключник ніг собі не чує. Бігає від пивниць до покоїв, соне і пріє, бо знає, що над ним і над усею службою у дворі спочиває всевидючеє око Любові Хведорівни, зорке й нетерпляче, що не любить нічого і нікому прощати. Провинив, так і покутуй.

У возівнях — возня. Готують місце для гетьманських повозів, а свої викочують у повітки.

У великій стодолі стоять табори Кочубеєвого сина Василя й старшої доньки Ганни, що ще вчора приїхали, щоб помагати батькові й мамі. Приїхали і Мотрині дівчата з Батурина, і всілякої другої служби з інших Кочубеєвих дворів наїхало чимало.

В широких сінях на долині музика пробує інструменти. Капельник сердиться на музикантів, що вони невиспані чи нетверезі. Грозить, що смичок на них поломить.

Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. Здивовано глядять німецькі та венецькі дзеркала зі стін і узористі долівки у покоях скриплять під ногами прислуги, ніби питаються: що се?

А Мотря спить...

Одна кватирка у вікні відчинена. Крізь неї продирається поранній, легкий вітерець і ворушить білими занавісками при Мотринім ліжку, ніби хоче збудити її.

Мотря не встає.

Аж заскрипіли дубові кручені сходи, що вели з сіней на горище, відчинилися низькі двері й увійшла Марія Хведорівна.

«От одра і сна воздвигл мя єси Господи, ум мой просвіти і серце і устні мої отверзи, — шептала поранну свою молитву. — Внезапу судія пріідет, і коєгождо діянія обнажатся, со страхом зовем свят, свят, свят, єси Боже наш».

У чорному вбранню, з чорною хусткою на голові, з-під котрої добувалися наверх жмутки сивого волосся, виглядала серед сутінків у спальні, як у келії черниця.

При дверях стала. Входила з ясного в темне і не бачила нічого.

«Отврати лице твоє от гріх моїх і вся беззаконія моя очисти», — шептала зів'ялими устами. Правою рукою хрестилася, а лівою робила собі дорогу між кріслами і стільцями, в неладі розкиненими.

Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі. «Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Хведорівна вже питалася, чи Мотря нині встане. Мо-отре, Мотре!»

Занавіски не розсувалися.

«Хай ще хвилину спічне. Нема нічого над такий здоровий сон».

Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі з дрібними мережками, а тоді й килимові важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток, доторкалося кожного предмета, ніби тішилося, що його туди впустили. Троянди в глечику оживали, підносилися, ніби заглядали в вікно.

«Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного», — сказала Марія Хведорівна, і її обличчя тихою радістю засяяло.

«Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав. Любов Хведорівну прихиливши до себе... Дай Боже!.. Але треба таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно».

Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою:

«Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок. Мотре!»

«Зараз, тіточко, зараз...»

Марія Хведорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішно вишиваними рушниками і, підводячи свої промерклі очі до темного обличчя Богородиці шептала: «Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога нашего, і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігающим, амінь».

Занавіски розхилилися.

В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним русим волоссям по коліна стояла Мотря.

Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося...

«А-а!»

«Заспалася, Мотре?»

«Пощо ви мене будили, тітусю?»

«Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає. Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині».

«Ще наврочуть... Ха-ха-ха! Боюся й виходити... І не вийду».

«Так не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, — це була би зневага для нього, а для батька прикрість».

«Яке гетьманові діло до мене?»

«Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати».

«Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я».

«Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре».

«Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще, щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду».

«Мотре, ти знов!»

Мотря на лавці присіла.

Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її.

Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на те біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, на пишні повні уста.

«Яка ти гарна, Мотре!»

«Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у дзеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива».

«Гріх так казати, дитино».

«Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не має».

«Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожна дівчина переживає їх».

«Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують».

«Що ж таке?»

«Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути?»

«Він твій батько, Мотре».

«Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Хведорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він бозна-що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, — мужчину треба поважати».

«А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтієвича?»

«Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Хведорівна аж присіла. Вона ж його зі світа зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Не гарно, коли жінки бояться, жінку треба любити».

«Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують».

«Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то далі своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько, м'який і милосердний, гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година — судний день...»

Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздрі роздулися, уста побіліли.

«Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада — ізміна, гидь!»

Марія Хведорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала е гаряче чоло: «Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого ти хвилюєшся, заспокойся, віджени чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду!»

Мотря дрижала, як у лихорадці: «Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад, пекло, ад — ох!» Головою вдарила об стіну.

Марія Хведорівна підбігла з водою: «Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. Не пріідет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда і васіліска наступиши, і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і... Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його... Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго...»

Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для її очей навіть стін не було, дивилася ними в безвість.

«Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, гуркоче грім, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля! Наварили, напекли, нарвали пахучого зілля, черв'ячки, світлячки, і співучі птички, соловейчики, кочубейчики, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!»

Марія Хведорівна тричі хрестила її: «Благослови душе моя Господа і вся внутренная моя ім'я святоє єго!»

«Не хрести мене, тітко, не хрести! Краще возьми ніж і заріж, заріж мене, я одержима, я божевільна».

Марія Хведорівна притулила руки Мотрі до своїх грудей. Мотря чула, як голосно билося її серце.

«Мотре, дитино моя, чуєш, воно для тебе б'ється, воно для тебе жиє. Ти не божевільна, ти своєвільна, розпещена батьківською рукою, а маминою дратована щоднини. Заспокойся, я біля тебе стою, я за вас усіх спокутувала гріх, давно-давно. Глянь, уста мої, як полотно, а волос білий, як сніг. Терпіла я, терпіла за вас усіх, за тебе, Мотре, теж».

«За мене?» — спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю.

«Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитинко люба».

Мотрина голова опинилася на лоні Марії Хведорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Хведорівна гладила чоло своєї сестриниці, як вітер квітку в горяче полудне, і нашіптувала їй до вуха відірвані, беззмістові слова: «Цить, цить, цить! Вже досить, ну вже досить, заспокойся! О бачиш як, бачиш як! Так, так, так...»

* * *

З долини доходили до них різні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Хведорівни, як команда вождя понад гармидер бою.

Марія Хведорівна боялася одного, щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Хведорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря, може, якось прийде до себе. Це в неї іноді случається, хоч, мабуть, такого важкого припадку, як тепер, ще не було.

«Розведох очи мої вгору, отнюд уже пріідеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю».

Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолу, протерла очі, подивилася кругом: «О-о-о!»

«Зимно мені, тітусю».

«Пройде. Там такий теплий ранок, сонячний, жнива... Батько вже настрічу гетьманові поїхав», — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.

«Гетьманові? Якому гетьманові?»

«Іванові Степановичеві Мазепі, Мотре, якому ж би!»

«А Богдана Хмельницького бачила коли?»

«Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він v Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу».

«Гарно було, правда? Так велично, так гордо, так, що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що?»

Марія Хведорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро:

«Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького».

Очі Марії Хведорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята.

«Гарний був Сомко?» — питалася Мотря.

«Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної... високий, кругловидий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі, чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи».

«І ти любила його?»

«Гріх згадувати таке, мені інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна...»

«Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх... Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?»

«Судиш, донько, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішний».

«Справді?»

«Так собі гадаю».

Очам Мотрі вертався звичайний блиск. Заспокоїлася.

«Тітко, а що сталося з Сомком?»

«Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?»

«Читаю їх, але що живе, то не писане слово».

Марія Хведорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні. Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.

Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.

«Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його, і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. Що, каже, — таку голову рубати?..

А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було... Двадцять літ!» — сказала й зайшлася плачем.

Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.

«Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою, Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила а, може, й любиш?»

«Любов сильніша від смерті».

«Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — О-о-ох!» — зітхнула, ніби нового повітря в груди набрала.

* * *

Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.

«Як на Великдень, — сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду на долину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на Великдень, Добре, тітусю?»

Замість відповіді Марія Хведорівна поцілувала сестриницю в уста.

Мотря пішла до своєї купальні, Марія Хведорівна покликала дівчат: «Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!»

Дівчата приладили усе як слід.

Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути на середину кімнати і поставити дзеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.

Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.

«Заспівайте що, дівчата!» — просила.

«Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню, і не дуже сумну, й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято», — заохочувала Марія Хведорівна.

Але такої пісні дівчата не могли підібрати.

«Так заспівайте тоді про Мороза», — просила Мотря, бо вона тую пісню любила.

Ой вивели Морозенка на Савур-могилу,
Подивися, Морозенку, та на свою Україну.
Вони його не стріляли, ані не рубали.
Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.

Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ї не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень.

Мотря слухала й думками переносилася в минуле, велике, століття, її огортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді?

За той час Марія Хведорівна з одною із дівчат вибирала одяг для Мотрі.

«Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану з португалом, чи польську з кунтушиком голубим, горностаями обшитим, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!»

«Подай мені, тітко, корсетку нашу українську, тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку плахту гарну до неї та підходящий поясок. Це мені найлюбіше вбрання».

«А не буде вже за звичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає».

«А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана, тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще».

І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона вдягла на себе. Замість намиста і янтарю почепила кілька шнурків великих рівних перлів, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося то відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.

«Кращої панночки на цілій Україні нема», — шептали між собою дівчата, а Марія Хведорівна прямо молилася до тої божеської краси.

«Спасибі вам, дівчата!» — сказала Мотря і ніби причарована сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.

Дівчата прибирали хату.

* * *

Нараз голосніше заграли дзвони і звалів заревіли моздирі.

«Гетьман їде!..»

Марія Хведорівна підійшла до вікна і відчинила його широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полудне, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжо вимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.

Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим, великим муравником перед хатою, снували подвір'ями серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого.

Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздирів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки.

Дівчата поспішно кінчили свого роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Хведорівна, вся в чорному вбранні, одинока чорна пляма серед різнобарвних живих красок, що мерехтіли кругом.

«Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отсе чорне вбрання, як черниця», — думала собі Мотря, задивлена в простір.

* * *

Нараз Марія Хведорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала: «Їдуть!»

Мотря ніби збудилася зі сну.

