Богдан Лепкий. Мотря. - Розділ 3.

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ

Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря зійшла з горища на долину.

Світлиці були пусті. Тільки сонце гралося на лискучих долівках і тільки тут і там якась муха бреніла на чисто вимитих шибках.

З хрусталевих свічників падали на стіни та на білі двері семибарвні світильця, ніби хтось веселку на шматочки подробив і приоздобив ними багатий Кочубеєвий двір. Мотря глянула на пишні київські килими, на перські і турецькі коври, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і полицях, на нову дорогу мебель, на всі ті зверхні, в очі б'ючі, признаки великого Кочубеєвого маєтку і тільки раменами здвигнула. «Для кого воно? Хто з нас у тій хаті щасливий? Батько? Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?»

Скорою ходою переступала пороги.

В сінях на лавці Мотрин паж. Голову опер об стіну і спав. З протилежного вікна падало сонячне сяйво, і кучері його ніби з золота горіли. По замкнених очах і по рум'яних устах блукала усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався.

Був це хлопчина, літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало їх по дворах українських панів бувало. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на ласці родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, ні то син, ні слуга, навчиться читати й писати, прислухається до мудрих розмов і не зчується, коли й сам розуму набереться. Не з одного такого сироти люди бували.

Мотрин паж їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він чура, ніби молодий товариш, — Мотря його любила й розніжувала.

І тепер з насолодою дивилася на його гарне личко і казала собі: «Неабиякий козак колись вийде з нього... Щось йому гарного сниться. Може, власний кінь і шабля, може, Січ, а може, маєва нічка зоряна і люба розмова».

Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних.

Хлопець жахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги як винуватець.

«Спав?» — спитала Мотря ласкаво.

Хлопець не відповів нічого, тільки кліпав повіками, ніби йому на плач збиралося.

«Що ж тобі такого гарного снилося? Розкажи мені. Тільки, чуєш, говори правду, бо знаєш, що я не люблю, коли ти брешеш», — жартувала Мотря, а хлопець переступав з ноги на ногу і вже не лиш повіками кліпав, але й уста ломив.

«Ну, кажи ж бо, — гукала Мотря, любуючись хлоп'ячим заклопотанням, — кажи, хто тобі снився?»

Хлопець стурбовано глянув на свою паню, не знав, що йому з руками зробити і вишептав ледве чутно: «Ви...»

Мотря пильно подивилася на нього. «Дурнику ти мій маленький! — сказала, гладячи його по головці. — А як же я тобі снилася, хлопче? Розкажи!»

Хлопець припав до її руки: «Я тебе, моя ти пані, моя панночко ясна... я тобі дуже вірний. Я тебе щиро шаную, я тобі хочу пильно служити, хочу і буду!»

Мотря знов пильно й довго дивилася на нього: «Значиться, не добре я тобі снилася, коли ти не хочеш казати як; ах, дурненький ти, дурненький!»

«Пані моя! Другому я такого слова не дав би собі сказати. Але від вас прийму, бо воно з доброго серця. Я за вас і життя своє віддам».

«Кому ж твого життя треба, дитино? Сідай собі і спи спокійно, поки товариство з ловів верне. А ввечір буде тут забава. Кольористі огні пустять. Ти до них великий охотник. Правда? Отож-то тобі і розрада. Та ще, як будеш чемний то, може, за який рік попрошу батька, щоби тобі коня подарував, а шаблю — то сама куплю, як у Київ поїду».

«Я вже й тепер на коні їду, як який сотник, і шаблею вмію рубати. Я не така дитина, як кому здається».

«Ні, ні, ти вже в мене козак, — жартувала Мотря, — а що губи ломиш, ну так що, велике діло! Виростемо».

«Я губ не ломлю, — мені тільки жаль моєї ясної панночки, що вона така нещаслива. Я її ворогів як той хабуз...» — і він затиснув свої кулаки. А запалившися, говорив щораз гарячіше; «Я не такий дурний, як кому здається, я все те бачу і мотаю собі...» — тут затявся.

«На вус, — докінчила Мотря, — в майбутності. Говори далі».

«І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони!»

Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці: «Славний ти в мене козак. Люблю я тебе... Сідай і досипляй сну».

Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих,

«Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у тім серці ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на того якогось ворога, котрого й виявити не хоче», — говорила Мотря, переходячи свіжо виробленими крутими доріжками великий город.

Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й тепле, таке ласкаве й добре. «Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молилися предки? Чому величають не силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!» Хоч сонце сліпило їй очі, ішла туди, де воно горіло. Настрічу сонцю.

Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу.

Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося.

Там люди, вона шукала самоти, а найкраща самота в лісі; не самотня там, бо що дерево — то життя, що квітка — то краса.

Вибіжить серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима. Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю дітям несе. кров'ю значить дорогу...

Всюди кров, без неї нема життя...

З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він таких штук не вміє, ходить, як ведмідь...

Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки, якісь ширші, буйніші від тих, що родяться у хаті. Стіни їх не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар. Мотря не спиняє думок. Вона думками живе. Для неї не те гарно, що є, лиш, що бути може. А може бути все... Може, з нею ожениться гетьман...

На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала. Ніби зі сну збудилася. Глянула на доріжку.

Перед нею, кроків, може, на сто, — гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього і велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає, що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього.

А за Петрусем, кроків, може, на двадцять-тридцять, — три мужчини. Хто такі?

Мотря руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними — гетьман. Ідуть і живо про щось розмовляють.

Перша гадка була в Мотрі — вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.

Але ж вони побачили її, пізнали, здоровлять — ніяково. Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!

І Мотря пішла.

Хотіла ступати, як звичайно, гордо й пишно, — не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хвора.

«Вітаємо вашу милість з погідним вечором та з добрим здоров'ям!» — сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.

Мотря глянула на гетьманський каптан, ледь замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій, вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.

«Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів», — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.

«А ми отсе з ловів вертаємо», — говорив гетьман.

«Пішки?»

«Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода, як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці».

«Мати теж?»

«І Любов Хведорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи».

«Говоріть, панове, дальше, — просила Мотря, — я піду ще трохи в діброву».

Але гетьман узяв її за руку: «Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір пускати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава», — жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися?

«Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове поспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?»

«Так, ясновельможний пане гетьмане!» — відповів Орлик і, вклонившися шанобливо, але непокірно, разом з Войнаровським подався вперед.

Минули Петруся і зникли на скруті доріжки. Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав: «Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього».

«Пан генеральний писар гарний чоловік».

«Скажу йому це. Рад буде».

«Ні, ні, прошу не казати!» — противилася Мотря.

«Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?»

«Так».

«Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна».

Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти. «Може, й мені хтось уподобався», — сказала, спускаючи очі вниз.

«Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того», — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними пронизливими очима. («Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?»...)

«Пан гетьман насміхаються з хуторянки», — відповіла.

«Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся».

«Не бачила я тих, що на престолі сидять».

«Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця».

«Пан гетьман надто ласкаві до мене».

«Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування». Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожньої кринички, і м'який, як шовк, як оксамит. Не чути було в ньому ніякої фальші. Хотілося й мусилося вірити тому, що він казав.

«Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами».

«Не важко, а, може, скучно, бо я старий».

«Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухають гадок. Ніби спутаною почуваю себе».

«А я якраз почуваю себе, ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені, Боже, хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало».

«Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов».

«От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви».

«Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин».

«Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скільки лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди».

«Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки».

«Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри».

«Тоді він тільки чоловік, а не великий».

«З вашою милістю не легка балачка», — відповів, усміхаючися, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серці.

«Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися».

«Краще женитися, неже розжижатися, — відповів гетьман, з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну».

«А яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?»

«Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївні не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде, і що гріх такому пишному цвітові потай миру цвісти».

Мотрі кров ударила в виски.

«Пане гетьмане! — сказала, вперше дивлячись йому прямо в очі. — Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу».

Гетьман здивувався: «Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови».

«Такої?»

«З другою я про друге говорив би, бо я, — тут гетьман глянув з-під ока, — бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є».

«Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане», — почала Мотря. Але гетьман перебив її: «Я вже Любов Хведорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені, Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе».

Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був, ніби казка.

«Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, — почав гетьман наново, — я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би. коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівно, потай миру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч і шовками найдорожчими, а своїм умом, так само як і красою, причинитися до слави нашої України».

«Як ви це розумієте, Іване Степановичу?» — спитала Мотря.

Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але, як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі.

На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі і той самий оксамитовий голос грав їй до вуха: «Мотре Василівно! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!»

Мотря не перечила.

«Ось, бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, а я знаю, що в вас на серці».

«Що?» — спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.

«Слава... — відповів гетьман. — І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, — гетьман показав на Кочубеїв двір, дах котрого знімався понад верхи дерев і блистів в заходячому сонці, ніби його золотою бляхою покрито. — Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але, я знаю, вам не легко сказати, так, хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття».

«Якраз тому, Іване Степановичу», — почала Мотря і не доповіла гадки.

Гетьман глянув пронизливо на неї.

«Розумію вас, Мотре... Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезну, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, іншого від звичайного, людського щастя».

Мотря притакнула головою.

* * *

Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак — і загули труби й загуготіли тулумбаси.

Увійшли на рундук.

НАСТРІЧУ НОВОМУ

«Від'їхали...» — сказала Мотря, попрощавши гетьмана біля воріт і вертаючи до своєї пустельні на горищі.

Кочубеї поїхали проводити гетьмана до границь своїх маєтків. Не скоро вернуть.

Скільки разів Мотря проїздила туди і питалася, де їхні межі, батько гордо казав: «Усе наше, усе Кочубеїв!»

І те «все» вона нині радо віддала би за здійснення свого одного бажання, того єдиного, що звірила тітці. Не розуміла загарливості людської, не могла зрозуміти гордощів з багатства.

І брильянтовий перстень гетьманський не тому цінний для неї, що в ньому такий великий і блискучий брильянт, лиш тому, що від «нього». Невже ж він дійсно береже вірність в любові? Кажуть, як покласти його під подушку любого (так, щоби він не знав), то крізь сон скаже, чи любить тебе, чи ні.

Спробує колись...

Мотря засоромилася своєї гадки: «Пощо це знати? Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде». Вона хоче, щоб її кохання повело його до слави. І поведе. Згинути або побідити... А якщо батьки спротивляться їй?.. Піде проти їх волі. Ніхто не спинить її на шляху, котрий перед нею розкрився учора. Шлях настрічу новому. Батько не ворог для неї. Скаже йому всю правду, батькові можна сказати. А мати? Буде покірною для неї. Постелиться рядном, щоб тільки приєднати її.

І Мотря стелилася рядном, ішла матері на руку. Хотіла, щоб не лишили її зимувати в Ковалівці, лиш забрали з собою.

А що далі буде — це вже друге діло. Так воно і сталося.

В кілька днів по від'їзді гетьмана Кочубеєвий двір заметушився знову. Збирали в скрині щонайдорожчі одяги й білля, щонайцінніші коври і посуду, оббивали скрині залізними обручами і ковалі спаювали ті обручі, ніби навіки-вічні. В дворі залишалася тільки стара няня, Серафим з прислугою і урядовці тутешнього маєтку. Мотря їхала з батьками.

Ціла валка повозів і возів раннім ранком виїхала з воріт і пустилася зразу на захід, а тоді на північ.

Накрапав дощик. Візник підносив буду над повозом, в котрім сиділа ясна панночка зі своїми найлюбішими дівчатками. Біля візника сидів Мотрин чура, гордий, що йому дали потримати віжки. Мотря глянула ще раз на свій новий двір. Стояв за деревами, ніби ховався від світа, і тільки високі комини підносилися вгору, наче хотіли подивитися, куди то їх господарі їдуть, чи далеко? Мотрі зробилося жаль того двора, ніби вина там щось цінного лишила.

Пригадала собі дорогу до пасіки і тую стежку в городі, на якій з гетьманом мала любу розмову, і троянди, і розбиту бандуру, усі моменти кількох останніх днів пригадала собі, і нерозгаданим смутком повіяло на неї.

Широкий краєвид затягався дощевим посмерком, дерева гнули під вагою дощевих капель свої віти додолу, квітки стулювалися, тратили барву і форму, якийсь чахлий корч при дорозі хитався за подувом вітру, ніби говорив молитву суєти. Ворони чорні цілими стадами перелітали від гаю до гаю.

Повіз рушив з місця.

«Їдьмо настрічу новому і невідомому, може, й сумному, їдьмо!»

Переправилися через Псьол, лишили праворуч Гадяч і прямували до берегів Хоролу.

Дощ, ніби плахтою брудното і мокрою, вкрив краєвид. На широких, але невлаштованих шляхах пилюга перетворювалася в болото. Місцями стояли вже й цілі озерця. Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягти. Припрягали ще одну пару коней, гайдуки дрючками підлікували колеса, гукали на коней, вйокали, і по довгих зусиллях подорожні добувалися з «проклятої баюри» на те, щоб незабаром у нову попасти.

Доводилося, і то чи раз, завертати з дороги, бо хоч деякі візники знали дорогу з Ковалівки до Батурина «як свою власну кишеню», але ж тому, що світ оповитий був дощами, мракою і «дідьчою слякотою», збивалися зі шляху. Та ще й тому нелегко було тримати добре дорогу, що старі свободи й хутори зникали з лиця землі, придорожні хрести «якийсь чорт порозвалював», а натомість у ярах і в чагарниках являлися ноні людські оселі, що несміливо своїми коминами й довгими журавлями криниць давали знак про себе.

Мотря визирала з вікна своєї карети, але нічого замітного не бачила. Перед нею розкривалася багата й урожайна країна що марнувала свої дари, бо не могла як слід загосподарюватися в тих неспокійних і непевних часах. Яке добро, який рай були би тут людям, коли б їх не відривали від хазяйського діла та не нищили надбаних маєтків.

Мотрі нагадувався той корч, котрий що підросте трохи, та його пообтинають, і він ніяк не може розвинутися в повни ріст.

Так було і з нашим краєм. Він не міг розвинути всіх своїх сил, бо над ним лютувала негода.

Мотря чимало наслухалася про добробут по чужих далеких країнах, про те, як німецькі городи після тридцятилітньої війни двигалися з руїни, багатіли, розвивали промисел і торгівлю, як у них творився культурний патриціят, і її серце стискалося з болю, що наша земля, хоч куди багатіша від тамтих, була така поруйнована й запущена.

Голосне крякання галок розбудило її з задуми.

Летіли хмарами до якогось стовпа чи хреста, що бовванів на недалекому роздоріжжі.

Кружляли над ним, билися за місце, стручували одні других, не зважаючи на візників, що страшили їх, лускаючи батогами.

«Повішельник», — сказала котрась із дівчат і перехрестилася.

«Може, за кару повис?»

«А може, громада самосуд над ним учинила?»

«Може, козаки якого харцизу на смерть скарали?»

Повіз наблизився до роздоріжжя, і Мотря побачила, як на білому черепі повішеного сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни.

Труп хитався, рештки перегнилої і дощами розмоченої одежі облітали з нього, відкриваючи гниле тіло, котре клювала хижа птиця, зводячи голосні бої за нужденну страву.

Замість рук хиталися білі кістки, ніби махали на людей, щоб їх оборонили перед ненажерною птицею.

Але люди показували на роздоріжжя пальцями, полохали галок, кидали солому і їхали далі.

Мотрина карета ззаду, спорий шматок поза колясою Кочубеїв.

Мотря казала здержати коней і просила челядь, щоб поховали трупа. Не годиться християнське тіло давати на поталу птиці. Може, він і неповинною смертю погиб, може, це московські харцизи нашого чоловіка вбили, — як же так збавляти його останньої християнської прислуги?

Челядь скоренько викопала яму і одною рукою затикала ніс, а другою волікла трупа до ями. Засипали й зарівняли слід, щоб мати — сира земля прийняла безталанні кістки, а люди, щоб і не турбували їх більше.

Мотря клякла та змовила молитву.

«Може, й над нами змилосердяться так якісь добрі люди...»

Челядь вернула до возів і до коней, і валка посунулася вперед, доганяючи решту товариства.

Старим панам про ці похорони ніхто й не згадував, бо боялися, щоб ясна пані не сердилася на челядь, що потурає примхам химерної панночки. Челядь, звичайно, знає характери своїх панів краще, ніж панам здається.

Коли б було гарно верем'я, то спочивали б у полі. Можна це було і в дощ зробити, бо були відповідні шатра, але добратися до них із повозів по розмоклій дорозі не було легко. Тому-то й доводилося накладати дороги, щоб добитися до заїздного двора. Тут розтаборювалися на дві-три годині, добували харчі, гріли, варили, направляли що де у якому возі попсувалося і їхали далі в напрямі Ромнів.

Ночувати доводилося по старшинських хуторах і дворах. Наперед посилали туди козаків спитатися, чи господарі приймуть пана генерального суддю з його дружиною і донькою та з прислугою під свій дах на ніч. Господар, замість відповіді, сідав на коня і їхав знаменитому гостеві назустріч, прохаючи його, щоб не минав його низьких порогів і щоби своєю високошановною особою зробив честь його хаті.

Ціла валка повертала зі шляху у старшинський хутір, котрий оживав нараз, добуваючи всіх зусиль, щоб задовольнити несподіваних гостей.

В курятнику чинилася різня, приходилося збавити життя і якого молодого веприка, і в сотниковій хаті являлася така вечеря, як коли б він доньку за полковника віддавав.

Грішили люди не одним, але гріха негостинності дуже остерігалися, бо негостинних мали тоді в погорді.

За доброю вечерею виявлялося, що пан сотник бувалий чоловік, уміє не тільки гостити подорожніх, але й розважити та розвеселити їх оповіданнями про свої пригоди та дотепними жартами, до котрих тоді козацтво, від рядовиків до генеральних старшин, дуже було охоче.

Сотник натякав на свої воєнні важкі пригоди, з яких за ласкою Божою виходив якось ціло, але не міг скрити свого негодовання на тії кривди й нахабства, яких допускалися царські люди, нападаючи, як ті татари, на свободи й хутори людські та старшинські, забираючи коней і худобу, грабуючи добро, а навіть вбиваючи безпощадно людей і челядь. Лучалося й таке, що навіть сотникам і їх сім'ям доводилося зазнавати жорстоких московських побоїв. Хазяйка розказувала, як царські драгуни напали на один сотниківський хутір. Порозбивали всі скрині і шафи, позабирали хутра й цінну посуду, а скло і миски, глиняні та фарфорові, потовкли так, що тільки купу череп'я за собою на подвір'ї лишили. Гусей і курей геть перерізали, худобу, що була в стайнях, одну забрали, другу покалічили, так само коней. Питали, де сотник? А він, сердега, заховався у криницю. Хтось зрадив чи самі вони харцизи доглупалися, що хтось у криниці сидить, добули — Боже ти мій, чого не робили з ним! А то ж чоловік старий, заслужений і засібний, якого всі знали й поважали.

В другому місці знов напали на двір. Як нехрести які, як бузувіри поруйнували все, шаблями покраяли образи й ікони, горілку й напитки усякі повипускали з куфів і бочок, бо їм краще смакує з землі пити, коли напиток перемішається з болотом. Там же і на церкву напали. Погадати тільки — на церкву! Посуду церковну зграбували, ризи покраяли й понесли з собою, дяка з крилосу витягнули і сильно дуже побили, без причин і без жалості ніякої, а все, мовляв, по приказу царському, нібито за те, що черкаси не досить слухаються людей його височества і не радо дають, що їм потрібно, особливо ж коней, до котрих вони дуже охотні і котрих їм ніколи не буває досить.

Завваживши, що генеральний суддя слухає тих оповідань не дуже якось радо і без особливого співчуття, хазяї зводили балачку на щось друге. З'являлися й бандура, і нові пісні, в котрих оспівувалося нове, українське, горе. Мотря пильно слухала всі ті нарікання на московську сваволю і пізніше довго не могла вснути, бо причувалися їй крики і плачі людей, що втікають перед чужинецькою кривдою і насильствами.

Генеральний суддя був утомлений дорогою, а нагла зміна погоди погано відбилася на його здоров'ю. Треба було одну днину відпочити в гостинній сотниковій хаті. Мотря мала досить часу, щоб передумати ще раз усе те, що вона останніми часами пережила. Освідомилася. З багацької, химерної панночки стала людиною тямущою. Рвалася до праці разом з тими, що хотіли покласти раз кінець тому чужому нахабству. Не сумнівалася, що гетьман теж не чогось другого бажає, тільки до своєї цілі він іде обережно, знаючи з яким ворогом у його діло. Розуміє він, що діється в краю. У численних походах не одно бачив. І писаних «суплік» проходить до нього чимало. Неможливо, щоби серце його не чуло людського болю.

Не могла того Мотря сказати про свого батька й маму. Батько був дуже милосердний. З порожніми руками мало кого відпускав від себе. Чому ж тоді він ніби байдуже ставиться до тих оповідань про знущання царських людей над нашими. Хмарить брови, видно, що воно йому немиле, але ані словечка свого гніву не скаже. Мотря певна, що батько, як чоловік, відчуває не менше від других тую зневагу, тільки, як політик, має іншу якусь думку.

На тую тему вона довго балакала зі своєю тіткою, з котрою їй довелося спати в одній кімнаті в сотниковому дворі. І не скривалася з думкою, що, мабуть, тут є два сторонництва: одне, яке хоче йти на руку цареві та сліпо слухати його, а друге, що прагне визволення України. Це роздвоєння дуже її турбувало, бо не бачила від цього добра ні для загалу, ні для одиниць. Чого ж доброго могли сподіватися від царя українські пани, коли він не скривався зі своєю неохотою до панства взагалі і принижував його де міг та носився з гадкою геть усунути українських старшин, а завести новий військовий устрій? Коли він, — думала Мотря, — позволяє своїм людям грабити і вбивати наш народ, то чи не робить він цього тому, щоб народ нацькувати на гетьмана і його старшин? Ось, мовляв, не вміють чи не хочуть вони нас захистити та оборонити перед москалями. Таким способом винищується Україна й підготовляється боротьба усіх проти всіх. Дивно, як того генеральний суддя не бачить!

Марія Хведорівна заспокоювала Мотрю, як могла і як уміла. Казала, що всьому винувата війна і коли прийде мир, то над світом проясниться, як прояснюється небо по бурі. Але Мотрю такі слова не могли заспокоїти, навпаки — в неї являлося бажання шукати іншої, більш рішучої розв'язки цього питання...

Генеральний суддя ще й тому лишився один день у сотника, бо сподівався, що, може, дощ перестане лити як з відра і що в погоду можна буде краще і скорше їхати.

Але минула й друга ніч, а дощ не переставав. Вибралося на сльоту, триднівку, а може, й на довшу. Не було ради. По сніданню Кочубеєвий табір двигнувся в дальшу дорогу.

Минули Ромни, переправилися на другий бік Сули, праворуч стали показуватися невисокі горби.

Мотря примкнула повіки і в уяві своїй бачила, мов на картині, гетьмана, Орлика, Войнаровського, Данила Апостола, всіх тих людей, не виключаючи й Чуйкевича, яких вона тепер називала своїми, бо чула, що вони їй гадками близькі, ніби справді свої. А натомість мати осторонь стояла від них, ніби вона якась чужа й далека.

Нараз почулися якісь крики спереду. Візник з Мотриного повозу перекликувався зі своїми товаришами з передніх возів, гайдуки, що їхали верхом по боках, побігли вперед, повіз сповільнив біг, подався кілька кроків узад і став. Бувало воно не раз, як виявлялося, що треба об'їздити якусь баюру, або шукати проїзду стернею, або повертати на інший шлях, і тому Мотря не дуже-то й турбувалася тим і далі снувала свої гадки. Але дівчата, що їхали з нею, немало чогось затривожилися, повискакували, побігли стернею і вернули до своєї панночки з тим, що напереді діялося щось непевного, може, й небезпечного. Мотря й собі хотіла вискакувати, але візник сказав, що табір рушає з місця. І дійсно, вози з'їхали з дороги на ріллю, вибралися на невеличкий горбок і там стали, не шнурком, а чотирикутником, котрий окружили козаки й гайдуки і загалом мужчини, спосібні до оборони, зі зброєю в руках.

Шляхом від північного сходу наближалася якась товпа, а із-за дощу та мряки годі було знати, скільки їх і хто це такий, свої чи вороги. Кочубей вислав кількох їздців, і ті незабаром вернули, кажучи, що це якась слобода перед москалями втікає.

Генеральний суддя заспокоївся, але не казав двигати табір з місця аж поки не переїдуть тамті, щоб якої сутички не було на дорозі. Люди з перестраху ніби розум тратять. Женуть наперед себе і нічого не бачать.

Кочубеїха нарікала на «чорняків», що навіть царя не хочуть слухати, що не раді б двигати ніяких тягарів, не хочуть давати ні харчів, ні підводів і тому нема спокою, тому й вони, Кочубеї, непотрібно бентежаться і спиняються в дорозі.

«Той народ треба раз добре до рук прибрати, бо через нього ніколи в нас не буде спокою. То такий народ, що коли кріпко його надавиш, то він слухняний і покірний, а коли ти даш йому волю, то зараз візьме тебе під ноги».

Кочубей знав аж надто добре гадки своєї жінки і не перечив їй, тільки пильно дивився перед себе.

«Але ж багато їх! На конях і возами, дійсно, ніби перед татарами втікають і перед турками, як це за Дорошенка бувало».

«Товпа!» — згірдливо сказала Любов Хведорівна.

«А все ж таки не з добра вони втікають. Глянь, як плачуть жінки, як кричать діти, а там на возах і побитих чи ранених везуть. Цього не повинно бути».

«Ано, може б, ішов захищати тую голоту, бо ти й до того спосібний!»

Кочубей не чув тих слів, бо давав прикази своїм, щоб перейшли втікачів та розпитали їх, хто і де на них напав. Але зупинити не було сили. Людей гнав страх, як буря жене листки. Жінки плакали навзрид, унивали, тулячи до лона перестрашених і покалічених дітей. Розкуйовдане волосся, порвана одіж, подряпані руки, з котрих спливала кров, свідчили про свіжо пережиту боротьбу, з котрої вони насилу врятувалися.

Мужчини мали поперев'язувані білим полотном голови й руки, в їх очах горіла злість і жадоба помсти, але разом із тим видно було свідомість, що від них залежить рятунок їх родин. Ті, що сиділи на задніх возах, обернені були лицем від коней. Тримали в руках рушниці, щоб відстрілюватися від напасника, коли б він здоганяв їх.

«Стривайте, люди! — гукав Кочубей, — розкажіть, що за пригода сталася з вами!»

Але люди тільки руками махали, показуючи позад себе, і тільки жахливі стогони тяжкоранених були відповіддю на його питання. Якась гарненька молодичка, в кабатику зеленім з червоними розмитками, кричала, щоб її пустити, бо вона хоче вернутися і поховати свого чоловіка, котрого ті собаки вбили. Її кріпко тримали за руки, щоб не зіскочила з воза.

На другім возі в'язали якусь змаргану жінку, котра так само хотіла скакати і вертатися, бо синка в слободі лишила, пігнав товар у поле. Її не пускали, і вона з божевільної розпуки кусала своїх сусідів.

Сивоголовий дідусь осіняв їх хрестом і заспокоював, нагадуючи про милосердя Боже.

Кочубеєві гайдуки пустилися кіньми поряд тих возів, що гнали, як осінній вітер, і розпитували їх про подробиці нападу.

Вернувши до свого пана, повторили йому, що зачули. Подія була звичайна. До слободи надійшли на постій царські люди, піші. За одну ніч натворили багато лиха, довели людей до розпуки. Розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней для себе, 70 штук. Стільки в цілій слободі не було, бо люди здебільшого орали й возили збіжжя волами. Слободяни ще з вечора сподівалися того, і вночі декілька возів успіло виїхати з села і сховатися в байраках. Москалі, не діставши коней, почали мордувати людей. Хлопи відбивалися й відстрілювалися, відібравши від деяких москалів рушниці, а між тим жінки з дітьми втекли, добралися щасливо до тих возів, що чекали в байраках, і тепер спасають життя, бо москалі, певно, в другій слободі дістали коней і поженуть за ними.

Кочубей заспокоївся. У страху великі очі. Хто зна, що з тими москалями сталося, бо й наші хлопи недаром руки мають. До того не знати, чи буде в тих москалів час гнатися за декількома возами, у них же є якийсь приказ, і годі їм, як вітрові по полі буяти.

«Але, — казав, — коли ми вже раз стали табором, так і відпічнемо собі та нагодуємо коней».

Як на те і дощ трохи ущух, вже не лив, мов із луба, а лиш, як крізь сито, дрібонькими краплями спадав на землю.

На кухонному возі були сухі дрова, розклали вогнище і любувалися теплом. Вогонь оживив сумний краєвид і принаджував людей до себе.

Діти, що пасли товар у полі, побачивши димок, підбігали туди. Але не сміли близько підступати, тільки здалеку приглядалися до панської валки, любуючись гарними кіньми і пишними повозами, яких з роду не бачили.

Тільки старий бандурист, що надтягнув туди зі своїм повожатим, не боявся підійти до панів, бо знав, що божого старця і панам годиться шанувати.

Його просили, щоб сів біля вогнища та погрів старі кості. Дали йому їсти й пити, а тоді казали, щоб їм заграв та заспівав якої нової пісні.

«Нові пісні нікуди не годяться. Вони вже дуже світські Або безсоромно веселі, або через міру сумні. У старих піснях є своя окрема сила, Божий глас промовляє з них до народу».

«То співайте старих».

Але співець не спішився. Казав, що не до пісні тепер, а до діла. Народ кривду терпить, і нема кому за нього стати. І він розказував про те, що всім було вже надто добре відоме, про «консистенцію» царських людей, про збитки, які вони скрізь чинять, і про ті тягарі, які спадають на людей в теперішні часи. Як воно ще кілька літ потриває, — казав, — то з нашої землі зробиться велика пустеля. Тільки кості людські, кинені звірам на поталу, говоритимуть про те, що тут колись жили якісь люди.

Він остерігав Кочубея, щоб не їхав тим шляхом, а повернув уліво, бо цей шлях непевний, там снують москалі. І до нього придиралися, та він їх застрашив ворожбою і прокльонами:

«Ти ворожбит, старче? — питався Кочубей, котрий, покладаючись на свій високий чин, на знайомство з московськими старшинами і на озброєних своїх людей, не дуже-то й боявся нападу. — Ворожиш?»

«Вгадую, що буде», — відповів коротко старий.

«Та вгадай і моє будуче».

Бандурист глянув на Кочубея і на його дружину, прошиб їх своїми ясними, ніби на сонці та на польових дощах споловілими, очима і відповів:

«Вам, ясне панство, я ворожити не хочу».

«Чому?»

«Бо боюся гнів навести на себе. Брехня гріх, а правди люди не люблять. Правди тепер не зіскати. Вона сиротою бездомною скитається. Нині тут, а завтра там. Хто з нас знає, хто її в серці має... Хай вас Господь окриє своїм омофором і Мати Божа хай не опускає вас у дорозі. Спасибі, що пошанували старця, і бувайте здорові!»

Пішов.