«Охочекомонний відділ, — казала тітка. — бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А на переді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому коні... Женуть, ніби вірли летять... Махнув перначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали... Їздці...»

Мотря голову вперед подала, дивилася.

«На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить».

Мотря з кріслом присунулася ближче вікна.

«А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться Войнаровський і Орлик... Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ж ти наша золота, чого ж так дуже задумався?»

Мотря встала з крісла і притулилася до тітки.

«І вони вже в нашу вулицю скрутили... Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш, дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько сидить, а біля нього він — гетьман!»

Мотря подалася крізь вікно вперед.

Тітка її за стан обійняла, щоби не впала.

Тихо, лиш дзвони грають, лиш моздирі ревуть, лиш народ «слава, слава!» кричить.

«Гетьман у нашу вулицю скрутив».

Ніби причинна, з замкненими повіками Мотря назад у своє крісло паде.

Уста розхиляються, горять, груди підносяться високо, мерехтять на них перли, як на морських хвилях, дівчата липнуть до вікон.

«Гетьман у нашу вулицю скрутив... їде... за декілька хвилин перед брамою пристане».

Мотря зривається, встає, очі розплющує широко, рукою по чолі веде і, знімаючи голову вгору, приказує дівчатам: «Біжіть в город і зривайте троянди! Усі! усі!»

ТРОЯНДИ

«Мотре! — гукала в сінях Любов Хведорівна, — біжи скорійш! Ідуть. Невже ж ти спиш?.. Господня кара мені з тою дівкою одержимою!»

«Я вже біжу, вже біжу, матусю!» — відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями золотострунну арфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої корсетки, як крила, по поручу злопотіли.

В сінях стояла Любов Хведорівна в сукні з важкого зеленого адамашку до стану, в сукні, долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть черевиків з-під неї не видно.

Важкий шовк заломлювався в згиби широкі, і здавалося, що це не Любов Хведорівна тую сукню несе, а сукня її.

На голові — термоламовий шоломик, обшитий дорогим брабантським кружевом, на пальцях — блискучі перстені.

Два пажі золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба, в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито, пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок, — видно, погода буде.

«Де ж твої цвіти, Мотре?» — спитала Любов Хведорівна і надула згордливо уста. Мабуть, чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво, Мотря відповіла чемно: «Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди!»

Внесли повний великий кіш. Запахло в Кочубеєвих сінях пахощами казкових городів.

Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала квіти, укладаючи їх головками наверх, щоби великий кіш був, як одна пишна троянда.

«Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода!» — щебетала Мотря, ніби голосу позичила від птахів.

«Яка солодка, — подумала собі Любов Хведорівна, — яка щебетушка! Хто б гадав — ангел, а то, мабуть, хлопців зачула».

Йшла гордо, ніби її тая адамашкова сукня по мураві несла, перед нею ішов високий, рум'яний хліб на лискучому золотому підносі.

А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв'язала ними довкола кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд.

«Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить; і цвіти не так скоро зів'януть. Ходім!»

Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша.

Праворуч у брамі стала Любов Хведорівна, ліворуч — притулилася до одвірка її донька.

Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою — дівчата кошик з лози, повний троянд.

Чи з поспіху, чи із зворушення пережитого ранком Мотря горіла. Тільки біле чоло знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою підперла, тріпотіла чиясь зачарована душа.

Ждали...

Вже їздці-гінці промайнули, як вітер, високо підкидаючи баранкові шапки і ловлячи їх у бігу кінцями довгих списів, вже над'їхала з Орликом і з Войнаровським карета.

Встали й поклонилися пані-матці і панночці-доньці у пояс, аж ось і гетьманська шестірня копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах... Дзвони — гамір — слава!.. Чому? кому? за що?..

Сонце хоче золото на пишних вбраннях стопити, щоб краски полиняли, бо Мазепа ярких красок не любить... Так гарно... Хто це? Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому сорок? Дійсність чи сон? Де тітка? Де її чорне вбрання, як черниці, де білий волос, що посивів на двадцятилітній головці?..

Слава, слава, слава!

Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими, — шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята повозу: спершу — з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді — і з правого, від гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку.

«Спасибі, Василю Леонтієвичу, — дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою розброював навіть ворогів. — Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не здолію. О, бач!» — і легко, як молодець, зіскочив з ридвану, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят.

Побачивши Любов Хведорівну, підійшов до неї. Ліва рука — на шаблі тонкій, злегка вигнутій, у правій — шапка. «На новій домівці нового щастя вашій милості, вельмишановна Любове Хведорівно, і цілій вашій родині, як добрий ваш друг і вірний товариш вашого чесного мужа, від щирого серця з моїм нинішнім приїздом бажаю. Мир дому сему і живущим в нем!»

Любов Хведорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла: «Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте!»

Гетьман поцілував руку Любові Хеедорівні, прийняв хліб-сіль і передав їх Войнаровському, а тоді повернувся до Мотрі.

Мотря мовчки кошик з трояндами подала.

Гетьман то на троянди дивився, то на неї.

Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі.

«Велике вам спасибі за троянди, панночко шановна. Кращих я у життю не бачив і краще складених, як ці».

А повертаючись до Кочубеїв спитав: «Невже ж це хрещениця моя, Мотря?»

«Ти рекл єси», — відповів, кланяючися, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з доньок, особливо ж Мотрю.

«Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, — говорив гетьман, — а ти, Василю Леонтієвичу, і ви, Любове Хведорівно, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найціннійший — отсей!»

Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку.

«Виберіть же мені, Мотре Василівно, яку троянду своєю собственною рукою», — просив гетьман.

Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік.

«Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, — питався його гетьман, — неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене».

Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали.

Гетьман подав руку Кочубеєвій, Войнаровський — Мотрі, Кочубей з Орликом ішов.

Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди.

Біля гетьманових світлиць мали свої покої Орлик і Войнаровський.

Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів.

Перед дверима стояло два сердюки на варті.

Гетьман перебирався.

Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх квартирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала.

Козаків примістили на економії, для прислуги готовила столи на подвір'ї. На бочки клали широкі і грубі дошки і накривали їх полотном. І дощок, і полотна було в Ковалівці доволі.

Любов Хведорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи в підкову, і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вождь перед битвою.

Коли Мотря переходила через тую столову залу, мати спинила її.

«Ти нині до людей подібна, — сказала і поправила їй волосся. — Знаючи твої норови, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, вважай же, щоб не осоромила мене».

«Ні, мамо, не бійтеся, я нічого дурного не зроблю».

Питалася, чи для неї нема тут якого діла.

«Досить одної хазяйки», — відповіла Любов Хведорівна, і Мотря пішла в город

Шукала самоти, щоб заспокоїтися.

Переходячи стежкою біля дівини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам'янець відложила, стала числити на пальцях: «Нині якраз дев'ятий день, — сказала і стривожилася. — Якраз дев'ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно».

БАНДУРА

Гості стояли гуртками попід стіни й розмовляли з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість, гетьман.

Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажові і кивнув головою направо й наліво:

«Здорові були, шановне товариство!» — промовив.

«Доброго здоров'я пану гетьманові!» — відповіли йому.

«Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада», — припрошували господарі.

В просторій залі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце.

Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого Кочубеїха — як господарі.

Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам'я, а Кочубеєві ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе.

Любов Хведорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову.

«А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? — казав. — Сідаймо!»

Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її залишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана.

Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого — старша донька Кочубеїв Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського.

Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька; ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва.

«Та що ти, сину, турбуєшся, — казав до нього його тесть миргородський полковник Апостол. — Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо, де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо».

А все ж таки сіли по літах і по рангах.

Апостол подав рам'я Марії Хведорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство. «Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, — відповів Апостол. — А все ж таки живий живе гадає, як той путник, що на тонкій гіллячці над деброю висів, лютого звіра мав над собою, миші корінці його дерева підгризали, а він все-таки солодкі ягідки зривав і їв. Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити».

І Марія Хведорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було намовити. Вона сиділа в своїй кімнаті, недалеко від кухні, у високому кріслі, і гнівно стукала палицею, та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття:

«Постів святих не соблюдають, без благословення стола до обіду сідають, брюху служать, не Богу, антихрист наближається», — шимшикала беззубими устами. Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою Божою цареві і всім, що з ним тримають, казала, що прийде потоп, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула.

Розносили горілку. Першу чарку піднесла хазяйка його милості гетьманові.

«От тут-то й годиться пошанувати наш предківський звичай», — сказав гетьман, натякаючи на те, щоб Кочубеїха пригубилася до чарки. Вона це і зробила. Але гетьман і тим не вдоволився: «Хто не вип'є до дна, — казав, — той не мислить добра». І Кочубеїха вихилила свою чарку.

«За здоров'я ваших милостей! — говорив гетьман, випиваючи свою. — Пошли, Боже, з неба, чого вам ще треба».

Його попросили на другу. Гетьман прийняв чарку, підніс її вгору і, глянувши кругом, промовив: «Від краю до краю усім добра желаю».

Тоді вже й другі гості стали частуватися, і чарки бігали з рук до рук, як живі. Примовкам не було кінця. Лучалися й такі, що навіть поважні полковники голосно сміялися, підтримуючи рукою пояс, щоб не розперезався. Хоч Кочубеї були великі пани і хоч їх новий двір подобав уже на великопанську палату, та звичаї в них водилися ще старосвітські.

Давали багато їсти й пити, страва й питво були гарні, але без тих вибагів химерних, що їх понавозили польські пани з заграниці, особливо від французів та від італійців.

Прислуги в Кочубея було чимало, але за спиною кожного гостя не стояв окремий слуга, щоб скоріш вхопити з рук пана півмисок або хоч тарілку та бігти з нею в кут і доїдати. Кочубеї того не любили. Їх гості також ні. Прислуга приносила з кухні великі срібні півмиски, повні знаменито приправленої страви, і розставляла по столах, кладучи перший перед гетьманом, а тоді домашні припрошували: «Не погордіть, будь ласка, зробіть нам честь, не цурайтеся хліба-солі, чим Бог милував, тим і гостимо».