Кочубей сидів у колясі біля своєї дружини, задивився у вогнище горюче і думав.

«Їдемо далі?» — спитала Любов Хведорівна.

«Або я знаю, — відповів Василь Леонтієвич. — Може б, краще повернути на другу дорогу».

«Чому б то так?»

«А чула, що старий балакав».

«Нема добра на Україні, коли вже старці-пройдисвіти генеральним суддею воловодять».

Кочубей дав знак, щоби двигати з місця табір. Рушили. Перед ними стало трохи прояснюватися. Побачили на виднокрузі гайок. Їхали ще яку годину до нього. Дорога крутилася вужем і була, як звичайно в лісі, дуже погана. По обох боках рови, наповнені через верх водою. Від довгого дощу в гайку стояли скрізь озерця. Валка звільна посувалася вперед. Нараз стала. Хтось заставу поклав серед дороги. Кілька зрубаних дерев торчало одно верх другого, від рову до рову. Об'їхати заставу годі, треба було або вертати, або усунути перешкоду.

Любов Хведорівна казала розкидати заставу. Та, що лиш челядь принялась за це діло, як засвистіли стріли і двоє людей з криком подалося до возів. Були ранені. Валка заметушилася, наполохані коні зривалися і ставали дуба. Їх насилу вдержували візники. Вози покотилися декілька кроків взад. Козаки і гайдуки виступили вперед. Позіскакували з коней і на черевах підсувалися до застави, щоби взяти ворога на ціль.

Почалася пальба.

І в генеральному судді заграла козацька кров. Хоч як його здержувала Любов Хведорівна, виліз із коляси і пішов між своїх людей. Порядкував, прикази давав. Казав забезпечити тили і добре дивитися, щоб невідомий ворог не напав на них із боків, хоч це було майже виключене, бо вода скрізь стояла.

Перестрілка тривала, може, з годину, і кінця тій пригоді не було видно. Жінки поховалися під возами. Тільки Любов Хведорівна не рушалася з місця. Гукала на челядь і сердилася на дівчат, котрі кричали й плакали зі страху. Грозила, що посадить їх на хліб і на воду.

Наближався вечір. В лісі темніло, і небезпека більшала. Ворог скріпляв заставу новими пнями й новими гіляками, поза котрими скривав себе, як за стіною твердині. Не знати було хто він такий і яка його сила.

Кочубей казав одному з гайдуків вилізти на дерево при дорозі та глянути, що там таке? Але на його посипалися стріли, і гайдук ледве живим звідтам зіскочив.

Завертати, значилося, дати ворогам ще кращу нагоду до нападу ззаду, а своїх знеохотити й застрашити. За всяку ціну треба було розвалити заставу. Вже декілька Кочубеєвих людей було легко ранених, а один дістав кулю в груди. Його відвели в тил. Мотря взялася осмотрювати рану. Кликнула на свого молодого чуру, щоб добув ящик з ліками. Та чури не було. Хоч гукали, не озивався, мов під землю пішов.

Аж поза заставою зчинився крик. Почалася бистріша пальба, але куль на Кочубеєву валку сипалося менше.

Видно, на ворога хтось іззаду напав. Його взяли в два огні. Це Кочубеєвим людям додало нового завзяття. Навіть ті, з легкими ранами, кинулися вперед. Вхопив рушницю і сам генеральний суддя. Не дбаючи про небезпеку, підсунувся до застави і крізь щілини брав ворога на ціль. Дівчата помагали відкидати колоди. Передні Кочубеєві козаки вже продерлися крізь заставу. Зчинилася різня, яка буває звичайно. коли ворог попадеться поміж два огні. Але він усе ще не просив пощади. Чути було крик, стогони й погану московську лайку. Ранені, як жаби, зіскакували з дороги у воду. Деякі пробивалися в ліс, деякі поринали в багні. Козаки працювали пильно. Їх обхопив воєнний запал, але, мабуть, ще більшого завзяття додавала охота помсти. Пощади не давали нікому. Нема пощади для придорожніх харцизів! Боротьба від куль та шабель переходила на ножі й на кулаки. Противники зчепилися, як на ярмарку борці, тягалися, качалися по дорозі. і горе тому, хто не встояв на місці. Коміть головою летів у багнюку, котра проковтнула вже, мабуть, не одного. Щасливіші лишали все і навмання пускалися в ліс. За ними посилали козаки свої стріли. Вони без шапок і без каптанів брели по болотах і по лісових озерцях, щоб тільки якнайдальше відійти від того пекла. Розметали до решти заставу, дорога була майже очищена. Ще тільки докінчували кількох. Але й ті полетіли стрімголов.

Кочубеєві люди добре потрудилися, обороняючи валку свого пана. Мало хто вийшов без рани. Порозхристувані, з порваними сорочками й каптанами, обсмалені димом і обмащені грязюкою, подобали на харцизів, на лісових драбуг, а не на конвой його вельможності пана генерального судді.

Генеральний суддя дякував їм за хоробрість і обіцяв, що не мине їх добра нагорода.

Обходив ранених і помагав перев'язувати рани, котрими козаки не дуже-то й турбувалися. Козацьке тіло здорове, воно гоїться легко, і тільки відрубана голова вже з карком своїм не зростеться. Найгірше дісталося Мотриному чурі.

Його безтямним донесли до воза, і Мотря негайно забралася чутити й осмотрювати свого любимця.

«Коли б не оце хлоп'я, — казали козаки, — то хто зна, що з нами всіма було би».

Виявилося, що Мотрин чура, не питаючи в нікого дозволу, допав легкого коня і ще з кількома смільчаками об'їхав ворогів і напав на них іззаду.

Зняли такий крик і з таким розгоном наскочили на москалів, що тії гадали, Бог вість яка сила надходить, і захиталися.

«На москалів?» — спитав Кочубей.

«А хто ж ці харцизи були, як не москалі? Ратники, що промишляють по дорогах. Але вже вони кинуть ті свої промисли».

Кочубей задумався: «Чи були це москалі чи наші — я того не бачив! На лобі їм цього не було написано, а в полон ми нікого не взяли — розумієте?»

«Розуміємо», — відповіли йому нерадо.

«Якісь розбишаки напали на валку генерального судді, а хто вони таке, того ні суддя, ні його челядь не знає, бо на розмову не було часу. Зчинилася бійка. Кочубеєвих людей ранено чимало, напасники розбіглися, може, хто з них і погиб у болоті, не знаємо... Так і треба казати, бо так воно було».

Челядь знала, що значить Кочубеєве слово.

«Найкраще нічого не казати, — говорив старий візник, — чимало-то всяких пригод буває у дорозі. Скільки я їх зазнав, за один зимовий вечір не розказав би. Ми боронилися. І тварина обороняє себе, не лиш чоловік».

На тім і стало, щоб не розказувати багато.

То «люди», а Кочубей всю дальшу дорогу думав над тим, що йому зробити. Він не хто-будь, і годі, щоб на нього нападали безкарно! Тут справа ясна. За той час, як вони стояли табором в полі, гультяї підглянули їх і приготовили засідку в лісі. Гадали, що добре обловляться. Не по їхньому вийшло. А все ж таки треба написати доклад гетьманові. Побачимо, що він на це скаже. Може, на тім і скінчиться, бо такі тепер часи, що безпечно довшої дороги не проїдеш.

Кочубеїха мовчала, скриваючи як могла своє збентеження. Кочубеєві здавалося, що вона дзвонить зубами. Та, може, це якесь залізо при повозі дзвонило. Мотря зробила для свого чури місце в повозі, поклала його, обтулила і весь час наслухувала, чи дише.

Хлопець спав, може, вдавав, що спить, не відзивався.

Пізно вночі побачили перед собою якесь світло. Несміло пробивалися крізь пітьму. То займалося, то гасло.

Візник озирнувся і постукав у віконце.

«Ось і Батурин! — сказав. — Наш Батурин, прошу ясної панночки!»

Мотря перехрестилася. Дівчина, що їхала з нею, аж крикнула з радості: «Батурин!» — а то вони весь час, ніби птахи на відлеті, сиділи. За кожним корчем ввижалися їм якісь розбишаки. Наїлися страху чимало.

Мотря чула, як їх сурмачі сурмили перед першими городськими воротами. Повіз на хвилину спинився, мабуть, сторожа впевнялася, хто їде. Задудніли копита і голосніше заторохтіли колеса на мостах понад глибокими шанцями і знову зупинка, знов сурми й перекликування з вартовими. Вартові козаки щось гукають з башти, брязчать грубезні ланцюги, над рів, сажнів зо три завширшки й завглибшки, спускають зводжений міст, і валка в'їжджає на майдан.

До Кочубеєвого старого невеликого двора недалеко. Валка зупиняється. Вози з тягарями, роз'їжджаються на боки, повози сунуться вперед і з'їжджають перед ступені ганку. У дворі освітлені всі вікна. Гайдуки зі смоляками увиваються від ганку до повозів. Просвічують дорогу.

Виносять хворого чуру з повозу, за ним іде Мотря.

Співають треті півні.

РІШЕННЯ

«Це не так, як тобі здається, Пилипе, не так. Ти поверху судиш короля Карла і легко його собі важиш. Я його в вічі не бачив і не балакав з ним, але по ділах його і по тому, що про його люди говорять, бачу, що це великий чоловік. А, кажу тобі, зрозуміти велику людину — це не горіх розкусити. Зі звичайним чоловіком бочку солі з'їсиш, заки його збагнеш, а що ж про великого казати?»

Гетьман лежав на білій постелі, тримаючи в руці якусь французьку книжку, Орлик біля нього стояв.

«Сідай, Пилипе, не томи даром ніг. Так... Ти кажеш, що Карло авантюрник. А хто ж тоді був Олександер Великий, Цезар, хто Валенштайн і наш Богдан Хмельницький? З чим вони починали, де була тая правна підстава до їх починів не на людську міру? Хто давав Богданові Хмельницькому повновласть починати війну з поляками? Без гроша, без оружжя, він з мотикою поривався на сонце. А повелось, так тоді весь народ упав ниць перед ним, батьком своїм назвав, своїм Мойсеєм».

«Хмельницький мав за собою велику Україну, а Швеція мала», — запримітив Орлик.

«Народу сажнями не міряють. Греція яка мала, а з персами боролася і поборювала їх, бо мала Темістокля, Мілтіяда, Леоніда і 300 хоробрих спартанців. Тернопілі більші від киргизьких степів. Може бути малий народ, щоб тільки мав великі одиниці. Великі одиниці роблять малий народ великим».

Орлик сміливо глядів у Мазепині очі. З очей Мазепи перескакували іскри на Орликові зіниці. Вогонь, що там загасне, тут колись загориться.

«Це правда, — промовив Орлик, — великі одиниці роблять малий народ великим».

«Карло робить великим малий шведський народ. Не очайдух він, не пройдисвіт, не авантюрист, а герой, от що я тобі скажу, Пилипе! Сміються з нього, що так несміливо й безрадно ставиться до людей, що шапку перед своїми генералами здіймає і кланяється, киває на всі боки головою, як вертепна лялька. А мені воно ні раз не дивно. Цей молодий чоловік живе в світі своїх ідей, в країні своїх задумів великих, і йому важко переходити з тамтого, ідеального, світа в другий, реальний. А перейшовши, дивиться на людей, мов на чужинців, здоровить їх, ніби уперве бачить».

«Тому він, може, й не числиться з реальними силами своєї країни й свого народу. Швеція виснажена до краю. Ні гроша, ні збіжжя, ні людей. Карло перетягає струну».

«Хто її не перетягав, бажаючи чогось великого? Без великих жертв нема великого діла. Затям собі ті слова старого чоловіка. Наші старшини хотіли б от так собі — «хитро, мудро, невеликим коштом». А воно не йде. Щоб було ясно в хаті, треба іноді свічку пальцями обчистити, як щипців нема. і треба добре дути на жар, щоб огонь у полі загорівся. Печені губи не летять до губи. Гадаєш, я не бачу, що перетягаю струну? Відтягаю багато рук від плуга до шаблі. Треба. Не мені треба, а Україні. Наш край великий, він потребує великого війська. В тім то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах. Куди не скоч, скрізь двері. Нам треба заволодіти степом».

Орлик підніс угору брови, ніби не розумів.

«Степом на зверх і в середині, бо наша душа теж степ. Степ ворог державі».

Орлик здвигнув бровами. Вони насунулися на очі, а між ними думка вигребла два глибокі рівці. Орлик передумував гетьманові слова.

«Ти не спудей, щоб тобі довго толкувати. Розтовкуєш собі сам».

Орлик хотів щось казати, але здержався.

«Говори!»

«Краще послухаю!»

«Мудра ти голова, Пилипе, і — хитра. Боюся, чи не лукавиш зі мною».

Орлик зірвався з місця: «Ваша милосте, Богом моїм клянуся...»

«Ну, ну! Сідай! — і гетьман потягнув свого писаря за полу. — Я тобі вірю, але ти не дивуйся, що не вірю сліпо. Не на те я стільки віку пожив і стільки світа пізнав, щоб бути легковірним...»

Хвилина тишини. Чути було як тикав годинник. «Заждім, зараз буде грати», — сказав гетьман і надслухував. З бронзової вежі на годиннику вискочив трубадур, і залунала романтична курантова арія.

«Пісня минувшини, — сказав гетьман, всміхаючися перелетною усмішкою іронії. — Якщо ми, Орлику, не лишимо по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бринітиме про нас теж така тихенька пісенька нашим нащадкам для розради: брень, брень, брень...»

«Про вашу милість будуть голосну пісню співати», — відповів Орлик.

«Non cuivis homini contingit adire Coninthum». Будуть або ні. Як схочуть. І Богданові кості з гробу викидали. Хай зневажають мене, щоб я своє діло зробив. Усіх не вдоволиш. Але я про Карла говорю. Кажеш — не люблять свого короля шведи. А чого ж тоді вони шапки з голови знімають, вимовляючи його ім'я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його перед собою? Чому ж підплаченим убійникам злочинна рука безсило опадає, коли їх очі стрінуться з його світлими зіницями? А він тих наймитів Юди безкарно в світ пускає. Знаєш чому?»

Орлик мовчав.

«Тому, що не боїться. Він не боїться нічого. Вірить у свою добру звізду, в своє високе післанництво бути мечем. що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться. може, він і зломиться, але він не зігнеться. Діло, котре робить король Карло, переживе його і його нащадків. Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху... Невже ж тільки ми не маємо такої віри, Пилипе?»

«Я вірю вашій милості», — відповів Орлик.

«Вір собі і ділу».

«Важко якось. Дуже скрутні часи».

«Не важко жити в погоду, але перетривай негоду! А може, ти влюбився в Петра?»

«Противний він мені. Демон, не чоловік».

Оба глянули на двері, і Орлик шепотом говорив далі:

«Я певний, що він тільки того й чекає, щоб до решти поневолити Україну. Як сарану, своїх людей на нас наслав, а по війні порядки московські наведе. Знищить старшину. Ніби тому, щоб не притіснювала робучого народу, а на ділі тому, що старшина незалежність боронить, хоч і не вся. Одними других побиває. На знищення України це найпростіший спосіб. Відділити поспільство від панів, порізнити цих останніх, довести до загальної боротьби, а тоді всіх узяти в свою кріпку руку».

Гетьман не зводив очей з Орлика, а коли той закінчив, спитався:

«А коли би ти був на місці Петра, чи робив би інакше?»

«Ма6уть, ні».

«От бачиш. Не треба ж нам винуватити царя. Винуймо себе самих. Бо коли ми не поправимося, то прощені за це не будемо... Ти знаєш, я присягався на хрест святий, що, не зважаючи на себе і на своє приватне добро, робитиму так, щоб Україну довести до ладу і щоб вона зробилася вольною».

«Дай, Боже, сповнити вашій милості це велике діло».

«І я кажу, дай теє, Боже! Але ж вам треба вірити, що я не чого другого бажаю. Треба вірити гетьманові. А ви, як бачу, підступаєте до мене з усякими гадками. Не кажете і ясно, але натякаєте на щось таке, чого мені нині, може, й слухати не можна. Погано війську, котре не має до свого вождя віри».

«Якщо я уразив вашу милість, так вибачаюся».

«Уразив чи ні — це пусте. Але боюся, щоб ти не вихопився зі своїми гадками про царя. Це могло б і тебе загубити й мені пошкодити. Краще мовчи. Ховай для себе. Я знаю, хто такий цар, і ти теж знаєш. Пощо нам про це говорити?»

Генеральний писар мовчки прийняв цей докір свого гетьмана, але в душі погадав собі, що того чоловіка годі розгадати. Може, він і сам не знає, чого хоче, а може, й знає, та не звіриться нікому, навіть своєму писареві.

«Але от, — почав гетьман, — ми балакаємо, а я забув. що в мене є до тебе діло. Та перше ти піди, позамикай наглухо двері й поглянь, чи не притаївся там хто за якою шафою».

«Нема нікого», — відповів, вертаючи. Орлик.

Гетьман казав ще й віконниці зачинити та присунути столик до постелі. Тоді добув із-під подушки лист:

«Числовий лист. Прочитай його. У тебе є ключ».

«У голові маю цей ключ».

«Добра голова, коли в ній усе можна сховати. Читай!»

Орлик уважно пробігав числа очима. Гетьман пронизливо вдивлявся в нього. Орлик хвилювався. Знати було, що зміст листа бентежив його.

Княгиня Дольська здоровила гетьмана іменем короля Станіслава Лєщинського і просила його, щоб він скоро починав іти витиченим шляхом.

Незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождем. Обидва королі дадуть гетьманові асекурацію і гваранцію...

Орлик скінчив i перестрашено глянув на гетьмана.

«Але ж налякався козак! — сказав гетьман. — Але ж нагнала княгиня страху моєму генеральному писареві, аж спотився сердешний! Попий води. Не такий чорт страшний, як його малюють, В політиці без таких листів не обійдешся, особливо, коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня!»

Гетьман знову глянув на Орлика, а побачивши, що він все ще не заспокоївся, став нібито гримати на княгиню, що вона пальці не в своє діло суне. Спершу хотіла, щоб гетьман намовляв царя покинути Августа й поєднатися зі Станіславом, а тепер хоче, щоб він, гетьман, покидав царя і приставав до Станіслава. З того й видно, як вона неполітично ставиться до такого важного діла. «Яка ж тоді певність. що вони, поєднавшися нині зі мною, не кинуть мене завтра? Старий я лис, — тут гетьман погладив руку Орлика, — старий я лис, щоб мене можна перехитрити. Не тривожся, гетьман ще, славити Бога, з глуздів не збився, щоб слухати княгиню. Вона, щоправда, жінка гарна, але ж для її гарних очей я не можу зробити дурниці. Versate diu, guid ferre recusent, quid valeant humeri. Хто такий Петро, це я вже знаю, а хто Станіслав, те що лиш будучність покаже. Хто бачив, щоб певне за непевне міняти? Не відчалю я від одного берега, не впевнившися, що другий кращий для мене. Може заспокоїтися пан генеральний писар», — сказав гетьман беручи лист з рук Орлика.

Хвилину дивився на оригінал і на відпис, зготовлений Орликом, ніби порівнюючи їх із собою, а тоді пальцем ткнув у перший і спитався: «Dic, cur hic?»

Орлик мовчки слідив за рухами гетьмана. Гетьман складав від Дольської, ніби бавився ним, поки не подер на дрібні шматочки,

«Зробимо аутодафе. Принеси вогню».

Орлик побіг. Чути було, як відчиняв і зачиняв одні двері другими.

Гетьман кріпко тримав шматочки паперу в своїй жмені. «Орлик ще хитається, — казав до себе, — в душі, може, він рад, але боїться. Не дивуюся. Ще йому не можна всього казати. Ще зачекаємо».

Як Орлик приніс вогонь, гетьман вкинув туди шматки листа: «Але ж горять золоті слова княгині! Гарно горять, та коротко. Спопеліли».

Орлик відітхнув.

«Тобі вже легше?» — жартував гетьман.

«Ні, ваша милосте, я лиш погадав собі, чи не шкода було палити цього листу»,

«Треба. А тепер сідай і пиши числами. Пиши так: «Вдячним серцем прийняв я і прочитав лист Вашої княжої милості, але прошу на будуче залишити таку кореспонденцію, бо вона може загубити і занапастити і життя, і честь, і субстанцію мою. І хай Ваша милість княжа не лиш не сподіються, але й не гадають собі, щоб я на старість літ вірність мою цареві порушив. Сю вірність я з молодих літ і досі непорушно заховував, отже, ще раз прошу більше про то до мене не писати. Бажаю собі і маю в Бозі надію, що отся відмова не зіпсує добрих і дорогих мені стосунків до Вашої милості, і прошу прийняти і т. д.».

Орлик прочитав написане, гетьман подякував йому і відпустив.

Тоді зірвався з ліжка. Одягнувся в довгий вовняний каптан і ходив кругом стола. Думав. Це случалося в нього не раз.

Прислуга гадала, що гетьман спить, а він працював цілу ніч. В тишині і в самоті снував свої плани, як сітку павук, обмірковуючи все до найменшої подробиці. Нині йому було над чим думати. Недавно відправив послів із Січі. Приходили з отаманом Гнатом Галаганом. Гадали, що застануть у Києві царя і пожалуються йому. Запорожці, що були на царській службі, зневажали та притіснювали над міру, вимагаючи від них надто вже важкої служби. Запорожці втікали. Тих, що їх зловлено, штемпували й давали на галери, ті, що щасливо прибули на Січ, розказували товариству про московські знущання. Січ заворушилась. І запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликати проти Москви орду.

«Ще мені тільки того й треба! — погадав собі Мазепа. Орда в краю — гарні гості!»

Гетьманові Галаган не подобався. Він не довіряв йому. Бог знає, що цей Галаган сказав би цареві. А запорожці теж політики погані. Могли накоїти лиха, могли спонукати царя, щоб він знищив Січ. Гетьман того не хотів. Він нарікав на запорожців, прозивав їх перед москалями «харцизами й бунтарями», але Січі йому треба було. Може прийти така година, коли й вона пригодиться Мазепі. Тому повів діло так, що козацькі посли спізнилися. Приїхали, як Петро від'їхав. Гетьман затримав їх у Києві довше, гостив і насилу уговкав; переконав, що орди на Україну кликати не треба.

Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Ганна з Ходоровських, primo voto Вишневецька, secundo voto княгиня Дольська, пильно і вправно веде Мазепине тонке й небезпечне діло. Правда, вона своячка короля Станіслава, і це правда, що гроші в гетьмана позичає, але на тім не кінець. Хто знає, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшою Мотрі... Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві... Що тут робити? Гетьман бився з думками.

В сусідній залі хтось клямкою рушив. Хто такий? Гетьман виразно приказав, щоб не тривожили його, бо хоче спати. Навіть варта в покоях не стояла. Хто ж би це?.. Пішов подивитися.

«Хто там?» — спитав гетьман.

«Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок», — відповів тоненький голосок.

«Блазень... Пустити чи ні?.. Увійди!» — і гетьман відчинив двері.

Перед ним стояв не шляхтич з карабелею, а студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахвою. Кланявся у пояс. Книжка, здавалося, переважить його і він носом запоре об долівку.

Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу.

«Чого тобі треба?»

«Вашого герцогського дозволу на нове звання». «Яке ж то?»

«Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених». «Ага. А навчився вже чого?» «Чим більше вчуся, тим менше знаю».

«Так тобі здається».

«Так воно є. Я, мабуть, з такої шляхетської порода, що їм і шістдесятка стукне, а вони дурні».

«Так пощо тоді вчишся?»

«Гадаю, що прийде хвилина, коли мені нараз роз'ясниться

в лобі. От я вже дещо й нині зрозумів».

«Що такого?»

«Один вірш витвердив наізусть».

«Кажи!»

«Але він не складений по правилам піїтики, лиш по законах вуха».

«Не шкодить! Говори!»

Блазень поправив ковнір, відкашельнув і, переступаючи з ногі на ногу, скандував, як школяр:

Дали ослові в ясельця
Соломи тут, а там сінця.
Осел аж хвостиком вертить:
І те смачне, й тамте кортить.
То вправо лоб, то вліво ткне,
Стебла ж, ні травки не смикне.
І так він доти вибирав,
Аж при яслах голодний впав.

Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку: «Аж при яслах голодний впав... Кінець. Більше нема. Не написали».

Гетьман подивився йому в очі.

«Це про кого складено?» — спитав.

«Про всіх і про нікого».

«А від кого ти тої байки навчився?»

«Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. Байка сама прикладається у життю. Байка до життя чи життя до байки, не знаю. 1 тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного».

«Приміром?»

Блазень ніби надумувався, чи казати.

Гетьман повторив: «Приміром?»

«А не буду битий?»

«Багато разів я тебе бив?»

«Ні одного, але мене тут біда б'є».

«Яка?»

«Мазепа сильно скупий. Пиво тонше від води, м'ясо твердше від зубів, а гроші рідші від мого волосся. — Тут догладився по лисій голові. — Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві таким людям добре платять. Лихим добре, а добрим зле».

«Ага, так! Але не викручуйся, мій пане. Кажи, до кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном?»

«До кого? Ось, «даймо на тоє», що комусь предкладають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, за котре йому брати. Та ще «дайми на то» можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли...»

Гетьман не слухав до кінця: «Від завтра, — казав, — маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть!»

Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг через покої.

Пан Іван, добрий пан,
Гарний пан, пан Іван!

пищав тоненьким голоском.

«Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Чи не балакаю я крізь сон? Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий догадливий! Треба його добре при собі тримати, щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби думки читає».

Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв з собою, а потім сів і став писати:

«Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій милості у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю...»

Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.

Гетьман відложив перо. «Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи дійсно не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?»

Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість. «Боже мене борони, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі куми, а Мотря хрещениця моя».

Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрету знак. Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди. «Що ж тут такого грішного женитися з хрещеницею? — питав себе. — Це не зв'язок крові, а прямо звичай такий. А невже ж я, гетьман, не рівня другим володарям?»

І гетьман докінчив лист до Мотрі.

СВАТИ

Шумливі вітри, набравши на степах розгону, гуляли над Києвом. Гнули галуззя дерев, термосили прибрамними стовпами й докладали усіх зусиль, щоб деякі непозачинювані віконниці повідривати.

На валах перекликувалися вартові. Тускло горіла свічка в гетьманській відпочивальні. По шибках лупотів дощ. Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один схиблений стерном рух, і все пропаде. Пропаде праця двадцяти літ, підуть намарно усі заходи, щоб наладити державне судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій.

І перед гетьмановими очима стали пересуватися безконечним походом усі важніші хвилини з його життя.

Як венецький карнавал, скорим, бурливим ритмом шуміла молодість, повна любовних пригод. Королівський двір, столичні міста, загранична наука, охота збагнути тайни буття та зрозуміти загадки існування. Філософія, поезія, мистецтво.

Аж ось жорстокий, але вічно привабливий і все молодий Марс підходить до нього і манить до себе. Іде. Щастя сприяє йому. Не платить податку крові. Починає вірити, що родився під щасливою зорею. Це й казали йому астрологи.

Стремить до найвищого в країні — до булави. Доскочив її, держить, як ніхто перед ним. Не хоче пустити, хоч рвуть. Хоче зробити її скіптром монарха, бо що таке була тая булава досі? Цяцька, котрою гралася доля. Передавали її собі з рук до рук. То король, то цар дарував кому хотів. Комедію з виборним гетьманом грали. Не бути тому більше! Велика країна, великий народ і велика мусить бути влада, оперта на непорушних основах...

Легко подумати, але зробити важко. України з сильною владою ніхто не хоче, навіть українці. Волять чужу, ніж свою. Привикли оглядатися на когось, на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Забулися княжі часи, а новий державний дух ще не родився.

«А може, нині якраз клечальна субота, а завтра сошествіє того святого духа? Може, над нашими головами спалахкотять вогненні язики і при їх сяєві роз'ясниться не одне, що перше було темне?.. Коли воно не станеться тепер, то прийде що лиш за літ сто, двісті, а може, й більше...»

Гетьман був рішений у собі.

Чекав тільки пригожого моменту і снував далі свою політичну сітку.

Як ткач-ниткоплут любується новими узорами, котрі сам він придумав, так любувався Мазепа своїми планами.

Одна Правобічна Україна що варта! Коли б він її віддав був, то нелегко було б тепер відібрати, а так оба береш Дніпра під гетьманською булавою, живе тіло не перерубано надвоє. Але скільки хитрощів треба було придумати, як обережно вести це діло, щоб переконати царя, що Правобережжя годі здавати. Переконав.

І не легке діло договоритися з новими союзниками. Станіслав все ще стоїть на становищі унії в Любліні, все ще йому ягайлонська ідея на умі. А діло будувати треба інакше, відповідно до нинішньої хвилини.

Рішатиме король Карло, і гетьман має надію, що він вирішить в користь України, щоб вона була вольна й самостійна.

Але все ж таки найтрудніше діло з царем, щоб він передчасно не збагнув задумів Мазепи. Цареві доносять свої, не москалі, а українці. Отсе тая моральна руїна, з котрою найтяжче боротися. Коли б не ці «делятори», можна б підготовити переворот, навіть повстання проти Москви, а так треба ждати, аж царські війська відійдуть в напрямі Смоленська, Карлові назустріч. Коли там буде рішатися війна шведсько-московська, тоді тут можна буде вирішити українське питання. А до тої пори треба пильно вважати, щоби хто не порвав гетьманської політичної сітки.

Гетьман запустив занавіси при вікнах, добув з секретного сховку товстий жмут тайних листів і вважно перечитував їх.

Були це відписи, зготовлені його власною рукою і власним, для тої цілі придуманим письмом, котрого ніхто не вмів читати. Оригінали він палив або посилав цареві, як доказ своєї вірності.

Переглядає гетьман листи, і сумнів підкрадається до нього. «Чи годиться піддурювати царя? Він же вірить тобі...»

«Вірить? А як зо мною робить? Не велів мені слухати приказів Меншикова? Гетьман Іван Мазепа має підчинятися приказам царського боярина, колишнього бублейщика! Старий я лис, щоб не бачити намірів царських. Він зо мною гарно, бо тепер війна, бо йому треба мого війська, а по війні пошиє мене в герцоги, а з Україною зробить що схоче. Ось що пише моя приятелька Дольська...»

І гетьман ще раз став прочитувати довгий лист княгині, писаний так щиро і з такими подробицями, яких годі було вигадати: певна річ, що правдивий.

Княгиня Дольська писала його милості Іванові Мазепі, що недавно тому тримала дитину до хресту з Борисом Петровичем Шереметєвим. На пиру, по хресті, сиділа за столом, як кума, між Шереметєвим і генералом Реном. Зійшла мова на гетьмана Мазепу. Княгиня добре слово сказала про нього. Генерал Рен теж добре слово докинув, але додав: «Шкода тільки того розумного Мазепи, що він не знає, яку яму гребуть під ним. Меншиков хоче скинути його з гетьманства, хоче сам стати гетьманом України».

Княгиня, ніби тим дуже здивована, повернулася до свого кума, Шереметєва, і спитала його, чи можливе це? «Не лиш можливе, але й правдиве. — відповів Шереметєв, — та годі нам остерігати Мазепу, бо ми самі багато терпимо й мусимо мовчати».