Гості відпрошувалися. Казали, що до такого обіду треба би було їм хоч який тиждень попостити. Пам'ятали, бачиться, стару пословицю: «У гостині останній починай їсти, а первий переставай!» А що всі хотіли бути тими первими й тими останніми, так минало чимало часу, заки одна страва обійшла столи.

А страв було багато. Коли який півмисок підходив до Апостола, то він, як сват, не відпрошувався, тільки накладав на тарілку своєї сусідки і свого сусіда зліва, а тоді і на свою та приговорював: «От тут тії сидять, що добре їдять!» Накладаючи на тарілку Марії Хведорівни, він за кожним разом кликав:

«Шуми до куми!», і Марія Хведорівна всміхалася, дивлячись на його бадьоре обличчя.

А Кожухівський, натякаючи на те, що Апостолові недалеко до Ковалівки, говорив: «Святилося, через долинку та в гостинку», на що Апостол відповідав: «Запряжу бугая, куди люди, туди я, запряжу я й другого, сідай, жінко, небого!.. Правда, жінко?»

«Або я твою правду бачила?» — відповіла через стіл полковниця.

Страву запивали пивом, кидаючи до нього краянки на маслі прижареного хліба. Молодші того не робили, бо привикли чисте пиво пити.

Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору — бачив гетьмана, глянув униз — Мотрю. Ніби два сонця сяяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні й оба дорогі його серцю. «Двох сонць забагато на одному небі, — майнуло йому в голові. — Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно...»

Чуйкевич не був скорий до чарки, а нині пив, як не більше, то тільки, що й другі. Хотів залити хробака, що його всередині мулив. Бачив, як Мотря весело й привітно поверталася до своїх сусідів, як щиро й радо відповідала кожному, хто лиш до неї звернувся, і як несміливо, ніби засоромлена, зиркала іноді туди, де сидів гетьман.

І не скрилося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою, — троянду від неї. «Що воно таке? Невже ж би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його», — і Чуйкевич чарку підносив до уст.

«Горілочка, як дівочка, — казав до нього сусід, — як не п'єш до ладу, то зведе на біду».

«Хилю, хилю, — не тече, коло серця пече», — відповів Чуйкевич.

«На те ми й молоді, товаришу, щоб нас пекло, як постаріємося, то зробиться зимно, не поможе й вино, як буде студено. Так тоді і випиймо з отсього скляного божка».

«З божка Пріапа, що горілкою ляпа», — ніби жартуючи, доповів Чуйкевич, хоч йому жарти так були в голові, як торішній сніг.

«А коли б так дійсно, не дай Господи, йому, або їй, або й обом прийшла до голови така грішна гадка, невже ж ти сердився б на них, лютував, шукав помсти, що?» — питав самого себе Чуйкевич і боявся відповісти... Думав, аж додумувався до того, що ні, бо не має права. Вона ж не условилася з ним, не обіцяла бути йому вірною, просила тільки, щоб оставалися приятелями, бо подруж багато, а приязні мало на світі. От що!..

«Господи вишній, чи я в тебе лишній? Чи я коли в церкві бував, чи я коли шинки минав?» — приказував один старий сотник, приймаючи чарку з рук свого сусіда.

«Наливає, випиває, випиває і куняє, свого віку козацького доживає», — казав Кожухівський, показуючи на старого сотника.

Чим більше їли й пили, тим більше розв'язувалися язики. Стиралися різниці віку й ранги. Недаром же говорять: «В корчмі панів нема, самі люди». Так і тут говорили свобідно, не скриваючи гадок і не рахуючись із словами.

Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова.

Говорили гуртами: тут кілька або кількоро, там знов, у цілій залі гуділо, як у пасіці влітку.

Любов Хведорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися — мира чи дальшої війни?

«Жди біди від води, а горя від моря, — відповів гетьман. — Мира ще й не видати. Мабуть, війна що лиш розгорюється. Боюся, щоби той пожар не охопив і нашої хати. Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки — такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів».

«Ваша річ, ясновельможний пане гетьмане, не допустити до того».

«Коли б так ваше слово та Богові в ухо. Але хай ваша милість говорить мені: «Іване Степановичу», бо так зручніше».

«Ваша воля, ваша сила. А чому ж ви, Іване Степановичу, не можете хоронити нашої країни від війни? На те ви в нас і гетьман. Стільки літа заправляєте нами, добули собі слави і значіння. Щасливі ви!»

«Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Хведорівно».

«Чому ж би то?»

«А тому, бо не хочуть мене розуміти. Гадають, що я про себе тільки й дбаю, а не про Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чували?»

«Я туди пальців не суну», — відповіла, спускаючи очі, Любов Хведорівна.

«Так, так. Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене носити і вище. А я таких — не бачу».

Любов Хведорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби її страва на польську дорогу пішла.

«Ніколи в нас згоди не було — говорив далі гетьман, — через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко — це кара за наші гріхи, за заздрість, ненависть, помсту, за тії гідри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки наші гріхи, вельмишановна Любове Хведорівно, а якщо ми залишимося такими, як є, то і Москва нас поб'є».

«Не такий чорт страшний, як його малюють», — відповіла Любов Хведорівна.

«Ой страшний він, страшний, ваша милосте, може, страшніший, як собі люди гадають».

«Хто? Шведський король?»

«Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука».

«Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще не бувало».

«Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю рукою не вдержить, бо шведи народ невеличкий. Наш ворог — це наші сусіди, котрі нібито жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як вовки барана, бо ми дійсно ніби ті барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови опускають додолу».

Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа запишена, ніби їй ця мова не була по душі, Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, що сиділи недалеко гетьмана, перестали говорити між собою, повернулися до нього й слухали уважно.

«Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого?» — спитав котрийсь.

«Я цього не кажу. Лицарського духа нам не бракує. Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко — це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас, як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: «А не спинайся, сякий-такий сину!» Зараз підуть толки, про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей не доспав, міркуючи, якби це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують».

Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив: «Поки ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо за тебе».

«Не за мене, а за себе і за нашу матір-Отчизну стійте!»

«Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо!» — гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали про що йде річ.

«Хай жиє наш гетьман, Іван Степанович Мазепа!» — гукнув Апостол, знімаючи свою чарку.

«Хай жиє, хай жиє!» — відповіли всі, знімаючися з місць, і вихилили чарки до дна, бажаючи гетьманові добра.

Сталося це стихійно і необдумано, бо за здоров'я гетьмана повинен був випити господар дому, а не його сват.

«Не гнівайся на мене за це, Василю, — просив Кочубея Апостол, — говори, послухаємо і вип'ємо ще раз, щоб нам довго жив і рейментував наш славний Іван Степанович».

Кочубей не був бесідником. Він це зазначив і просив гетьмана, щоб вибачив йому, бо не всякого Бог обсипав різними талантами так щедро, як Івана Степановича Мазепу. Висловив радість, що гетьман, вшанував його нову хату своєю гостиною і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються і настане така гарна погода, як нині.

Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжо уставлені моздирі, короткі й грубі, голосніші від пушок.

Гетьман дякував, як звичайно, щиро й красноречиво, що не всякому бесідникові вдається. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він, що лиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла. Але того діла сам він не зробить, його треба робити спільними силами і тому гетьман бажає собі й цілому товариству згоди та єдиномислія для добра і слави вікопомного війська запорозького і всього народу українського.

Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздирі і знову загуділо в залі, вже не як у пасіці, а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого він гадає однодушно стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишневецький, Сапіга чи Сас? Одна Польща всілякі толки насувала.

Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табір, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре в знаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкіру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав того по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. От це і була їх велика турбота.

Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленник і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів.

Апостол, зачувши це, аж за голову взявся: «Та що це ти кажеш, пане товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди?»

«А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку».

«Не чув, будь ласка, скажи».

«Отож виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіянського монастиря. Бачить ікону невідомого собі святого і питається: «Хто це такий?» А черці отвітують: «Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували».

Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого повісити, як собаку. От що!»

«І тобі це, пане товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, — ні. Всяка святиня — річ Божа. І до турецької мечеті, як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його неоднаково чують і неоднаково віддають йому честь. А морду, вати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити це не добре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може. й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж, здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос?»

«А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні, — пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світа настав».

«Знаємо це і не одно ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце».

Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався.

Але добрі сусіди пристали до них і на силу уговкали, нагадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага.

Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем по столу. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленника Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі вуха підслухували кожне його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядущі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину.

«А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами», — сказав гетьман.

«А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує», — відповіли гетьманові.

«Приміром...»

Сотник не хотів зразу розказувати, боявся обидити гетьмана. бо гетьман до вченого слова привик, а він невчений вояк. Але на нього напирали з усіх боків і він почав: «Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-Богу, дивний! Отже, я і розказую тепер дещо товариству про тую шляхту, а воно й сміється, — не в обиду будь се вашій ясновельможності».

«Ото раз стрічається два шляхтичі. Один в ланцях, а другий в капцях, в одного подрана сукмана, а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один наш, а другий лях. Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що висиділа двоє курчат у садочку на самім окопі. «Оддай куре, хлопі», — каже лях. «Як дам, то по зубах», — отвітує наш. «А невже ж даш?» — «Їй Богу, дам». — «А я шаблє мам. Дуелюймисє».

А наш мав тільки ціп. Дуеля і з роду не бачив. «Глове хронь, писка бронь, складай бронь!» — гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетноуроженого своєю погаратаною карабелею. Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то підскакує вгору, а далі, як не добере злості, як не замахнеться ціпом, як не засягне ворога біяком по зубах, — той тільки ногами накрився. «А-яй, яй, а-яй, яй!» — верещить, як навіжений. А наш став, почухався у потилицю і каже: «Не рад враг, що дістав по зубах, ще й ногами дригає»».

Слухачі розсміялися. «Кажіть ще, кажіть, пане сотнику», — просили.

Сотник попив і обтер рукою вус.

«Збідніла шляхетська фамілія. Шість братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього. Іде раз молодший брат своєю тарадайкою, і сам коня сухореброго поганяє. «Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?» «Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьолу возив і втік шельма...»»