Ось як поступає цар зі своїм вірним гетьманом! І чи повинен гетьман інакше поступати з царем?

Та коли б і цього не було, чи вільно гетьманові робити інакше, ніж того вимагає добро його народу? Найвищий закон — добро вітчини, говорили старинні, і цей принцип мусить непорушно стояти, бо, де не бережуть його, там — горе!

Сумнів щез, гетьман спокійно листував далі свою кореспонденцію. На берегах листів робив замітки і поправки плану. Вітер шумів, дощові краплі стукали, ніби пальці незримої куми-журби, по дошках віконниць, куранти грали арію.

Трубадур з гітарою співав під вікном любки. Гетьман пригадав собі, що колись Орликові сказав: «Якщо ми не спроможемося на велике діло, то й про нас співатимуть колись таку малу пісню: брень, брень, брень!»

«А невже ж те, що ти до тепер зробив, мале? — питалася гетьмана його власна гордість. — Ти втихомирив бурю на Україні, заставив народ до роботи, збудував церкви, школи, приюти, підготовляєш державнотворчий елемент, муруєш фундаменти під державну будівлю. Ти не закладав рук і не марнував часу!»

«Я весь свій мужеський вік працював, як віл у ярмі, але якщо мені доля не дасть тепер щасливо довершити діло то вся та праця піде в забуття. Люди бачать лиш блискучий успіх, муравлина робота скривається в землі. Одна година, о котрій рішається побіда, більше для них значить ніж довголітні зусилля. Кінцевий акорд рішає про вражіння пісні».

Свічка догорювала. Гетьман сам засвітив другу. Не спішився на сон.

Перед ним лежав ще свіжий лист, не переписаний, а оригінальний. Невправне жіноче письмо говорило до нього:

«Милосте Моя! Іване Степановичу! Вдячним серцем прийняла я Твій, дорогий для мене, лист. Книжечку прочитала, а обручик ношу на серці, щоб люди не побачили його й не позавидували мені мого щастя. Над Батурином хмарно. Може, як Ваша милість приїде туди, сонце вигляне з-поза хмар. Нетерпеливо дожидаюся тієї хвилини. Рада побачити Тебе, Іване Степановичу, у щастю та здоров'ю і в зичливості до мене, за тую любов, котру я для Тебе зберігаю в моєму неспокійному серці. Воно нікому коритися не хоче, лиш своїй власній мрії, а яка вона, Ти знаєш...»

Лист пригадав гетьманові Мотрю. Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі. Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до себе загадками. Невже ж він тій неспокійній душі дасть захист мирний? Невже ж і від нього не відлетить вона на крилах своїх забагів змінливих?.. Не знав.

Але одного був певний гетьман, а саме, що Мотря не зробить ніякого поганого діла. Не ступить кроком, котрий провадив би у пропасть.

Мотря Кочубеївна не зробить Іванові Мазепі того. що колись Пріся Яненківна зробила Петрові Дорошенкові.

Ніколи!

І гетьман рішився сватів до Кочубея післати.

Сватів чи, може, спершу написати лист до Василя?

Це ж товариш старий.

Свати з відмовою — сором, лист останеться в тайні.

Гетьман написав лист.

КАЖУТЬ...

Мотря, хоч як годила своїй мамі, не могла її прихилити до себе.

Любов Хведорівна не хотіла жити з донькою під одним дахом і залишила її на замку.

Кочубеї переїхали до другого двора, що був на батуринському подвір'ї.

Сумно і скучно було Мотрі на замку. Розважали її дівчата. Особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Синьоока, вертка, швидка, нагадувала весняну пташку, «Мелашка-пташка» називали її.

Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем'яна до генерального судді, то з дарунками, то з листами. Дем'ян переходив вулицею, поряд з тим двором, в котрому жила Мотря.

Тоді задихана Мелашка прибігала до своєї панночки і ніби байдуже, між іншими новинами, доносила їй, що Дем'ян від гетьмана пішов.

«Так що ж з того?» — питала Мотря.

«Та ніщо, прошу ясної панночки, пішов і щось багато поніс».

Але увечері тої днини Мотря виходила в сад і проходжувалася стежкою коло частоколу.

Крізь щілину висувалася рука, Мотря казала: «Спасибі вам, Дем'яне!» і ховала лист за корсетку, а в Дем'янову руку сунула свій листок.

Дем'ян поступав ще до шинку, щоб зачути городських новин, а тоді конем, що за той час добре відпочив собі, вертав до Бахмача.

Мотря бігла у свою світлицю, світила свічку, зачинювала на засув і на защіпку двері й читала гетьманове письмо.

Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав «Вашою милостею».

Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не знала чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їх слухати, особливо, коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії.

Мотря тужила за гетьманом.

Осінь додавала туги.

Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чорніла вода, на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, ніби хмари, зліталися на свою чорну раду.

Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок, що вони місця не можуть собі прибрати, раз ніби журяться чогось, то знову чомусь дуже раді: крав! крав! крав!

І серед людей помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини всілякі. Знаходили небіжчиків без голов або пробитих наскрізь осиковими колами, домовини, викинеш могил, являлися ранком на вулицях.

«Не до доброго воно йде, — казали, зітхаючи, дівчата. —Старі люди доповідають, що надходить антихрист, — відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він, бий його сила Божа! — християнський народ, поруйнує городи й села, і навіть кісток людських не буде кому передати землі, матінці святій, так і зігниють».

«Бережіться царства антихристового, дівчата! — відповідала Мотря. — Може, він дійсно надходить. І, тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього».

Дівчата передавали далі слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист...

«Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи! Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя».

«Так що ж з того?»

«Старі люди говорять, що війна буде».

«Війна вже є».

«Але не в нас, а то й до нас вона прийде».

«Що ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тому винен, що наші не вміють обороняти своїх границь? У других народів є пограничні кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край, як хазяйство без тину».

Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.

«Кажуть, що опівночі по гетьмановому палацу на Гончарівці біла пані ходить».

«Може, яка й ходить».

Дівчата непевно дивилися на Мотрю. Як можна не вірити тому, що не один на власні очі бачив?

«Один хлопець переходив туди. В палацу було темно. Нараз світло сунеться від вікна до вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла пані ходить і від неї так ясно... А на третій день той хлопець і помер. Кажуть, що вона...»

«А тая пані, те видиво! Кажуть, що вона перед великим нещастям остерігає».

«Хто такий?»

«Не знаю», — відповіла Мотря, бо їй вже забагато було такої розмови.

ЗРИВ

Взяли перші морози і впали перші сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день вогонь, увечері дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Заки ішла спати, дивилася у вікно. Треба було відхухати шибки, розмальовані казковими квітками, щоб побачити темно-синє небо, засіяне численними зорями, і мовчазливі дерева, на котрих, як білі подушки, нависав сніг. Мотря дивилася в сторону Бахмача. Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря. Була раз гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачинила її у вежі на острові, серед глибокого озера.

І жила вона там, скучаючи і томлячися вельми. Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев'ятої гори.

Побачив її крізь загратоване вікно і сказав собі: або з нею життя, або без неї смерть.

І став конем своїм довкола озера ганяти, шукаючи доступу до вежі.

Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода, без відпливу.

Так він дві ночі їздив, а на третю конем у воду вскочив до вежі доплив.

Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівни перегнило іржею.

Вхопив її, посадив перед собою на коня, женуть.

«Не оглядайтеся! — каже до них кінь, — бо буде і вам біда. і мені нещастя».

Але королівна не втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню.

Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом.

«Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!»

Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман і знову почувся тупіт кінських підков, ось-ось — і настигнуть їх.

«Кидай гребінь зі свого волосся!» — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. Виїздять з байрака, біжать, вже недалеко.

«Струсни сльозу зі свого ока, — каже кінь, — і кинь її за себе!» Кинула сльозу — і розлилася річка, широка як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця...

Пригадала собі Мотря казку з дитячих літ, і дитячою вірою сповнилося її серце.

Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дерева бовваніють, варти перекликаються: Го-го!

Марія Хведорівна нездужала. Мотря сиділа біля її постелі і розважала тітку.

«Не страшна мені на другий світ дорога. Спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе саму», — казала Марія Хведорівна.

«Я не ялина, тітусю. Вітер не зломить мене».

«Буря дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує вухо моє».

«Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить».

Почулись дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хвору тітку відвідати прибув, а з ним, може, й мати. Скоренько в покою прибрала та другу свічку засвітила, щоб веселіше було.

Замість батька вбіг її паж.

«Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять».

«Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною!» — відповіла Мотря і до тітки припала. Тітка поблагословила її хрестом:

«Господи сил, с нами буди, іного бо разві тебе помощника в скорбех не імами, Господи сил, помилуй нас».

Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха зимна рука торкнулася її гарячого виска. Слабий голос шепотом говорив: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи человіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже ко спасенію прошенія і жизнь вічную».

«В немощех сущия посіти і ісціленіє даруй!» — доповіла Мотря молитву.

Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла.

Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами теплу, й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ганок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими, поволо-чистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі.

Була темна ніч. Крутило снігами... Женився чорт...

Перед саньми їхало два гайдуки зі смолоскипами. «Дорогу пану генеральному судді, дорогу там!» — гукали. Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.

Мотрі робилося на душі моторошно.

Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранку? Побігла би туди. Видно, негайне діло. Але яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного собою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.

У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря роздягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, чекала, чи хто не вийде.

Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.

«Куди маю йти?» — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве з роду.

«Його милості в секретній коморі», — відповів, просвічуючи їй дорогу.

Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, стіни котрої виложені були дубом. Слуга засвітив двi свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть. Мотря лишилася сама.

Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не пускали ніколи. Туди кликали тільки іноді тих незнайомих гостей, що то їх приганяла й відганяла чорна ніч.

Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.

Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей.

Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець. Звідтам вийшов батько.

Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.

Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.

«Маємо з тобою важну розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб гукнув: — Любонько! Мотря приїхала!»

Заскрипіли східці, і появилася Любов Хведорівна, руки сплетені на лоні, голова вгору.

Мотря хотіла привітатися з нею.

«Геть від мене, дівко недобра!» — гукнула.

Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив.

Василь Леонтієвич повалився у крісло.

Хвилину мовчали всі троє.

Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної паніматки, але «недоброю дівкою» вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.

«Чого ви мене обиджаєте, мамо?» — спитала коротко й рішуче.

«Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна».

Мотря спалахнула.

«Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!»

«Не смійте! — скрикнула Любов Хведорівна, — До кого це ти писок розпускаєш, повіє!»

Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи і скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..

«Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!»

Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.

Перед ним на столі лежав лист.

Любов Хведорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.

Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.

Очей не зводила з мами.

Цей смішливий погляд доводив Любов Хведорівну до безтямної злості.

Кочубей встав і взяв жінку за руку.

«Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло... Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він».

Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує.

Відступила від стіни і зробила крок в напрямі стола. «Не руш! — скрикнула нараз Любов Хведорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала. Нікчемна!»

Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків полились її слова. «Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потай миру, з женолюбом старим!»

«Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!»

«Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила ти, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей».

«Вона вже диявольське благословення прийняла», — почала Любов Хведорівна.

Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.

«Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має».

«Це тайна мого серця».

«Викрут!»

«Правда!»

Кочубей грізно глянув на доньку.

«Дісталося й тобі», — злобно завважила жінка.

Мовчали...

Не уступай, щось казало їй, не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..

«Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо».

«Чому?» — спитала Мотря.

«Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!»

«Я його люблю і за другого не піду!»

«Підеш!»

«Ні!..»

«Підеш!»

«Сказала раз, що не піду. й не піду!»

«Підеш, підеш, підеш!» — тупала Любов Хведорівна ногою.

«Слова свого не зломлю. Я його гетьманові дала».

«Дала?»

«Слово гетьманові дала, що буду його жінкою».

«Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого!» — верещала Кочубеїха.

Мотря вуха рукою затулила.

«Можете обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде і мене не буде, а воно житиме на світі».

Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни між донькою і жінкою, щоб не допустити їх до себе.

Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі.

Образи грізно дивилися на них.

«Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, і як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же донці віддаватися за батька?»

«Батько, але во Христі. Всі ми браття і сестри во Христі!»

Кочубей не знав, що на це відповісти.

«Бачиш, — озвалася Любов Хведорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!»

Кочубей розізлився.

«Не дам згоди ані благословення мого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам і на тому край!»

«Не дасте?»

«Ні!»

«Батьку! — почала, змінюючи голос, Мотря, — не толочте ви щастя своєї доньки. Досить вона каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї...»

«Значиться, з моєї?» — засичала Любов Хведорівна, але Кочубей заспокоїв жінку.

«Говори!» — приказував доньці.

«Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, даруйте на церкви, зробіть ними, що вам завгодно, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною, що я шлюбу не зломила, що віри коханій людині доховала!»

Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла.

Кочубеєві сльози закрутилися в очах.

«Відтрунь її від себе, — озвалася Кочубеїха, — облудниця, лицедію перед тобою грає». Кочубей підніс доньку і вона знов, як стовп, підперла стіну. Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна крапля впала на гетьманський лист.

Кочубей пригадав собі, що гетьман пише. Тер чоло рукою і говорив спроквола, як на суді:

«Я відповів Іванові Степановичеві, що, хоч як шаную його, але доньки за нього не віддам, бо вона хрещениця йому. Це мусиш, Мотре, прийняти до відома й покоритися долі».

Мотря спалахнула.

«Хоч ти мій батько і родитель, — сказала, — але ж я не «безсловесная вещ», з котрою що захочуть, те й роблять. Перед Господом, вседержителем моїм, і перед світом цілим, перед майбутністю клянуся, що твориться насильство наді мною, з яким я не погоджуся ніколи».

«Ха-ха-ха! — розреготалася Любов Хведорівна, — насильство, що в наложниці гетьманські не пускаємо тебе! Ха-ха-ха!»

«Проклята будь тая хвилина, мамо, коли ви промовили це брудне й неправдиве слово!»

Кочубеїсі піна виступила на рот. Мотря говорила далі: «Не наложницею гетьманською хотіла я бути, лиш вінчаною жінкою, як воно із листа його видно, гетьманшею».

«Гетьманша, гетьманша! — аж підскакувала зі злоби Любов Хведорівна, — подивіться ви, люди, яка мені гетьманша!»

«Так, гетьманшею хотіла стати Мотря Кочубеївна, а Любов Хведорівна не дозволяє, бо Любов Хведорівна сама тієї честі забажала».

«Чортице, мовчи!» — ревнула Кочубеїха і з кулаками кинулася на доньку.

Але Мотря вхопила маму за руки, і вона тільки піною метала.

Кочубей насилу відтягнув жінку від доньки, насилу повів її у другу світлицю і замкнув двері на засув.

«Гетьманша! — реготалася в другій кімнаті Любов Хведорівна, — гетьманша! Гетьманська наложниця, любовниця старого прелюбодія! Гетьманша!»

Кочубей стояв хвилину безпорадно. Боровся між любов'ю до доньки та покірливістю для жінки. Безрадно махав правою рукою і турботно твердив: «От тобі гаразд! от тобі раз гаразд!»

Кочубеїха в двері кулаками валила: — «Відчини, окаянний, відчини! Кажу тобі, відчини хутчій!»

Кочубей, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях уділ.

«Посидиш тут!» — сказав, коли обоє зійшли в погребець а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступав назад по сходах.

Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою.

Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола.

Цей луск, ніби довбнею, бив її по висках.

Оглухнути, а не чути того гомону глухого! Оглухнути навіки!

Втихло все. Чути тільки, як хтось по коморі ходить. Ходить кругом стола. Ходить, ходить, ходить... Мотрі голова закрутилася, як у горячці.