Старий сотник міг розказувати до рана, бо козаки, привиклі до багатств на Україні, любили насміхатися зі зубожілої ходачкової шляхти, але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця.

За ним і другі піднімалися, та не всякому воно приходилося легко. Хто пив пиво, тримався на диво, хто горілку, дивився у долівку, а хто мід, того тягло під спід, бо мід у ноги йде. Хто ж вірно служив божкові Пріапу, уподобнявся цапу, шукав тільки зачіпки, щоб стати чоло до чола зі своїм противником. Але ці останні мусіли покоритися перед звичаєм що, де гетьман двором стоїть, там не смій починати бійки, бо за це кара і то не мала. Це й називали з польська горловою справою, бо можна було і горлом заплатити,

Жартівливий сотник не піднявся зі свого місця. Заснув. Але він і крізь сон усміхався, так якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж із його оповідань.

«Випиває і куняє, свого віку козацького доживає», — гукнув йому хтось над самим ухом.

Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе.

«Слихом слихати, видом видати!» — ніби вітали його.

«Давайте приску ноги посипати!» — відповів.

А тії знов, ніби давно не бачилися з ним: «Як поживаєте?»

«Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите».

Кажучи це, кланявся на всі боки — гетьманові, господарям і цілому товариству.

* * *

Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стіни. Навіть долівка не була встелена килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали.

Гетьман підходив то до одного гурта, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоров'я, про жінку й дітей, що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим, кожному хотілося пернача, а й перначі не всі були однакі.

Але Іван Степанович був митець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки — лишався раз на все дорогий спомин з тієї розмови.

З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по-тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огорчені московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і гвалтів і прямо доводили народ до розпуки. «Кінець світу, ваша ясновельможносте, — жалувалися полкові й сотенні старшини. — Поки ми терпітимем таку наругу? Ми ж народ вольний, козацький, а з нами поступають, як з холопами-невільниками. За кожним разом, коли надходять москалі, наші люди сповідаються і причащаються, не знаючи, чи доживуть до другої днини, а буває і так, що цілі слободи лишають хати й утікають, куди їх очі понесуть. Якщо ми народу нашого не охоронимо перед тим заливом ворожим, то горе буде нам і Україні».

Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякуючи на те, що спасений наше не в чиїх, а в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок трималися. «А то ми на себе дивимося, — казав гетьман, — вовком, а на чужих — овечими очима. Не віримо собі, завидуємо, помсти кличемо, а вороги наші бачать це й тільки руки затирають. Це ж вода на їх млин. Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, якого лиха вони накоїли, і чи така була б нині Україна, якби не вони?»

Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, — кожний впевняв гетьмана, що буде вірний своєму вождеві, якщо він загадає якесь нове діло.

Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову і далі йшов. Так обійшов раз, другий цілу кімнату, аж утомлений сів у високому кріслі й похилив голову, повну тих жалоб, нарікань і бажань, що довелось йому почути.

Посідали і старші з гостей, а лиш дехто вийшов у садок пройтися і відсвіжити голову.

У залі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кожний споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці.

Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися, як на наймудрішу з усіх, талановиту з роду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою. Цінили його не тільки за те, що дбав про піднесення добробуту й освіти, що будував церкви, піклувався школами, але всякий хвалив його охоту вдержати за Україною якнайбільше української землі. Хоч і як настоювали поляки на те, щоби він віддав їм Правобережну Україну, та Мазепа все ж таки вмів знайти якийсь викрут і тримав її під своєю булавою. Багато було таких, що сердилися на нього, чому він не порве з Москвою, але й вони не сміли голосно свого гніву виявляти і, зітхаючи, казали, як колись про старого Хмельницького говорилося: «Бог один знає, Бог один відає, що наш гетьман думає-гадає».

Отся примовка і тепер приходила всякому на гадку, й тому ніхто не важився бентежити задуманого гетьмана.

Про що він думав? Чи про царські слова «Слухай, що Меньшиков скаже», чи про свою куму з хрестин у Вишневецьких, гарну княгиню Дольську, чи про Саса і Ляса, про те з ким йому кидатися в небезпечний вир великої війни, чи про Київ, як нову, блискучу столицю відродженої і обновленої України, чи прямо про тую троянду, яку він не забув взяти зі столу і яку ще й тепер тримав у руці, хоч вона вже-таки добре прив'яла?

Ніхто й ніколи не міг угадати гадок гетьмана Мазепи, навіть найближчі до нього люди, — ні.

«Щось ми, панове товариство, присмирніли, як черці, — промовив нараз гетьман, стаючи зі свого високого крісла. — Невже ж мої полковники задивилися на царя та й собі хочуть після обіду спати? Щоправда, то вже й князь Мономах радив своїм дітям переспатися в полудне, бо такий сон покріпляє тіло, але ж тепер, славити Бога, вже під вечір іде, а під вечір навіть дітям не дають уснути, бо воно не добре. Може б, ми по старосвітському обичаєві завели танець. Молодіж сама, бачиться мені, не хоче починати».

Господар, почувши це, дав музикам знак, і ті заграли якоїсь сумовитої думки. Гетьман повільним кроком пішов у покої, відшукав хазяйку і попросив її до танцю.

Випрошувалася, казала, що її вже не до того, але гетьман, показуючи на свою голову, питався: «А невже і мені до танцю? Мені біда грає. Козака і гопака не обіцяюся з вашою милістю танцювати, але полонеза можемо перейтися по залі, а тоді хай молодіж танцює собі, що хоче».

Музика заграла полонез на українську тему, і гетьман з Кочубеїхою поплили по воскованій долівці. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками, — Войнаровський, Орлик, Кочубеїв син, Василь Василевич, і навіть той старий сотник, що про шляхту розказував. Він замикав хоровод. Раз у раз підкручував вус, вихилявся, хапався рукою за серце, бо казав, що так шляхта полонез танцює.

Інші танцювали поважно, прямо йшли, ніби у якомусь святочному поході, пильно вважаючи на першу пару. Гетьман був митець провадити танці.

Колись славний у світі гуляка, за котрим дуріли жінки й дівчата і котрого любовних пригод навіть на воловій шкурі не списав би, затримав легкість рухів, почуття темпу й розуміння, що краса танцю не засновується на розгуканих скоках, лиш на зіспоєнню руху зі звуками в одну мистецьку настроєву цілість. Обійшовши залу довкола, гетьман поділив свою танцюючу армію на дві частини, з одною сам пішов у праві двері, другу лівими попровадив Войнаровський. Так обійшли вони всі більші покої на долині двора і знову злучилися в залі. Пари розвинулися в колони, гетьманову і Войнаровського, колони стали напроти себе як дві армії ворожі, пустилися, ніби атакою на себе, аж нараз зупинилися і поклонилися собі. Тоді мужчини стали кланятися своїм дамам, дякували їм за танець і відводили на місця.

Гетьман відпровадив Любов Хведорівну до того покою, з котрого привів її.

Як вернув у залу, всі підходили до нього і дякували за гарний провід.

«Було колись, — отвітував гетьман, — минулося. Правда, Апостоле? Тепер нам інші танці на умі».

«Правда. А все ж таки розібрало мене, мов вовка опеньки, а сорочки, бачиться, навіть прати не треба, така мокра».

«Жаль дуже, що пан гетьман не бачив, як наш сотник полонеза йшов».

«Я, — озвався, підморгуючи, сотник, — по-шляхецьки: гуляй душа без кунтуша, шукай пана без жупана, — я інакше не вмію, лиш по-панськи».

«Ви, пане сотнику, — жартував з нього Кожухівський, — мабуть, із тих панів, що про них співають: «Штани мої сині, дома двоє в скрині, так скинь же мої, коли в тебе є свої».

«З другого-ся насміваєш, а за себе забуваєш, — відповів сотник, підморгуючи сивою бровою. — Смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш».

«Добре тобі так, Кожухівський, — запримітив гетьман, — не зачіпайся зі шляхтичем, знай пана».

«Розібрало собі хлопство, — буцімто нарікав сотник, — ніякого шацунку для ослячої шкури не має, ніякої реверенції, далі з одної миски їсти схоче. Треба б вам пригадати, по чому лікоть кваші!»

«Жарти на бік! — перебив Апостол. — Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці, до бою за визволення всього народу козацького, українського, о то б то був гарний танець!»

«В тім танці, пане Даниле, на який ти нагадуєш, два кінці, от що! Та коли б ви мене так слухали в ньому, як слухали тепер... — а то...» — і гетьман не докінчив речення, бо надійшов Кочубей і питався, чи можна починати козака.

«Будь ласка! — відповів гетьман, — побачимо, як молоді гуляють, та пригадаємо собі, як ми колись гуляли, чи краще».

Музики вдарили козака. Але ніхто не зважувався починати. Аж Орлик підійшов до Чуйкевича і шепнув йому до уха, щоби він попросив хазяйську доньку, бо так воно годиться. «А чому ж саме я?» — спитав Чуйкевич. «Відомо чому, — відповів Орлик, — іди!» І Чуйкевич підступив до Любові Хведорівни.

«Чи позволите, пані матко, повести вашу доньку в танець?»

Любов Хведорівна притакнула головою, і Чуйкевич подав руку Мотрі.

Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Очі, злегка прислонені повіками, ковзали по стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки приглядалися до тої незвичайної краси, ніби до якоїсь надземської з'яви, що ось-ось несподівано і зникне, як несподівано виринула перед ними.

Вечірні сумерки гасили яркі кольори вбрання, долівка вповивалася сивавим димком і здавалося, немов Мотря не торкається землі лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставку, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру,

Чуйкевич достроювався до неї. Не підстрибував, не викидав руками й ногами, лиш ніби у якомусь забуттю гонив свою мрію. Манила його, кликала: «ходи», і він ішов, на край світа пішов би за нею. Вже, вже зловить її і притулить до себе, і пірве в обійми, і понесе на буйному коні, та ні. Мрія розпливається у хмарах, була й нема, вже далеко перед ним, приманчива, зрадлива, невловима.

Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали... А-а! — почулося кругом. — Як хороше танцюють, як гарно. Ніби сотворені для себе, щоби так всі свої молоді літа прогуляти.

Прислуга світила свічки. Зробилося ясно в залі. І замигтіли пишні дівочі вбрання, і навіть козачки, ніби заохочені Мотриним танцем, пустилися й собі по блискучій долівці.

Але другої такої гарної пари вже не було...

«Ваша милість, Мотря Василівна, прегарно танцюють, — сказав гетьман до Мотрі, котра ще й не вспіла присісти на своєму кріслі. — Хто ж то навчив вас так гарно танцювати?»

«Чужих танців учив мене танцмайстер, що його батько привіз був, француз, а своїх я не вчилася від нікого, бачила, як другі танцюють».

«І краще танцюєте від усіх. Нічого не пожалував вам Господь. Сподійсь, що і доброї долі не пощадить».

«Спасибі, вашій ясновельможності», — відповіла Мотря, спускаючи очі додолу.

Ніхто й ніколи не бачив її такою лагідною і покірною, і всі дивувалися тій зміні, а найбільше Любов Хведорівна.

«Хтось причарував мені дівку», — гадала собі.

* * *

Музики вдарили метелиці, і на залу влетіло чотири козаки-сердюки, що з гетьманом приїхали. Вони й на гетьманському дворі славилися першими танцюристами й гуляли не раз на втіху гостей на пирах у Києві і в Батурині.

З ними ніби степовий вітер улетів у залу. Ожили не тільки люди, навіть найстарші, але й вікна стали крутитися і долівка ніби підскакувала під козацькими чобітьми. Годі було слідити за їх бистрими скоками, за рухом ніг, бо вони. як буря, неслися по залі, тільки поли їх жупанів розвівалися, тільки і червоні сап'янці мигтіли поперед очі, тільки чуби скакали, як живі.

Як гуляв, так гуляв,
Ні чобіт, ні халяв,
Як додому прийшов,
Не було й підошов,

приспівував сотник, плескаючи в долоні.

Ти з-за Дніпра, я з-за Десни,
Погуляємо до весни,

доповідала Апостолиха, пригадуючи собі молоді літа. А Данило Апостол вигукував:

Ой, ти, ткач, ниткоплут,
А я бондарівна,
Піди геть, відчепись,
Я тобі не рівна.

Козаки не зважали на спів, котрий навіть не підходив до їх танцю. Але гостей обхопила така охота, що вони плескали у долоні, як на весіллі свахи, притупували чобітьми та підстрибували жваво.

Танцювала Романиха
з Романом,
Загубили калиточку
з тютюном.
Буде тобі, Романихо
з Романом,
Як не знайдеш калиточки
з тютюном.

«Ого! — гукнув Апостол, — коли згубила, так пиши пропало!»

Музики втихли, і сердюки, як влетіли, ніби буря, в залу, так і вилетіли з неї. Лише старий сотник, не помітивши цього, далі співав:

Ой так, таки так,
Де урода, там і смак,
А у мене від віку
Ні уроди, ні смаку.

Аж глянув кругом і перехрестився: «Ігі! Були й нема. Поїхали до млина. Не буду ж і я дурно співати, треба себе шанувати».

«Не дурно, бо вас слухаємо».

«Погано ти, бабо, співаєш. Але довго... Правда?»

Тим часом до сіней увійшло дванадцять бандуристів. Старі, сивий волос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина до Кочубея в гості прислала.

Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вікнах, загомоніли дубові одвірки — пісня давнини наближалася.

Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці з гробів повставали й мечами бряжчали, й кайданами дзвонили. То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде:

Із города Козлова до города Трапезонта
Гуляла галера цвіткована-мальована,
Чотирма цвітами процвітана.
Першим цвітом процвітана.
Злато-синіми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Турецькою червоною габою обвивана;
А третім цвітом процвітана —
Християнською кров'ю фарбована;
А четвертим цвітом процвітана —
Невольніками осаджена.

І не одному із гостей генерального судді Василя Леонтієвича Кочубея здавалося, немов він бачить отсю чотирицвітну галеру, що колишеться на Чорному морі, відпливаючи в забуття. Обривають вітри злотисто-сині киндяки, а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі... Українська галера!

Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у повітрі повисло, а потім, як крила знеможених високим летом птиць, опустилися на верхняки. Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі слів пісні, ждали на дальші співи.

Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У години християнськії, — до отця, до матусі.
Що не може він їм поклонитися, —
Тілько поклоняється голубонькам сивеньким:
Ой ти, голубоньку сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш
Полети ти в городи християнськії
До отця моєго, до матусі,
Сядь, пади на подвір'ї отцівськім,
Жалібненько загуди.
Об мої пригоди козацькі припом'яни.
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки-маєтки збувають.
Великі скарби собирають,
Головоньку козацькую із тяжкої неводі визволяють...

Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи славу й обороняючи волю.

М'якосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серцю, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині, скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.

Визволь, Боже, бідного невольника
На святоруський берег,
На край веселий,
Між народ хрещений!...

кінчили невольницький плач бандуристи.

Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської, неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Кодимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосно, почали благати-закликати:

Поможи мені, отцева й матчина молитво, на колінах стати,
Семип'ядную пищаль у руки достати,
По три мірці пороху підсипати,

тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом з бандуристами однозвучно заголосили:

По три кульки свинцевих набивати,
Орлам-чорнокрильцям,
Козацьким дозірцям,
Великий подарунок посилати.

Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, не важко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів.

Гетьман зрозумів ті думки. Йому здавалося, що він отсе поміж своїми людьми у Кочубеєвім дворі, мов перепілка у гнізді з дітьми перед шулікою, ютиться і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє за них віддати.

На це він і рішився...

І заграли, й заспівали, припочивши хвилину, співці-бандуристи про смерть гетьмана Богдана. А коли дійшли до слів:

То не чорні хмари ясне сонце заступали,
Не буйні вітри в темнім лузі бушували, —
Козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...

коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках, по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментування великого гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту.

«Зажурилася Хмельницького сідая голова», бо наступав на нього найгірший і найлютіший ворог, якого він одною в світі боявся, — безвихідна недуга. І зажурилася Мазепина сідая голова, бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його попередник. Невже ж йому це діло поведеться?

І співці, і слухачі втомилися, мандруючи за звуками кобзи, дружини вірної, бандури мальованої дванадцятиструнної, по зарослих шляхах України. Серця їх наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську.

Усім слушащим,
Усім православним християнам,
Сьому домодержавцю,
Хазяїну й хазяйці
Подай, Боже, на многая літа!

загомоніли ще раз усі дванадцять бандур і змовкли.

«Спасибі вам, батьки бандуристи! — дякував Кочубей, — і від мене, і від моєї жінки, спасибі! Гарно ви нам грали, а ми старовину згадали, щирая вам за те будь дяка!»

«І я вам також дякую, — озвався гетьман, — бо дуже люблю і шаную бандуру, це наш козацький струмент, наша справжня вірная подруга».

«Богу дякуйте, не нам», — відповіли співці...

Гетьман підійшов до одного з них, взяв із його рук бандуру й оглядав. Оглянувши, став пальцями перебігати по струнах. А з-під його пальців добувалися звуки якісь-то інші, нібито м'якші і якісь лагідніші, — «панські».

Підійшла до нього Любов Хведорівна, просячи, щоби зробив їм честь і заграв.

«Що ж би таке?»

«А тую пісню, що ви її склали».

«Яку?»

«А про згоду».

І гетьман заграв та й заспівав свою пісню про згоду.

Уважно слухали Кочубеєві гості співу бандуристів, але тепер зробилося так тихо, ніби всі завмерли.

Мало кому доводилося чути, як гетьман грає, не один не почує вже вдруге. Та й гарно ж грав Мазепа, хоч і на інший лад, ніж бандуристи, ніби вчено. То була друга, не народна музика, бо й пісня була інша, ніж думи:

Нема люби, нема згоди
От Жовтії взявши Води,
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали

нарікала Мазепина пісня, вказуючи на гріхи й на хиби тодішніх українських панів-старшин та завзиваючи їх до згоди.

Самопали набивайте,
Острих табель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права!

Його голос, зразу лагідний, ніби журливий, кріпшав з кожним віршем, а наприкінці зробився різкий і могучий, ніби приказ начального вождя.

Задзвеніли козацькі шаблі, застукали чоботи об кам'яну підлогу і загриміло по всіх залах Кочубеєвого двора:

Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права!

Гетьман сидів з бандурою на колінах, і гірка усмішка блукала по його тонких устах, ніби звуки викликували її.

Мотря не зводила з нього очей, як причарована. Чуйкевич підпирав одвірок своїми кріпкими плечима і він нікого, крім гетьмана, не бачив в ту хвилину.

«Не вмію я на старосвітській бандурі грати, — казав гетьман, віддаючи струмент бандуристові, — на ній так мало струн і самі кишкові, я привик до металевих».

«У Мотрі, — казав Кочубей, — є нова бандура, з металевими струнами, принеси її, Мотре, пану гетьманові!»

«Принести?» — спитала дівчина, повертаючись до гетьмана.

«Будь ласка! Спробуємо яка. Може, мої руки краще підійдуть до неї, а може, вона, привикши до тонких пальчиків дівоцьких, під моїми і грати не захоче. Побачимо».

* * *

Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору... Гетьман мав грати на її бандурі...

Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн здмухнула і несла не за ручку, а, підложивши обі долоні лід спідняк, як святощ яку... Гетьман мав грати на її бандурі.

Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках, ніби хтось молотком стукав. Сходи скрипіли під її чобітками, всі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум'янена, ніби якесь невідоме сонце на неї світило.

Ще два сходи, ще один і ступила на кам'яну долівку.

Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепер нікого.

Які ж ті сіни довгі! На що батько такі великі поклав? Чиї то очі так дивно дивляться на неї, такі дивні очі?..

Ще крок, ще два і — гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру.

Задрижали під Мотрею ноги, захитався спідняк на дрібних дівочих долонях... якийсь жалібний стогін, якийсь сумний бреньк і — розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах.