Нараз той самий вереск: «Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Викурю вас, як суслів із нори! Відчини, чуєш?!»

Зупинився хід.

Заскрипів засув. Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту.

І знову луск. Запала клямка. Тихо.

Кругом чорно і глухо; непросвітна темрява — темниця.

Батько доньку свою позбавив волі!

У ТЕМНИЦІ

«Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув!» — це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогуготіло питання: «За що? Пощо? За яку провину? Зате, що вона вірною хотіла бути свому коханню, що не хотіла ломити чесного слова? Невже ж це гріх?»

Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а так? — і серце стиснулося з великого болю.

Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Знайшла якусь скриню, залізом куту, — сіла.

Довго не могла звикнути до темряви й освоїтися з думкою, що її позбавлено волі.

Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців — і бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем.

«Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене».

Знала невгнутість Любові Хведорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що треба буде перестраждати чимало. Страждатиме.

Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отсе свою цеглину не тільки до будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра...

Голодом її не зморять. Батько не згодиться на те. І довго не триматимуть у темниці. Люди спитаються, де Мотря? Генеральний суддя не може зважитися на таке беззаконне діло.

Мотря заспокоювалася і одного тільки бажала — дрібку світла! Одну щілинку, крізь котру побачила б небо.

Не знала, що так любить його, навіть те зимове, хмарами вповите, загніване небо. Не знала, що так любить простір волю, рев вітру і шум дерев. А тут така тиша.

Чує, як б'ється серце, як кров кружляє по жилах, пальці дрижать, у лицях жар, ніби їх хтось доторкнувся. Доторкалися мамині слова.

Чого тая мати така сердита? Не розуміє її і не розуміла ніколи. Ніколи вона не погладила її, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Все грізна, горда, самовпевнена, як деспот. Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає їй.

Неприродно та прикро.

Мотрі жаль батька. Хотіла б тепер побалакати з ним на самоті, як дитина. Може, прийде. І Мотря надслухує.

Чує тільки, як миш шубортає у скрині. Може, гризе якісь важні папери, а може, гроші нищить. нажиті нечесно, хай знищить геть!

Яка ж настирлива отся тишина мовчазлива! Як вона бентежить її! Ніби млин шумить, то знов далекі дзвони гудуть, копита по мості дудонять, хтось сокирою валить. Який жахливий гук! Яка ж тая темрява червона! Не чорна, ні, а багряна, як багряниця кривава. Недаром її кров'ю слимачків красять...

Скрізь кров і без крові нема життя...

Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за сьомої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він доскочить до неї, і розіб'є кам'яну стіну, і добуде її, щоб показати небо?

Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що шляху куряву збиває, копита глухо дудонять, чорна тінь бігає по мертвій воді, кругом, кругом, кругом...

І Мотря замкнула повіки.

Ніби хтось віткою маку промайнув над її очима. Мак зілля забуття, маком дорогу від могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, — забуття...

БАТЬКО Й ДОНЬКА

«Ходи, Мотре, — казав Кочубей. — Мати поїхала. Ходи!»

Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею.

Освідомившися, встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком.

Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову.

Пригадала собі кожне слово й побачила кожний рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце!

Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах, по скринях, по старім свічнику і по образах, розвішених попід стелею. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили перед ним свої очі.

«Сідай!» — сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.

Мотря послушно сіла.

Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати.

Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що спина в нього зігнута й ноги, ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір лізе.

Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка.

Ніколи він не здавався їй таким чужим, як нині.

Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до вуха: «що тобі до того?» — і змовкла. Тільки рушилася на кріслі.

Батько почув цей рух і — ніби нараз збудився — став.

Долішня його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: «Ну, і що ж тепер?»

Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув до грудей.

Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей полилися сльози.

«Бідна, бідна моя!» — прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у високе крісло.

Мотрі соромно стало своїх сліз, соромно стало за батька.

Погадала собі, що батько — це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м'якість і податливість стає причиною родинної драми.

«Мотре, Мотре, — говорив Кочубей, заломлюючи руки, — ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла».

«Знаю!» — коротко відповіла Мотря.

«І що ж ж тепер?»

«Що Бог дасть».

«Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може робити».

«Він всемогучий».

«Себто?»

«Може все повернути на добре».

«І я так собі гадаю, Мотре, і молюся у своїй грішній душі, щоби він напутив тебе на добре».

«Себто?»

«Щоб ти покорилася мамі».

«А вам?»

Кочубей закліпав повіками й замахав правою рукою. Боровся з гадкою, казати чи ні?

«Ет! Ти знаєш, Мотре, хто я. Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче. Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але мати, ти знаєш свою маму? Посікти її на дрібні шматочки, то ще кожний з них казатиме: «А таки так! А таки так!»

«А що ж я тому винувата, тату?» — спитала Мотря.

Кочубей знову став бігати від дверей до вікна.

«Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу».

«Я не дитина, тату».

«В батька й мами ти все дитина, донько».

«В мами ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене».

«За те, що ти непокірлива, Мотре!»

«В маму вдалася».

Кочубей глянув на доньку.

«Але ж ти донька, а вона мама, не їй поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх».

«Не в питаннях серця».

«Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде».

«А я його люблю».

«Не вірю».

«Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті».

«А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?»

Мовчали. По хвилині спитала Мотря: «Чого ж ви тоді хочете, тату?»

«Хочу, щоб ти підписала цей лист».

Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі. Мотря читала:

«Прощення Вашої милості прошу за отсе моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити милість Вашу. щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти та ще й зайвих турбот милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний...»

«Тату. — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу!»

Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки стрінулися. В її був крик розпуки, людини, котру тручають у пропасть, у його — безмовне отупіння.

Остання дошка рятунку відпливала від нього.

«Як же так, Мотре, — став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не уявляє, ніби він нічого тут зробити не може. — Як же так? Значиться, ти не розумієш мого безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені?»

«Не можу».

«Чому?»

«Бо цей лист неправдивий».

«Неправдивий, але потрібний, навіть конечний».

«Не гадаю».

«А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може довести твоє упрямство, то, не гаючися, підписала б його... Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши!»

В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий.

«Тату я до кожної жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала».

«До кожної жертви ти готова, кажеш?»

«До кожної».

«Правду говориш?»

«Богом святим клянуся».

Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині.

«Любов Хведорівна сказала, — почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, — Любов Хведорівна сказала, від'їжджаючи нині рано, що, коли Мотря не підпише листу, то хай іде в черниці».

Останні слова ледве вимовив насилу.

Мотрі чорно зробилося в очах. Ніби якась висока стіна нараз надвигнулася і заступила сонце. Запахло плісенню, зівота відчинила рот. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося нехотячи підглянути, коли з мамою їздила на прощу, і зробилося їй не страшно, а гидко. Але подивилася на свого безталанного батька і, не гаючись, відповіла коротко: «Добре, хай буде й так! Піду в монастир».

В Кочубей захитався. Сів. Дивився на якусь скриню, ніби в ній сховане усе важне для нього.

Голова хилилася чимраз нижче й нижче, наче хотіла скритися під землю. Руки прилипли до колін.

Мотря підійшла до нього. Не ворохнувся. Добру хвилину мовчки стояла перед ним. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її багатствами й вигодами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати. Який же він бідний!

«Не журіться, тату, — почала ніби безжурно. — І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся».

«Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я бідний вдію? Любові Хведорівни не переконаю... — А помовчавши хвилину: — Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Хведорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Хведорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей».

«Уступлюся!»

Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся: «Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, голіруч не поїдеш. Іди, йди!»

Замкнув за собою двері. Мотря довго дивилася за ним...

«Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!»

У МОНАСТИР

Сани, навантажені Мотриним добром, і двоє других з хлібом і харчами поїхали під кріпким конвоєм у найближчий дівочий монастир.

Нічого незвичайного. Кочубей не раз посилав до монастирів дарунки і то неабиякі.

В годину-дві перед ганок заїхали великі залубні, накриті шкіряною будою. Перед ними гарцювало кілька гайдуків на конях; їхали для певності в дорозі.

І це не диво, бо не раз їздив так генеральний суддя.

Була тиха, але темна ніч. Густий сніг великими клаптями сипався на землю. Під його вагою тріщало й ломилося гілля в саду.

Прислуга спала. Тільки нічні сторожі ходили круг двора. В кімнаті, біля спальні Любові Хведорівни, сиділи дві жінки, готові до дороги. Вони кріпилися стравою та вином. Старі, сутулуваті, готові до всього, нагадували тих жінок. що миють трупів. Їм уже все одно, що кажуть робити, щоб-тільки їсти та пити дали. Тільки їм радості лишилося в житті!

Це дві повірниці Кочубеїхи, її далекі родички, що жили в неї на ласці.

Одна позіхала, затулюючи рот рукою. «Також чорт серед ночі жене», — казала.

«Людей соромляться», — відповіла друга.

«Або ж люди не дізнаються?»

«Авжеж. Та не зараз... А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі та взяла пляшечку запіканки, славна яка!»

«А в мене за пазухою плящина старого винця», — відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені, що недаром їдуть.

«Не знаю, чим нас Любов Хведорівна пожалує за труд».

«Добрим словом, то певно». Моргнули до себе. Розумілися.

В коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускніли. Цілий він зробився нижчий якийсь і тонший, ніби перед собою втікав. «Ось воно як, — говорив до себе. — У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде».

«Краще, ніж у наложниці гетьманські», — відповіла Любов Хведорівна.

«Так краще, як ти хочеш. Недобра ти жінка. Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма. Ось воно як!»

«Мовчи!» — засичала Любов Хведорівна.

В комору увійшла Мотря. Довга шуба, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно.

«Я готова!» — сказала, кидаючися батькові до ніг.

Кочубей десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл.

«Не хочу я того, не хочу, не хочу!» — кричав.

Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами.

Любов Хведорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику золоту ікону. Підняла її і поблагословила доньку.

Мотря поцілувала ікону і мамину руку.

І одна, і друга були зимні, як лід. Повернулася і вийшла.

Скоро, скоро, щоб лише подалі, щоби подалі від них! Перед нею ішли дві жінки, готові на все.

Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низькі двері, котрих доторкалася вона дитиною малою, переступала добре відомі пороги — востаннє.

Скорше, скорше ходім!

Ускочила в сани й обтулила собі ноги.

«Де ж мій чура? — питалася. — Певно спить. Не знає, що його пані у монастир іде!»

Післала батьковому дворові останній привіт. Напроти неї сіли обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сани посунулися шляхом.

Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити, застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу й вона вертиться тисячі літ, не знати по що й на що. Хай би раз стала і заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають, і знов, і знов. По що, на що, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!.. Гарно їхати. Так гладко сунуться сани по снігу. Коли б так можна їхати, їхати аж на другий світ... Тільки які ж її опікунки погані, як відьми! Щось шепчуть до себе, киваються, як ганчірки на плоті. Гидкі! Прогнати б їх... Гарно було б дивитися, коли б вони, попідносивши спідниці, брели снігами назад...

Мотря глянула у вікно.

«Ця дорога на замок веде. Там Марія Хведорівна хвора лежить. Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде... А отсей другий шлях на Гончарівку біжить, до гетьманської палати. Там тепер біла пані по покоях ходить. Горе тому, на кого вона гляне... Може, та біла пані, то вона, Мотря?..»

Замикає очі. Дивитися не може на тих дві пари зіниць, що за нею стежать. Заснути і збудитися в келії чернечій. Там спокій. Дзвін на всеношну гуде. Мотря до монастирської церкви перший слід по білім снігу топче. За гетьмана і за батька молитися іде.

Відьми гадають, що вона заснула. Витягають пляшки і п'ють. Запах алкоголю Мотрю п'янить. Вона стерпіти його не може. Зірватися, вхопити ті пляшки і жбурнути в лоб обом!.. Твердолобі черепи сильніші від скла... Сиди!

Мотря вдивляється у сніг. Її гадки заспокоюються дещо.

Що вона зробила? Не треба було добровільно годитися на монастир. Це ж вона зруйнувала свою будучність! Що вона тепер? Не людина, а тінь колишньої Мотрі. І для кого і пощо воно? Для батька? батько обіцяв добути її на світ.

А коли мати згоди своєї не дасть? Тоді все пропало. Поволочиться Мотря по болотнистій дорозі в осінню сльоту з нудьгою в душі. Минатимуть літа, як придорожнє каміння.

Краще зробити собі кінець... У неї за поясом стилет. Взяла на всякий припадок. Діамантовий перстень на пальці. Від нього...

Її думки перервав крик.

Це візник скрикнув і замовк, ніби йому хтось затулив уста. Сани скрутили вбік. Женуть. Нараз зупиняються, стали. Хтось відпрягає коні. Тупцюють якісь люди, суєтяться.

А Мотрині опікунки сплять. Поспиралися на себе, ніби щось собі шепочуть. На подолках порожні пляшки... Мотрі гидко, не страшно. Чого боятися? Монастир страшніший.

Добула стилет і відчинила дверці. Вийшла. Глибоко запала в сніг. Вітер мало не звалив її. Обступили її якісь люди. Сажею почорнені обличчя.

«Панночко, не бійтеся. Свої. Не зробимо вам кривди». Вхопили її і посадили на коня.

Направо й наліво їздці, а один спереду, другий за нею, щоб не втекла, — женуть.

Мотрю обвіяв свіжий зимний вітер. Заграла кров, в голові зробилося ясно. В санях вона сиділа, як п'яна, її везли, як невільницю, тут вона поза межами маминої злості й сили.

Їде. Куди? Все одно, не до монастиря. І не в Батурин. По напрямі дороги бачить, що скоріше в Бахмач.

Як рано тішилася сонцем, так тепер волі рада. Яка це воля? Все одно, воля. Як що не те — стилет. В перстені є отрута. Вона пані свого життя і — смерті. Коли закличе — послушна смерть прийде.

Коні женуть. По коліна, по черева западаються в сніги, бо їдуть навмання...

Що скаже батько?.. Це вже його діло. Вона своє зробила, добровільно вступилася мамі з очей. Мама... Порубай її на шматочки, а ще кожний казатиме: а так, а таки так!..

Приїде Любов Хведорівна до монастиря провідати Мотрю, а її нема. Не доїхала.

Цікаво побачити б тоді Любов Хведорівну.

Сніг паде. Між кінською гривою і Мотриними руками лежить ціла гора. Мотря струшує, він знову паде. Повно його на бровах і на віях, на гарячих вустах. Скрізь сніг. Їздець перед Мотрею ніби білим рядном накритий. Він веде.

Їдуть у яр. Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя?

Лишають світло набоці, скручують на шлях. Знов минає мала година. Мотрі костеніють руки, в ноги теж зимно, бо чобітки тонкі. Чому ж вони не їхали до світла?

Ось воно знов. Знов прямують до нього. Мотря розуміє чому. Щоб відвести слід. Та слід і без того на рано нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек шляху надуває, що проїхати тяжко.

Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, ніби їх стрічка тягне до себе.

Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Колеса замерзли в льодах. Передній їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою руках. Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає. Їздець ловить її, щось балакає, вговорює, уговорив. Брама відчиняється широко, і всі п'ять коней вбігають туди.

Мотря зіскакує з коня, мельничка кланяється їй, доторкаючися ліхтаркою землі, і запрошує у хату. Мотря іде. Їй хочеться тепла і світла, хочеться бачити домівку, де живуть люди. Зрозуміє, що таке зчинилося з нею. Зрозуміє або ні. Все одно. Це млин, не монастир. І того їй досить.

Увійшли в хатину, малу й низьку, але чисту і теплу обвішану образами й рушниками.

В печі горить огонь.

Мотря роздягається. Жінка добуває зі скрині своєї сап'янці і просить ясну панночку, щоб перевзулася, бо її чобітки, як луб.