Мотрі світ закрутився в очах, затанцювали стіни, задрижала земля, і вона, як сокирою підрубана ялиця, повалилася на землю. Кинулися до неї батько, мати, Чуйкевич прибіг з холодною водою, тітка принесла цілюще зілля.

Її підняли й понесли на горище, з котрого вона перед хвилиною сходила, ніби з хмар на землю.

* * *

Гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім схилився, прикляк і хотів їх збирати, та старшини не дали.

Позбирали...

ЄВА

Вечерю їли тихо і на скору руку.

По вечері мала бути «огнена потіха», але на рішуче бажання гетьмана її відложено до другого разу. І завтра буде ніч.

Козакам приказали зараз по вечері йти спати, щоб у дворі не робили криків. І дійсно, ще й Великий Віз не викотився на небо, як над Ковалівкою воцарилася тишина. Кочубеїв двір подобав на зачарований замок, в котрім нараз завмерло всяке життя.

Гетьман попрощав товариство й пішов до своїх покоїв. Казав, що притомився.

Тільки в одній з бокових кімнат спущено грубі занавіски, зачинено двері на ключ і кілька полковників засіло до карт. Кочубей приніс їм спорий збанок меду, великий півмисок вуджених гусячих ніг, кошелик сушених сливок, начинюваних тертим мигдалем, побажав веселої забави і пішов на горище подивитися, що робить Мотря.

Ідучи по сходах, зітхав, бо не від того був генеральний суддя, щоб і собі побавитися картами. Забава буде, мабуть, гарна. Поки в гаманці є червінці і таляри, поти гратимуть у гроші, а потім прийде черга на мисливських собак і соколів, та коней зі збруєю і без збруї, на дорогі, суто золотом перетикані пояси, що мали таку саму вартість, як і дзвінкий гріш.

Тихо, як тільки міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки лампада під образом Богоматері, і її тускле сяєво мерехтіло кругом, як крізь сон. Кочубеєві, треба було дуже уважно ступати, щоб не потрутити чого по дорозі. Занавіски при ліжку були розсунені. Крізь той розсув побачив Кочубей Мотрю. Лежала горілиць з розпущеним волоссям, котрого не було як і коли на сон згорнути. Віддихала рівно й глибоко, як віддихають здорові люди в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б було гадати, що це статуя з мармуру лежить у ліжку.

Кочубей нахилився і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні.

Біля ліжка сиділа Марія Хведорівна, Кочубей узяв її за руку і повів під вікно.

«Як же там?» — питався шепотом, щоби не розбудити сплячої.

«Богові слава, пройде».

«А Любов Хведорівна була?»

«Ні, знаєте, що вона на горище не ходить».

«Нині могла потрудитися її милість, пані генеральна судеїха. Знала, що в мене такі гості...»

І Кочубей спохмурнів.

«Крута жінка тая Любов Хведорівна, дуже крута, аж безсердечна. Це, — показав рукою на ліжко, — її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли б мені скорше віддати тую Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті».

«Трафила коса на камінь», — відповіла Марія Хведорівна.

«Не на камінь, а коса на косу, бо й Мотрина вдача непокірлива, навіть для матері. А за хірургом післали?» — спитав нараз Кочубей.

«Не посилали. Любов Хведорівна не веліла, а Мотря теж лікарів не любить».

«Хворих не питаються, що вони люблять. Зле, що не післали. Людям дивно буде. Ще чого доброго гетьман спитається, що лікар повів, і який же я йому дам отвіт? Біда мені з тими жінками, ой біда! Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би бути при моїх багатствах. Та що я тепер пораджу? Не було зранку, не буде й до останку».

Марія Хведорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як перед сестрою своєї жінки, він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було виправдувати Любов Хведорівну, але й не годилося також доливати оливи до вогню.

«Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?»

«В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого, приступало до неї, — знаєте, як то з нею деколи буває. Бідна дівчина».

«Nihil sine causa. Якась і тому є причина, не лиш мати одна».

«Причин, може, й багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пернач носить».

«В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше і так повинно лишитися».

«Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите?»

«Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щиро, рад би я її за Чуйкевича віддати».

«А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати».

«І Любов Хведорівна за ним. Все складається, як слід. Тільки щоб Мотря хотіла».

«Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще».

«Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому?»

«Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так втішилася, що приїхав гетьман».

«Гетьман?!» — мало не крикнув Кочубей.

«Так, гетьман, Іван Степанович».

«Чому ж би то?»

«Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить».

«Ага, — і генеральний суддя заспокоївся. — Можливо, можливо, що так».

Мотря ворохнулася в ліжку. Марія Хведорівна підійшла до неї і наслухувала, чи спить.

«Спить», — сказала, вертаючи до швагра. За вікном зривався вітер. Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач.

«Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю».

«І пугачеві життя миле, — відповіла Марія Хведорівна. — Як жиє, то видно, що і його треба. Все має свою ціль на світі, все, Василю Леонтієвичу. І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали».

«Так кажете? — і Кочубей понурив голову. Думав. — А що таке добрий чоловік?» — спитав нараз.

Марія Хведорівна не відповіла...

«Дякую вам, сестро, — говорив, прощаючись, генеральний суддя, — що ви так про Мотрю дбаєте. Ви їй ніби мати. Ще краще. Не відмовте ж і надалі своєї опіки, а як помітите щось, незвичайного, скажіть, будь ласка, мені». І вийшов.

Марія Хведорівна посвітила йому на сходах і заждала, поки не зійшов у сіни... Бачила, як сунувся попід стіну, злегка ступаючи, щоб не збудити кого, бо по всіх майже покоях крім їдального, спали його гості. Навіть у балевій залі настелено сінників попід стіни і перин для молодших, але знатних родом і службою, яким належався нічліг у самому дворі, а не десь у канцелярських та економських будинках.

Біля гетьманських покоїв стояли два сердюки на варті з шаблями наголо. Тільки шапки їм дозволено поскидати, бо ніч була душна.

Переходячи попри двері, за котрими полковники грали в карти, Кочубей спинився на хвилину і наслухував... Грали і шепотом приговорювали до карт.

«Царем її, чортову бабу, — шепотів котрийсь, — хай не козириться».

«Грибок на бок, боровик іде!» — говорив хтось другий, побиваючи короля асом. Кочубей чув, як хтось згортав гроші і як Апостол говорив: «Шабас! Вип'ємо! Карта хміль любить».

«З чого хліб їси, того й бережи! — відповіли йому. — Не рад, що гроші, як жид, до себе горне, ще й пити хоче. Кидаймо далі».

Кочубея обдало тим окремим повітрям, яке буває за картяним столом, тими жартами й примовками, тим нервовим хвилюванням, що бентежить грача і тоді, як він виграє і як програє.

«Краще з розумним свині пасти, як з дурним в карти грати», — почув Кочубей крізь двері і, боячися, щоб не зірвалася буря, яка деколи при грі й між найкращими товаришами буває, застукав у двері: «Це я, — говорив тихцем, — Василь Леонтійович, пустіть!»

Відчинили, увійшов. І добре зробив, бо двоє грачів уже от-от і скочили б на себе. Кочубей просив їх сідати і сам сів поміж них: «Замість сваритися, випиймо по чарці. Мід добрий, ще покійний батько ситив. За вас обох здоров'я».

Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але не брав по одній, чекав, аж дістане всі. «Не буду дивиться, — казав, — нехай козириться».

Але карта йому не писала. Таки чимало програв.

Пригадав собі Любов Хведорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий зна як, усе вгадувала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч який богатир був! Пригадав собі і поцілував стіл: «На нині досить, треба йти спати».

«Потішся, Василю, — жартував з нього Апостол, — що хто не має щастя в картах, цей має його в любові. Любов Хведорівна вже, мабуть, нетерпеливо дожидає тебе».

Кочубей похнюпився. Не любив, як йому нагадували про жінчин пантофель.

«Такої пані, як твоя, — потішав його Апостол, — то й не жаль за спідницю триматися. А що ти програв, то це ніби хтось із вола каплю крові вицідив. Не почуєш».

«Добрий господар від своїх гостей не виграє», — відповів Кочубей.

«Але, може о, ми всі йшли вже спати».

«Підемо. До рана ще далеко. Добраніч тобі!» — відповів Апостол, замикаючи за Кочубеєм двері.

Тримаючися стіни, побрів Василь Леонтійович до своєї святині. Тут йому тепер постелили, бо його спальня була теж зайнята одним із гостей.

Василь Леонтійович був притомлений і тішився заздалегідь м'якою, з лебединого пуху постелею. Веселі малюнки розважають його перед сном. Бадьоро відчинив двері, та на порозі оторопів... У святині сиділа Любов Хведорівна, так як це предсказав Апостол.

«Ти ще не спиш?» — спитався її Кочубей.

«А ти?»

«Я був у своїх гостей».

«А я на тебе ждала».

«Десь по ночі...»

«Хіба жінці не вільно?.. — І, зміняючи нараз голос, спитала: — Багато програв?»

«Як програв, то свої», — відповів Кочубей, бо гнів його збирав.

«Усе твоє. А мені-то вже хіба чотири дошки й землі трошки. Що?»

«Це всіх нас чекає, жінко. Багатства з собою не забереш, лиш чисту совість».

«Піп. Проповідуй! Бо я, грішниця нерозкаянна, на прощу не їжджу, у церкві не буваю, нищим милостині не подаю. Правда?»

Кочубей рукою махнув і взявся ходити по хаті, скидаючи з себе, чим далі, тим більше і гніву, і одежі, аж лишився тільки в шароварах та в сорочці.

«Може б, ще і її скинув, що? — спитала, закопилюючи губи, Любов Хведорівна. — Тільки-то ти «респект» для мене маєш».

Наближалася подружня буря, з котрої, звичайно, Любов Хведорівна виходила побідоносно, дякуючи своїй великорічивості і бойкій на диво вдачі.

Але нині вона собі тієї бурі не бажала, з окремим наміром прийшла. Обтираючи лівою рукою товсті губи і зітхаючи глибоко, сказала: «Ти так усе. Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем».

«Ані я серця не бачу, ані перцю не маю. От верзеш, сама не знаєш що».

«Тепер — верзеш, а колись-то — щебетала. Такі ви всі! Добре зробила моя сестра, Марія, що незамужньою до сивої коси досиділа».

«Ану пускай лотоки, пускай, вже пора мене на камінь брати, пора, пора, бо я ще замало турботи маю».

«Невже ж я в твоїй турботі винувата? Невже ж я не була тобі вірною і чесною жоною? Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною?»

Тим «невже ж» Кочубей кінця не бачив, бо, мабуть, і професор риторики в Київській академії не був так красноречивий, як жінка генерального судді Кочубея. Тому він, замість перечити їй, сів віч-до-віч і, беручи її за руку, спитав:

«Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори: я слухаю і, якщо зможу, поможу».

«Мені нічого не треба... Мотря мені на думці».

«І мені».

«Що ж ти про неї гадаєш?»

«А ти що?»

«Зле. Ти бачив її нині. Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів».

«На кого?»

«Ти ще питаєш! Господи, які ж ті мужчини дурні! Дивляться і не бачать. На старого женолюба, на нерозкаянного прелюбодія. Догадався?»

«Ні!»

Кочубеїха аж руки заломила.

«На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув?»

«Я не глухий, але що тобі такі, жінко, за гадки до голови приходять? Невже ж Мотря не має молодших женихів? Невже ж перший Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі».

«В старій печі сам чорт палить».

«Ти так по собі?»

«Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду. Ти, видно, випивший!»

«Прости! Але твій здогад розсмішив мене».

«Ну, ну, смійся, аж він насміється над нами. Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причаровує до себе. Мотрю, видно, також. Бачив, — не видержала, обімліла».

«Не своя була з самого ранку».

«Хто тобі це казав?»

«Сестра твоя, Марія Хведорівна».

«Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев'ятої клепки не має. Вона теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Не якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька».

«А твоя ні?»

«Твоя, бо ти її від малої дитини розвіз, як циганську фанду, а тепер кому клопіт? Мені».

«Який там клопіт? Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець».

«Волами її до престолу потягнеш, ая! Побачиш. Я вже знаю. Я вже все розумію. Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заєць, з незамкненими очима спиш».

«Ну, ну, який там я тобі заєць? Добрий мені заєць генеральний суддя!»

«Ха, ха, ха! Генеральний суддя. Що таке генеральний суддя?»

«Перший по гетьману чоловік на Україні... от що!»

«Отож то біда, що по гетьмані. Як гетьмана нема дома, то дістане наказну булаву. На маєш, синку, пограйся хвилинку... Яка в тебе сила? Де твоє військо, крім власної сторожі? Якою землею ти заправляєш, крім своїх собственних маєтків? Підручний ти гетьманський та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка».

«А ти ж хотіла, щоб я чим був?» — спитав Кочубей.

Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася за підбоки і виповіла одно слово: «Гетьманом!»

Але як вона те слово вимовила?

Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого. А вона:

«Невже ж є чоловік з більшими маєтками, як твої? з більшими заслугами, як ти? з більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? — невже ж у котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Хведорівна?»

«А Скоропадського Настя?»

«О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої над Настю. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий».

«Ну, ну, не сердься. Любонько, я тільки так, щоб трохи охолодити. Мені вже не до Насть, а до постелі».

«Хочеш, щоб я собі пішла? Така-то з тобою розмова! Але я нині не вступлюся, поки тобі правди не скажу, бо пора. Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити, далі так оставатися не може. Його і довбнею не діб'єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу».

«Його сила, його воля».

«А ти ж то що? Прихвостень який чи як? кажи! Дивися на Мазепі святий Андрій. У нього і в царя. А на тобі що? Хлопові і грошей досить. Цар хотів і тобі Андрія почепити та гетьман не дав. Не хотів, щоб його двоє людей на Україні носило».

«Не вірю!»

«Вір чи не вір. А я доказно знаю».

«Від кого?»

«З нової корчми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають».

«Гарні шинкарівни, розумію», — і Кочубей відкашлянув значущо.

«Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з місця».

«Досить уже ти рухава в мене».

«Рухава чи ні, це вже моя річ, але знай, що коли б я руки за пояс заткнула так, як ти, то скапали би Кочубеї, як не підчищувана свічка, от що!»

Кочубея це заболіло: «Я знаю, що над тебе нема, не було і не буде, а я негодяй, лінтяй, віхоть з чобота лівого. От що я».

«Того я не кажу, але треба б тобі раз очуняти, треба би розплющити ті вузькі очі...»

«Татарські — що?»

«Василю! Ще одно таке слово, і я завтра до твоїх гостей не вийду. Побачиш! Хай собі гадають, що хочуть».

Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Хведерівна не любить даром грозити. У неї слово, що в другого діло.

«Жінко! — промовив. — Кажи, яка в тебе думка, не мороч мене. Бачиш, я сонний, утомлений, недужий».

«Така у мене думка, що Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора!»

Кочубей жахнувся: «Євина дочко, не кусай ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми предстанемо на судищі Господнім, от що!»

«Піп! Проповідуй до кінця. Тобі б не в гетьмани, а в черці. Вбрати кирею, ускочити в мазь і танцювати до Печорської лаври, припиваючи медком до прохожих. Василь Леонтійович душу спасати йде. Прийміть на послушника в лавру... Того ти хочеш. Але поки я жива, того не буде. Кажу тобі: не буде!» — і притупнула ногою.

«До тебе, жінко, говори, все одно, що горохом до отсеї стіни кидай. Не чіпається».

«А до тебе, хоч з гармат стріляй. Тебе аж довбнею по голові гримнуть, тоді й почуєш і скажеш, ов!»

«Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрія і без нього умру, а честі своєї не заплямлю. Гетьман мій товариш старий, нині він мій гість. Гість в дім, Бог в дім. Ти мене до злого не намовляй».

«Я тебе до злого не веду, я твого добра хочу, щоб ти чоловіком став, щоби не минуло тебе те, що належиться тобі, — булава».

«Буде голова, буде й булава», — відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати.

«Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче».

«Не моя річ, а Божа».

«Святий! Тю! Ти баба, а не мужчина, баба! Біда мені з тобою. Краще мені було посивіти дівкою, ніж за тобою весь вік капарити», — і Кочубеїха перейшла від слів до сліз.

Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб Кочубеїха плакала. Все горда, пишна, рішуча, все велика пані, що звикла не слухати, а приказувати, як плакала, то плакала страшно. Тремтіла ціла, хлипала, підкидало нею, як у лихоманці.

Кочубей не міг стерпіти її сліз. Він любив свою жінку. Пригадав собі, яка вона була колись гарна, як коло неї впадали хлопці, як не було такого козака, щоб не бажав оженитися з нею. Пригадав собі перші медові місяці і пізніші літа у вигодах, достатках, у щастю, котре завдячував її розумові, пильності, запопадливості, і йому зробилося жаль Любові Хведорівни. Припав до її рук, цілував, просив, щоби перестала, щоби вірила в його щире і вірне кохання, у його волю неба їй прихилити.

Любов Хведорівна ждала того моменту. Обтираючи сльози і вертаючи до свого звичайного спокою, говорила: «Я даром з гетьманом не сиділа. Я брала його на спит. Старий лис, але й я не нинішня лисиця. Розкусила його. І зі старшинами балакала. З усіма. На підпивку були. Не одно почула, чого по-тверезому не сказали би навіть своїм власним жінкам. Отже, знай: гетьман хоче зрадити цареві...»

«Тс!» — зашипів Кочубей.

«Не бійся, між нами тільки Бог... Гетьман хоче відірвати Україну від Москви. Хоче відірватися і стати наслідственним монархом, як царі, королі, князі. А щоб прихилити нас до себе, гадає з Мотрею одружитися. От куди він веде. Побачиш».

Кочубей задумався, а по хвилині:

«Нічого страшного тут не бачу. Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало».

«Бувало, та не в нас. Я того не хочу. Чуєш? Не хочу. Не треба мені Мазепів, хочу, щоб Кочубей гетьманом був. Розумієш — Кочубей. Велика мені честь — гетьманова теща. Я для тебе честі бажаю, для тебе, Василю, бо вона тобі належиться, а не кому».

«Так що?» — спитав Кочубей, доведений словами жінки до тої лінії, на котрій і суддя тратить свій власний суд і своє розуміння справи.

«Гетьман і його поплічники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати Україну, — це один табір, а тобі треба лаштувати другий. От до чого я веду».

«Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як Леді Макбет».

«Я ще не з'їхала з глуздів. І для мене гість — це свята особа. Як ти міг щось такого допустити до своєї голови».

«Або я знаю як? Гадав. І добре, що не догадався. Над тим, що тепер сказала, слід подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а політично, в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги. Погадаємо. Мені не хочеться ставити всього на одну карту, або пан, або пропав. Забагато я втратити можу. Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати. Кращий горобець у жмені, як синиця на стрісі. Подумаємо над тим».

* * *

Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Знала, що на її стане. Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому мужові на стіл.

«Добрий ти в мене чоловік, — казала, ласкаючи Василя Леонтійовича. — і не дурний, тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як крокодил, хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка голова, який розум був, який пан!»

«Так, так, погані нині часи», — притакнув, позіхаючи, Кочубей.

«Спати хочеш? Утомився мій старенький. Утомився, — говорила солодким голосом Кочубеїха, цілуючи мужа в чоло. — Добраніч тобі. Спи гарно і спокійно. Не тривожся, не тривожся... Вже дніє... Бувай здоров».

Кочубей відпровадив жінку до дверей, сам підійшов до вікна і глянув. Світало.

На виднокрузі являлася кривава довга смуга, ніби меч, що відтинав голову ночі. Сади з чорних робилися зелені; безбережні поля, луги, левади оживали. Ніби й собі будилися зі сну й віддихали глибоко. Вода в ставках ясніла, ніби ставки відчиняли очі, щоби глянути на світ.