Мотря перезувається і чує, як тепло розливається по тілу.

Мельничка тупцює біля печі. Варить теплу страву.

«Коли б знаття, що такий гість, була б зготувала гідну вечерю».

Мотря просить не турбуватися, вона рада, що спічне хвилину й зігріється. Мельничка жаліє її: «Тількі маєтки, до таких вигід звикли, і нараз таке, Бог вість що!»

Вона вже знає, що зчинилося з молодшою донькою генерального судді.

Вона зі щирої душі пособити рада. Сама дівувала колись. А до того ніхто Кочубеїхи не любить, усі жаліють доньку, бо знають, яке її життя.

«Мені, ясна панночко, можете вірити. Я певна. Не виявлю нікому, хоч би мене і на муки брали. Бачив цей млин не одну пригоду».

Вона розказує дещо. Самі любовні трагедії.

«До мене люди не мають великого розгону. Бояться, що я чарівниця. Мій старий розганяє хмари. Нас шанують».

«А мельник дома?»

«До Бахмача поїхав. Гадала, що верне, тому й не гасила світла. Аж вас Господь надніс. Коли б не те світло, може і не поступили, бо сніг, що світа Божого не видати. Мій старий, певно, заночує».

«Вам не страшно самій?»

«Чого б то? Я стара. Багатств не маємо. Люди, як кажу, бояться нас — ворожка і чарівник, кажуть, з чортом тримають. Але то не правда. Ми люди хрещені».

Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до омшаника. Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться.

Той один входить. Він уже обмив своє обличчя. Мотря глянула і мало не крикнула з дива — чура!

«А ти ж тут як?»

Стоїть, мов до дверей приріс.

«Розказуй!»

«Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Гадаю собі, на те я і чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних людей і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили, а решта вже відома».

Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак.

«Спасибі тобі. А що тепер?»

«Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді або лишуся при вас, або піду. Як велите».

«А ти б як хотів?»

Хлопець крутив мокрою шапкою в руках.

«Поклади шапку біля печі, хай просхне, — звернулася до нього Мотря, — а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти?»

«Питаєте? Боже ти мій! А вже ж, що оставатися біля вас хочу».

«А тамті?»

«Тамті знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є одне і друге. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні».

Повечеряли.

По вечері мельничка полізла з ліхтаркою на піч.

«Поможи мені, хлопче», — сказала до чури.

Чура, не гаючись, поліз за нею.

Мотря дивилася, що вони там робитимуть.

«Добувай уважно! Уважно став, щоб не оббити вапна!»

Вони відіймили велику затулу, і за піччю показалася чорна глиб.

Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку, з ліжком, без вікна.

Мельничка постелила добру постелю і попросила Мотрю у сховок.

«Тут вам безпечно буде, тихо і тепло, — говорила. — Ми ляжемо в світлиці».

«По моїм трупі веде дорога туди», — сказав гордовито хлопець.

Мотря погладила його по голові: — «Бач, який мені козак!»

«Ясної панночки найвірніший чура».

На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах.

В комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за піччю, було так низько, що Мотря мусила сісти на ліжку. Попросила і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиглику присів.

Душно було. Повітря забігало із світлиці. «Заки підемо спати, — обіцяла мельничка, — відчинимо двері знадвору, багато свіжого повітря найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу».

І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду.

Але Мотря не дослухала її.

Втомлена заснула.

Мельничка сап'янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон.

У БАХМАЧ

«Млин не йде, — казала мельничка, ставлючи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не проїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають — повірять».

Мотря перебралася, злізла з вишки і допомагала мельничці готовити обід.

В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре воно зробила, що втекла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одне, а друге, кожний боронить своє життя і волю. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися. «Буду боронитися проти насильства рідної матері!» — сказала собі Мотря.

Непокірлива вдача брала верх.

Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.

Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п'яні. І вона не противилася. Робила це для батька. І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.

Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що або їх постріляє, або себе, коли її не пустять на волю.

Не так принизливо було б.

Але, що сталося, те не відстанеться. Пропало... А що тепер?

«Панночко золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть. Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться!»

Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покутті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли би млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні.

«А що тепер? — свердлувало в мозку. — З батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!»

Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.

«Мабуть, мій старий вертає», — сказала мельничка.

«Треба йти відчинити ворота!»

Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом.

Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя, якого я хочу, або жадне. Двох щасть нема.

Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов'яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості.

«Нелегке діло! — говорив, звитавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-будь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав допомагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокойтеся!»

І він почав розказувати усякі городські новини. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як вогнище в полі, і заграва від того вогнища била чимраз вище і дальше.

Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він хоче чи не сміє. Весною гадає нові роботи починати. Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку».

«Своїх скарбів пильнує», — доповіла мельничка.

«Його скарб у Батурині».

«Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатший».

«Богданові маєтки у Великому льоху».

«Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей льох розриють, то звідтам воля встане».

«Воля в людях, а не в льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають».

Мотря ніби байдуже слухала тої балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важних питань не беруть.

І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.

«Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися».

«Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!»

«Роду як переброду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде підночувати».

«Тількі маєтки, такі дорогі убори!» — жалувала її мельничка.

«Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли!»

«Того ви не бійтеся! — заспокоював Мотрю мельник. Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полудне. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніє скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога заа пазухою».

«А де цей панотець живе?» — спитала Мотря.

«Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем».

«Під Бахмачем?»

«Так біля самого Бахмача, ніби на передмісті».

«Спасибі вам!»

Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було добре сидіти, сани ковані, з високим заплечником. Мотрине вбрання зав'язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, в баранячий кожух, окрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжки в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила святим хрестом, поїхали.

Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері? З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вільна.

Коні бігли жваво і порскали весело.

«Будуть нам раді!» — говорив мельник.

«Не знати хто?» — гадала собі Мотря.

Чура часто озирався позад себе й раз у раз розпитував, чи панночці не зимно.

«Тепло мені, як біля печі в Ковалівці», — відповідала Мотря, але чула, що її морозить.

Чура хотів щось говорити, та вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу.

«Їх можна і без віжок пустити, зайдуть», — говорив мельник.

Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.

«Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з'їжджаємо в ярок, у балку», — і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней.

Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і зверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ.

Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в'їхали в ярок, як у корито, а горою, по обох боках, захиталися якісь тіні.

Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок.

Вовки, — погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув: «Голову направо!»

Мотря перехилилася управо й озирнулася назад.

За ними гналися вовки.

Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня.

Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попри хутір, щоб їх не пізнали. Що лиш за хутором у полі озирнувся.

«Хай буде Господові слава, втекли ми», — сказав мельник і перехрестився.

«А тепер до панотця їдемо», — додав, звертаючись до Мотрі.

«Ні, поїдемо в Бахмач».

Мельник здивувався.

«У Бахмач?»

«Так, у Бахмач поїдемо».

«До кого?»

Мотря надумувалася хвилину.

«Це я вам у Бахмачі скажу», — відповіла.

Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.

КОЛЬОРИСТІ ВОГНІ

Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав: «Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Та й посиділи ми з собою немало. А тепер черга на наших козаків та на челядь. Хай вони посидять, а ми вийдемо до них, щоб знали, що не цураємося нашого брата».

Любов Хведорівна закопилила губи. «Фарисей! — прошепотіла до свого чоловіка. — Хлопохап! Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! Чи чув хто таке? Як воно тобі подобається?»

«Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман».

«А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що зрозумієш? Тобі треба б лопатою розум до голови горнути. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де їсти, а тобі і мені».

«Отож-то й найважніше, і «мені!», — відповів Кочубей. — А невже ж воно не краще вийти раз і до людей, хай і їм якоїсь трохи честі буде. Ми теж не з іншого коліна».

«А таки з іншого, з татарського», — злісно відрубала Любов Хведорівна.

Кочубей жалісно подивився на неї: — «Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши!»

«Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти!»

Ледве уговкав Кочубей свою жінку, що вволила гетьманову волю.

На панському дворі розставлено столи, накрито їх скатертками, насипано гори всякого м'ясива. Відра горілки, в збанках меди, з бочок ллється пиво, Кочубей уміє гостити.

За одними столами козаки, за другими прислуга. Її чимало, бо козацька старшина навіть у недалеку гостину не їздила одною колясою. За панськими повозами тягнулися вози з біллям, одягами, з усякою потребою. На других їхала прислуга. Всі «чорняки», як казала Любов Хведорівна, сиділи тепер за столами і уважливо розговорювали з собою, здебільшого про своїх панів. Хвалилися їх багатствами і їх важностею.

Кочубеєва служба обслугувала їх. Найстарший покоєвий, Серафим, порядкує усіма, ніби господар. «Нашого пана, — каже, — не жалуйте. Хоч би ви й тиждень їли, не об'їсте його. Навіть не почує».

«Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод», — відповідають йому.

«Кум не свиня, цілого яйця не з'їсть, ще й тобі лишить», — доповідає хтось з гурту.

Горілку п'ють коряками. Одні до других приливають: «Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся!»

«Чому не дуть, коли дають?»

«А нуте, самарці, потягнем по чарці!»

«Подайте другу, щоб прогнати тугу!»

«Налийте ще, бо тамта пече».

«А пекло б тебе само найменше чортеня, як станеш у бель-зебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок».

«А тобі заздро. Твоєї не п'ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоров'я та за панування».

«Але ж гостить!»

«Який пан, такий крам».

«У доброго пана і свиням добре, а в злого, я й жінкою не беруся бути».

«Великі пани завелися тепер у нас».

«І багато їх».

«Далі й людей не буде, самі пани».

«Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани».

«В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають»,

«Щоби і наші на таке не зійшли».

«Цитьте!»

Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником не стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений.

Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престолу, їм і до неба ближче. Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?

«Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише».

«Підписує, бо писати, то Орликове діло».

«Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи».

«Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо».

«Нібито ми не ходили в Польщу? Аж на саксів поженуть».

«Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем».

«Нині з ним, а завтра з другим. Війна не жінка, у війні попи не вінчають».

«Що нам тим журитися. Куди коні, туди й віз».

«Поки сядем без коліс».

«Не кракай, бо ворон стріляють».

«А козаків ні?»

«Звання козацьке, то життя собацьке».

«Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці».

«А таращанці з'їли його вранці».

«Та що ти з ним розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає».

«Тихо там! Гетьман іде!»

* * *

Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм, як господарем, під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні рострухани.

«Здорові були, панове товариство!» — казав, наближаючися до столів.

«Доброго здоров'я віншуємо пану гетьманові з нинішним днем і на довгі літа».

Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.

Кочубей налив гетьманові чарку горілки. Гетьман подякував і підніс її вгору: «За ваше здоров'я, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!»

«За здоров'я пана гетьман!» — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге: «А тепер вип'ємо за здоров'я його милості генерального судді і його зацної малжонки, і його доньок, і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!»

Загули тулумбаси, козаки гримнули з піщалів, аж столи задрижали.

Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.

«Сідайте, панове, і ми присядемо до вас».

«Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь».

Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що вже давно не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий, ясний вечір. Та й повітря яке! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.

«Тоді як пили то пили, а як били, то били!» — кинув хтось із відважніших.

«Хто не жав, той поживати не гідний», — відповів гетьман, відходячи до другого стола.

Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.

* * *

«Ніби херувим через двір перелетів», — говорив котрийсь.

«І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік!»

«А яка голова!»

«Кожного по імені знає».

«Моє імено теж назвав».

«І де воно в тій невеликій голові зміститься!»

«Голова-то не велика, але розуму багато, не так, як у нашого брата».

«В нашого брата голова, як маківка зірката».

«А в нього, як з турецького маку».

«Зіркатою маківкою як вітер повіє, той й зерно розвіє».

«А турецьку як розколупаєш, то зерна, як людей на ярмарку».

«І більше, куди більше».

«Кажуть, що й у Петра голова небудь-яка».

«То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча».

«Ци-и-ть!»

«Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже».

«Чого баби не кажуть. Хто бабі вірить, той і сам не козак, а баба... Я Петрового хвоста не бачив».

«А ти гадаєш, що він кому покаже».

«Кажуть, що в чорта на одній нозі копито».

«І того не провіриш, бо у чоботях ходить».

«А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би».

«Невже ж — бий 'го сила Божа — і на двох копитах скорше від хрещеного чоловіка не побіжить?»

«От знайшли про що балакати проти ночі».

«Козак і чорта не боїться».

«Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро?»

«Гріха на совість не хочеться брати».

«Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо».

«А як пастир не до доброго веде?»

«Ти не поведеш, не бійся!»

«Перше питалися громади. Громада великий чоловік».

«Чи одно перше бувало. Як хочеш, щоб тебе питалися, то йди на Січ».

«І на Січі добрі люди живуть».

«Ще й як, але тут не Січ».

«На Січ нас не пускають».

«Гадаєш, хто? Може, гетьман? Дурний! Поляки і москалі не хочуть. Бояться січового братства».

«І мають кого. Поки Січі, поти й волі».

«Там нашого брата ніхто в обиду не подає. Ніхто нашої сестри в наложниці не тягне».

«Бо там сестер нема».

«Дурний ти. На зимівниках є. Гадаєш, може без жіноти бути?»

«От мені мудрості повів. Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся. Перше сам навчися, а тоді других учи».

«А ну, може б, ви і шабель добули... — уговкували їх сусіди. — Дивіться, кольористі вогні пускають».

Над Кочубеєвим двором підлетіла світляна куля і розбилася вгорі та розсипалася порохом вогненним.

«Сичить, як змій. Кажуть, є такий змій, що зорі їсть».

«Був, та вже нема. Вбили. Говорять, у царя в бутлі горілки сидить».

«Москаль колись і тую горілку вип'є, а змія з'їсть».

«Вважай, щоб тебе не з'їв, бо ти також, як той змій, горілкою пройшов».

«А ти хотів, щоб водою? Я не риба».

«А дивіть, дивіть! О, о, яка летить, як кумета, ще й з хвостом!»

«Кажуть, як з хвостом кумета появиться, то велика буде війна».

«Всілякими знаками Бог людей остерігає».

«На те вони й люди, а не ангели».

«То люди, а що ж казати козак? У козака море по коліна, а гріхи по шию».

«Кажуть, нашого брата святий Петро й до неба не пускає».

«Як кого. В котрого люта баба, то пустить, бо він свої гріхи вже тут, на землі, спокутував».

«Скажу я вам, — почав один зі старших, великобувалих козаків, — що мені байдуже небо, щоб на землі добре, а мабуть, воно так, що нашому братові і тут гаряче, і там боляче».

«Тут слухай старшин, а там Бог вість кого, а все-таки слухай».

«А вашець хотів би, щоб його слухали, а він нікого. Такий-то ми народ. А подивіть, як москаль своїх старших слухається. У них цар, все одно, що Бог».

«Не Бог, а бояться, бо як дубинкою гепне, то вже й не піднімешся».

«Кажуть, сильно дуже б'є».

«Він сам і голови рубає. Всячину вміє. Нема, кажуть, такого довбуша, як він. І корабель тобі построїть, і чоботи пошиє, і на токарському станку всячину точить — з кості».

«Людської, кажуть».

«З людської?» — і козаки здригнулися й замовкли, дивлячись на нові фейєрверки.

* * *

«А я вам кажу, — почав знову той, що перше озивався, бувалий, — кажу я вам, що люди, як собаки лають, а ви той лай з вітром розносите. Цар за народ стоїть, за бідний. Панам московським, боярам товстопузим він доброго чосу дає. Бороди їм побрив, халати пообрізував, не одному капут зробив. Хоче, щоб панів не було, тільки люди, всі рівні».