Співали птахи.

Генеральний суддя відчинив вікно і, любуючися ранком, втягав у груди свіже, здорове повітря, пахуче, як найдорожче вино.

Куди не глянув, усе його, усе Кочубеївське.

Багато надбав, та чи в тім надбанню щастя? Щастя у совісті чистій, в певності, що нікому кривди не зробив. А чи він певний того? І чи певний він свого добра? Чи не виховзнеться воно з його рук, як яка слизь? Непевні тепер часи. І те, що Любов Хведорівна казала, теж непевне. Бог його зна, що йому робити?..

На подвір'ї будилася челядь. Гнали козацьких коней до води. Коні, почувши свіжу пашу, іржали.

Не був би Кочубей козак, коли б іржання коней не бентежило його, не піддавало нової охоти до далеких походів, до герців і боїв... Було колись...

Кочубей відвернувся від вікна і глянув кругом по стінах. Будилися й оживали малюнки.

Старинний божок Бакх сидів на бочці з виноградовим вінком на лисій голові і закликав людей, щоб пили. «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є».

Москаль провадив козака на мотузку, здорового, як ведмідь, ще й на коні і в повній зброї. «Здоровий ведмідь, так кільце в носі». Молодиця тягнула чоловіка за чуб. «Їй-Богу, що вона на Любов Хведорівну скидається, а козак — на мене», — сказав Кочубей, кидаючи собою на канапу.

Притулився до подушки і захропів, якби хто гарматами котив.

Божки і люди танцювали кругом його постелі.

ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ

Сонце знімалося понад верхи старих лип, як Мотря розкрила очі.

«А-ах!» — і руки сплела над головою.

По занавісках скакали сонячні зайчики. Нагадалося тепле літо, квіти в городі, бджоли над липами, запахло ароматами піль і степів, усміхнулося життя усіми привабами молодості.

«Гарно!» — і Мотря розсунула занавіски. В спальні було все так, як учора, коли вона збиралася щоб гетьмана вітати. Тільки одно крісло стояло догори ногами. Мабуть, хтось потрутив. Хтось, не вона, бо вона ходить уважно... Хто?

І Мотря стала думати над тим маловажним питанням. Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися з собою, як їй закрутилося в голові, захиталася земля і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала, вороття вже немає.

Що було далі, не тямить. Догадується тільки, що її принесли на горище, поклали в ліжко, будили й доводили до пам'яті. А потім заснула...

Пощо збудилася тепер? Чому з тим захопленням не перейшла в невідомі світи? Понесла б туди пісні бандуристів, що зворушили її, і погляд його очей, що як меч прошиб її серце, і останні звуки розбитої бандури.

Чує їх і не забуде ніколи. Недоспівана пісня... Від його пальців до струн було так близько — а все-таки вони їх не торкнулись. Не довелося.

Може, так станеться з не одним у її життю. Може? «Та від чого воля, від чого сила бажання? Коли я живу, так хочу, щоб і вони жили, щоби сповнилися. Хочу — і поборюся з судьбою. Покорю під ноги всіх ворогів і супостатів і щасливою буду! Хоч одну днину, хоч короткий мент, але мушу бути!»

І Мотря зірвалася з ліжка.

Почувала в собі нові сили, новий підйом. Ще ніколи сонце не світило так ясно, ніколи липи не пахли так сильно, ніколи килими не принаджували ока такими мерехтливими красками й ніколи ікона Матері Божої, під якою горіло невгасаюче світло, не дивилася на Мотрю такими великими, повними виразу очима, як нині.

Підійшла до вікна. На подвір'ї стояли осідлані коні, ждали хлопці з соколами на руках і цілі стада псів суєтилися на ремінних поводах і рвалися в поле.

«На лови їдуть. Не знати, чи й він?» — погадала собі Мотря і почула, як серце вдарило сильніше. Не хотіла, щоб побачили її. Сіла з боку вікна й дивилася.

Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак, сідло нове, не везло ще нікого. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він... В короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман. А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по тій достойності, якою пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови.

Як справно сів на коня! Дав знак рукою, і всі, без крику, без звуку рогів, без мисливської пісні, двигнулися в похід. чому ж то так тихо їде гетьман на лови? Замість відповіді на це питання Мотря почула на своїх щоках гарячий рум'янець.

Чи не тому, що нездужає вона? Гетьман не хотів тривожити хворої Мотрі.

Тривож, тривож її! Навіть тривога, спричинена тобою, люба для неї...

Мотря перестрашилася своїх власних гадок, перестрашилася признання, що любить його. Невже ж вона дійсно любить старого гетьмана, свого хресного батька?

Примкнула повіки і — побачила його. Побачила таким, як приймав від неї троянди, і як за столом чарку вгору знімав, і як долоні по бандуру простягав, побачила таким, як перед хвилиною в сідло ускочив.

Чому ж вона нікого другого не бачить? Невже ж тут мало гарних і знатних, невже ж є між ними хоч один, щоб не схотів Мотрі за жінку? Чому ж лиш гетьман стає перед нею, водить за нею своїми дивними очима і всміхається тою привабливою усмішкою, перед котрою годі встояти? Чому? Невже ж це любов?

І кого вона любить? Його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?

Невже ж це не одно? Він для неї тая мрія, без котрої життя — одна скука, одна пустиня, байдужність, як казав Чуйкевич...

Здригнулася і глянула кругом, ніби боялася, чи хто не підслухав її. Але тільки Матір Божа дивилася на неї.

Мотря впала навколішки перед її образом і молилася, як ніколи.

Аж почула, що хтось по сходах іде. Встала. Почала скоро вбиратися, в те саме вбрання, що його мала вчора. Навіть дівчат не кликала, щоб помагали. Пощо? Не треба розніжуватися, треба привикати до праці і — до боротьби. Знайшла ціль у своєму житті.

Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою.

«Встала, моя Мотренько? Як твоє здоров'я? Перестрашила ти нас учора. Гетьман оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії. Але славити Бога, що тобі краще, рибонько моя».

«Спасибі вам, тітусю. Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Не стало сил. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Пропало! Але я, тіточко, не хочу, щоб мене нині мої дівчата чесали. Розчеши ти мене, як колись».

Марія Хведорівна легкою рукою розчісувала буйне Мотрине волосся, що бурливими хвилями спливало на її білі круглі рамена. Пестила ним свої худі пальці, ніби нагадуючи, що й вона мала колись такі гарні коси та, на жаль, посивіли вони зарання.

«Наші поїхали на лови. Гетьман теж».

«І гетьман теж поїхав?» — спитала Мотря, ніби вона не бачила його.

«Гетьман казав: «Поїдемо, так і гамору в дворі не буде. Хора панночка спокою потрібує». Наказав, щоб збиралися і виїздили тихо. Не збудили тебе?»

«Ні, тіточко, я спала, як камінь».

«От бачиш, який уважливий наш гетьман. А чемний, а ввічливий, таких тепер нема. Де-де-де! Переводяться такі гарні люди».

Мотря могла присягнути, що Марія Хведорівна, покійного Сомка згадала, бо рука в неї дригнула і вона смикнула Мотрине волосся.

«Заболіло?.. Прости. Стара рука».

«Ні, тітусю, я навіть і не чула. Чешіть».

«Тільки моєї сестри гетьман не може прихилити до себе. Не знаю, звідки в неї тая нехіть. Нарікає, що втомилася і не виспалась».

«Мати дома?»

«Ні, і вона поїхала. До пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Хведорівни тільки й жури, щоб гарно обідати й вечеряти. За стравами та за напитками теперішні люди світа божого не бачать. Все лиш бенкети та бенкети, а діла мало».

«А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світа бачить».

«Як же би це?»

«А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша».

«Мудра твоя мати, Мотре, і горда».

«Грішною гордістю горда, — прости мені, Боже, гріха, що так про свою матір кажу».

«Нехай Бог простить!» — Марія Хведорівна зітхнула.

«А тому я таку гордість грішною називаю, — говорила Мотря, — що вона нікого більше опріч себе не бачить».

«Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Хведорівна і мужові своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі».

«Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатства дає, про свій край. Ми ж не якісь рабині ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і обов'язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба й про загал подбати».

«Авжеж, що треба!» — притакнула тітка, сплітаючи Мотрини коси й укладаючи їх у вінок, в найкращий вінок на голові дівоцькій.

Мотря глянула в зеркало. «Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко».

«А кому ж тоді близько, Мотре?»

«Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко, — не складається. І правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю».

«А якого ж?»

«Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе Бог зна що... якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто щасливого, життя».

«Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе».

«Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в похід. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отсе Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, — гетьман заправляє нашою країною, наш, український, гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: Осанна! Осанна!.. Дівчата квіти під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. Осанна! Осанна! Осанна!

Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні!

І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей аа руках високо, понад голови юрби, і кажуть: дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!..

Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна, чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива, таким великим щастям, що більшого в житті і бути вже не може...

Ось чого я, тіточко, бажаю».

«Тепер я тебе зрозуміла, дитино... Ти ще молода, може й доживеш до того. Дай тобі Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви віри за макове зерно в своєму серці мали, то сказали б горі, рушся, і гора рушилася б з місця... Віри нам бракує, дитино. — Марія Хведорівна сумно голову повісила на груди. — Віри бракує. Усе є. Сили є багатство є, розкоші є, господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять, що й вони до великого спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки у погоничів своїх запопадати — за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда...»

Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона огонь, що світив, та не горів, мертвий огонь. І її сумно зробилося в душі.

«Треба вірити. Будемо вірити, тітусю, будемо тую віру ширити кругом себе, щоб вона чуда творила, не надприродні чуда, а людські, які і в нас, і в других народів не раз бували. Будемо вірити!»

І Мотря притулилася до тітки, як до матері дитина.

Дві жінки сиділи в літнє полудне, як привид. Одна — ніби мрія, друга — мов жаль, мрія про будучність, жаль за минувшиною.

Сонце сміялося над ними.

Здалеку долітали відгуки стрілів у Кочубеєвих дібровах...

Гетьман поїхав на лови...