«А дивіть, який московський оборонець знайшовся. Пан товариш, мабуть, чи у райтари не вписалися. За який год, гляди, і воєводою до нас ускочать. Бо їх воєводам і розуму великого не треба. Щоб тільки вмів добре хабарі брати та кінці у воду пускати».

«І щоб на жіночій красі розумівся та зі зводницями руку тримав».

Бувалець не дарував свого. «З кого ся насміхають, з того люди бувають. І на нашому подвір'ї буде ще колись воскресіння. Кажу, як розумію, а ваша воля — слухати або не слухати».

«Слухаємо, кажіть, лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо гріх».

«Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас».

«Як не чорт, то чого він віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон».

«Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б воловодити».

«А він один хоче воловодити всіма. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг».

«Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді щодругий москаль, то штемпований і таврований, а щотретій, то без уха або й без носа? Чого тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих вигадів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко!»

«Кажуть, ведмідь хлопа з любові задавив».

«Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці».

«Відомо, відомо! З таким любовником дружи, а камінь за пазухою держи».

«Поли вріж і втікай!»

«Ото і я хотів сказати — поли вріж і втікай, не поли, а й руку одну дай собі відрубати, лиш щоб спекатися біди!»

Петрів заступник замовк. Зі столів збирали останки їжі.

Для нищих буде. Питва не брали. Козаки любили пити досуха.

«Подави корову, може, ще молока припустить!» — жартували з того, що з бочки решту горілки цідив. Дехто був добре випивший. Такого товариші відводили на його постій і клали спати, щоб не робив бешкету. За бешкети гостро карали.

А фейєрверки далі йшли. Щораз то нові дива. Зорі, сонця, літаючі смоки, всячина.

«Отся, як з канони куля, — говорили козаки, показуючи на небо, — Таку дорогу лишає за собою, як лук, як дуга. Бевх! Десь у річку впала».

«А отсе ніби пожар. Ніби Кочубеєвий двір горить. Гарно!»

Над рундуком засвітили транспарант. Арматура, дубове й лаврове листя, а між тим три букви: І. С. М.

«Ісус Марія!» — прочитав котрийсь. Сміялися з нього.

«Дячкові скрізь ладаном пахне. Та це гетьманські букви: Іван Степанович Мазепа! — пояснював йому старший товариш, що вже не до одної ілюмінації приглядався. — Бачиш, який ти недотепа!»

«Велике діло! Не вгадав. Тепер і знатиму».

«Та ти, небоже, тільки й знаєш, що тобі другі скажуть, а з власної голови нічого путнього не добудеш».

* * *

Балакали, жартували і тільки той козак, бувалець, що за Петром обстоював, сидів, надувшися, як сич.

«А я все своє кажу, — почав, — що нам при царі християнськім треба кріпко стояти, то що».

Товариство хвилину мовчало. Новий фейєрверк показався на небі. Піротехнік хотів, мабуть, пустити на темно-синє небо золоту княжу мітру, натякуючи на Мазепине герцогство. Але цей «кунштик» йому якось не вдався. Замість мітри вискочив обруч, біля нього майнули дві червоні плахти, обруч розірвався, плахти розвіялися і тільки ясний хрест повис на хвилину над полтавським шляхом, але й він незабаром розколовся, ніби його якась невидима сила поломала і кинула на ліс, погас.

Щоб загладити немиле враження, оркестр заграв якогось чужинецького танцю. Козаки вернули до перерваної розмови...

«Ви, товаришу, все своє твердите, що нам треба за православного царя стояти. Він такий православний, як я магометанський, а чи стояти нам, чи не стояти, того в нас ніхто й не питається».

«Балакаємо, як товариші».

«Ніякої злої гадки в нас нема».

«Що на умі, те й на язиці», — доповідали кругом.

«А я ж від мачухи, гадаєте, чи як? — боронився цареславець. — Говорю, що чую, погані часи прочуваючи».

«А невже ж вони досі були гарні? Відколи батько Богдан Україну восточному цареві піддав, наш брат мається, як горох при дорозі; хто йде, той урве. Кажуть, покірливе теля дві корови ссе, отже, ні! За нашу покірливість нам ніякої дяки нема, одна наруга».

«Зневажають нашого брата не по-людському».

«Як невольника...»

«Як безмовну скотину...»

«Не треба нам гордомисленними бути», — завважив цареславець.

«Бога бійтесь, товаришу! — гукнули йому. — Яка тут гордомисленність! Ми вже й честі давньої, козацької, позбуваємося, а про гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не сниться!»

«Пригадайте собі, як козаки року 1703 на уйстю Неви стояли. Ні даху над головою, ні клаптя соломи, щоб переспати, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю?»

Цареславець мовчав. До нього далі приставали.

«А чого ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж хто тільки міг з душею на Січ утікав, аж гетьман мусів охочекомонними всю границю свого регіменту обставити? Все із-за тих свавольств, із-за цих «безеценств», що народові козацькому від ратних людей царських чинилися».

«Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Мокієвським під Псков ходили. Чого то там не творилося, Боже ти мій! Яких нам утисків москалі не чинили, як нас зобижали! Коли нам за харчами по волостях їздити довелося, щоб з голоду не вмерти, то нас катували, били, сорок козаків у річку вкинули».

«Сорок козаків!»

«За нашу службу вірну».

«От тобі гордомисленність наша!»

* * *

Цареславець мовчав. Не було в нього відваги заперечити загальновідомих подій, яких козаки ніяк і ніколи не могли москалям простити.

«Якщо ми, як ви того, пане товаришу, собі «віншуєте», якщо ми маємо стояти за царя православного, то чому тоді він не обстоює за православним народом? Пригадайте собі, будь ласка, те страшне пекло, яке зимою з 1703 на 1704 год учинили Вишневецькі, Любомирські та Потоцькі під Немиром, Богуславом, Ладижином і скрізь, куди тільки своєю рукою не сягнули. Пригадайте собі Абазина на колі, 10 тисяч замордованих козаків, 70 тисяч обрізаних вух, а посполитого трупа і перечислити годі. А цар ні вусом не моргнув — ваш православний цар!»

Козацькі голови хилилися додолу, і важке зітхання, як шумливий вітер, перелітало понад столами.

«А що робив гетьман, щоб рятувати народ?» — кинув цареславець як бомбу, котрою гадав строщити своїх супротивників-розмовців.

«А що ж було гетьманові робити, коли гетьманові від царя був такий наказ даний, щоби він з польськими коронними гетьманами повсякчасні зносини тримав і всіма способами не допускав до того, щоб козаки до бунтарів, себто до покривдженого народу, приставали. Відомо нам, дуже добре відомо, які тоді листи царський резидент Долгорукий до нашого гетьмана слав. Треба, мовляв, ділом довести, що цей бунт не стався за відомом і за згодою царя, треба нам власними руками погасити цей огонь, що перешкоджує Речі Посполитій зазброїтися на шведів».

«Шведа мав Петро на гадці, а не нас. Нас хай вороги наші винищать мечем і огнем, щоб і сліду українського на Україні не осталось, — його це ні раз не тривожить. Ось як він про нас дбав!»

«І дбає...» — доповіло кілька.

«А за що Братковського на огні катували і лютою смертю замучили, за що?» — спитав котрийсь, і попри Кочубеєвий двір майнула кривава тінь безталанного шляхтича-патріота, одного з останніх могіканів давніх оборонців віри й культури української.

Цареславець на питання «за що?» не відповідав. Про Братковського він, може, й чув, але не розбирався в тому сумному ділі. Козацька пошта «губа» скоро ходила, всяка вість блискавкою перелітала з кінця в кінець великої країни, але в тих вістях було чимало непевного й недомовленого, що собі всякий на свій лад толкував.

«Та ще пригадаймо собі, — почав один з козаків Миргородського полку, — як то ми нещодавно з Мировичем та Апостолом проти шведа ходили. Апостола підчинено тоді генералу Брандту. З ним то ще сяк-так було. Цей німець — то був чоловік совісті правдивої. Але коли нас, не показуючи навіть ні царського, ні гетьманського приказу, Паткулеві піддали, от тоді то що лиш почалось наше горе. Паткуль, от де тобі гордомисленний чоловік! Дивився на нас, як на собак. Навіть зі старшинами зневажливо поводився. Обносилися ми як нищі, не військо, а злидарі якісь сновигалися по таборах, з голоду пухли, з хвороб мерли, сліпоту з біди діставали. Бувало увечері до своєї нори потрапити не можеш, бо на очі не бачиш, ідеш і лиш вітер тобою на два боки хиляє. А німець ще й насміхається з тебе, п'яною свинею дразнить. І таких-то бідолах цей безсовісний Паткуль захотів муштри німецької навчати. Ось вам свідоцтво з тієї науки, — тут козак показав на глибокий рівець, прорізаний шаблею вздовж щоки. — Виступив я на мізинний палець зі строю, а німецький офіцер, як не рубоне мене, — два зуби вибив, ось яку пам'ятку оставив!»

«Бачили ми, товаришу, бачили», — підтвердив один з товаришів, учасників того походу.

«То ще мені дешево прийшлося, а були й такі, що на шибениці повисли. Козацького сотника Родзянку, неабикого, хотіли теж на смерть скарати за те тільки, що сказав, немов-то козакам півроку тієї муштри вчитися треба».

Козацькі очі світилися, як вогники блудні. Спомин кривди розпалював жадобу помсти.

* * *

«Але ж бо й козаки, — почав цареславний, — не дуже-то по-людяному себе вели. Як побили ми шведського майора Лейонгельма, то хіба більшої частини полонених не перекололи? Я сам який десяток зарізав».

«І найтерпеливішого чоловіка як надто розізлиш, то він кинеться на тебе. Розізлили нас вороги наші і не один гріх на нашу совість навели, хай Господь нам, грішникам нестяменним, у своїм милосердю великім гріхи простить».

«Коли ви про торішній похід нагадали, — озвався молодий козак, що дотепер пари з уст не пустив, — коли ви нагадали про нього, то дайте й мені своє слово сказати. Ви знаєте, як я коней люблю. Це моя страсть. Ні багатства, ні дівоча врода, ніщо в світі не радує мене так, як вірний козацький товариш, кінь. Пестиш його, сам голоден, а йому то сінця, то хлібця даси, він тебе і на бій везе, і з бою тебе раненого до своїх приносить; що вартий козак без коня? А мав я тоді такого коника карого, як намальованого. Ніжки по колінця білі, ніби їх хто хусточками обвив. Та й мудрий який, та й вірний! говорив я з ним, як з людиною. Розумів кожне слово».

«Ну, і що? І що?» — питали товариші, щоб спинити струю жалощів козацьких.

«Німці забрали мені. Якийсь товстопузий офіцер під себе загорнув, а мене пішаком пустив. Пустився я доганяти, хотів битися, гадаю собі, нехай мені смерть зроблять, та спинили мене, скували, збили. Ось вам знаки. — Він сумно показав на свої покарбовані руки. — На тілі їх куди більше».

«Правду кажеш, товаришу, святу правду, — стверджували другі. — Не в тебе одного тоді коня забрали. Всіх нас на піхотинців переформували і обдертими та голодними пустили на поталу ворогам».

* * *

Бенкет у Кочубея перетворився в поминки. Ті козаки, що ходили з Апостолом, пригадували собі своє сумне розстання з вірними товаришами, кониками козацькими, і не одному сльоза заблищала в оці,

«Та то ще, — почав один з прилуцьких, — жаль, але хоч не сором. А погадайте собі, чого то ми останньої осени зазнали, як під Ригу ходили. Вас ограбували німці, значиться, люди чужі й чужовірні, що душі нашої козацької не розуміють і, може, навіть гадають, що в нас і зовсім ніякої душі немає, але послухайте, що з нами царські люди православні зробили. Коли отсе царським наказом заведено було пошти, то наших прилуцьких козаків приставили до тих пошт царські листи та московських офіцерів своїми кіньми возити. Вже ти не козак, а поштар, от що! Гукне на тебе московський офіцер і — вези!

Везеш, відберуть коней, а тебе заб'ють або скатують і лишать на шляху. Чимало наших козаків на тих шляхах погибло. Везеш офіцера своїм конем, а він нагайкою тебе пере: «скарєй, скарєй!»

Скільки коней заїздили тоді на смерть і яких коней, Боже ти мій! Один жаль! Та щоб лиш жаль, а то, погадайте собі, одного разу самого нашого прилуцького полковника, на той час гетьмана наказного, вважайте собі — наказного гетьмана, Горленка, москалі з коня зіпхнули, коня забрали, а його на сміх та на поругання людське піхотинцем серед шляху лишили».

«А він же що?»

«Кріпкий ведмідь, так кільце в носі. От що він! Те, що ми всі. Тягнемо чужу лямку, поки не покладуть у ямку. Що ж нам під владою великого православного нашого володаря робити? Нам галушникам, черкасам? Відпросився Горленко на відпуск і поїхав жалуватися гетьманові до Дубна, бо гетьман тоді в Дубні стояв».

* * *

Спомин сорому ще гірше, ніж жаль, опечалив душі козачі. Їм уже й кольористих вогнів відхотілося. Перед їх очима розгорювалися інші вогні...

* * *

Над подвір'ям від людських чобіт і від димів з фейєрверків висів туман, як брудна сива плахта. Крізь нього тьмаво проблискували зорі і витріщувався на світ здивований товстогубий місяць уповні. Стежками панського городу снували жіночі й мужеські постаті, як казкові герої в зачарованому городі. За ними по траві бігали їх тіні, то неприродньо довгі, то надміру грубі. Тіні людей мішалися з тінями дерев. Шумливий, ніби сонний вітрець розносив їх слова.

Кочубей говорив до Іскри, мало що не доторкаючись його вуха своїм тонким, як мишачий хвостик, вусом.

«Що ж ти на це, товаришу вірний?»

«А ти?»

«Я гадаю, що треба щось починати, щоб не було пізно».

«Так і Любов Хведорівна гадає».

«Любов Хведорівна не від паради голову носить. Будемо починати».

«Але уважно так, що кінці в воду».

«Лиш я, і ти, і Любов Хведорівна. Більше нікому ні чи-чирк».

«А матеріал?»

«Назбирається. Та ще треба нам завчасу угледіти якогось певного чоловіка. Найкраще із духовних, бо вони присяги бережуть, а на нього злість мають, не вірять, що він православний. Шукай, такого і я теж шукатиму».

«Гаразд».

І вони розійшлися.

* * *

У бічній вуличці стояв Орлик з Войнаровським, рам'я в рам'я. «Знаєш, товаришу, — говорив Орлик, — як дивлюся на отсю суєту, то тільки знизую плечима. Не до пирів нам тепер і не до вогнів кольористих».

«Гадаєш, що гетьманові до них? Хоче Кочубеїв прихилити до себе».

«Старого дерева не нагнеш. Шкода часу. Роботи такої у Києві та Батурині, що голова пухне. Числові листи ідуть».

«Знаю, та не розберу їх змісту. Яка твоя гадка, куди гетьман стріляє?»

«Гадаю, що сам він не рішився куди. Трудно рішитися. Велика відповідальність. Ти знаєш, чого я хочу».

«І тобі моє хотіння не тайне. Подаймо собі руку. Треба нам у один бік тягнути. Гетьмана не переконаєш, а все-таки люди на людей впливають. Впливаймо на його так, щоб на нашому стало».

«Гаразд. Страшно, братику, страшно! Та нічого не вдієш. Хочеться, щоб теперішня непевність скінчилася, щоб почалося щось нового. Коли ж ми й виб'ємося на волю, як не тепер? Замирить Петро з Карлом, і тоді ярмо кріпше наляже на нас і хіба діти наші скинуть його з себе, а не ми».

«Кожне покоління мусить зробити те, що до нього належить».

Місяць бачив перелітний рум'янець непевної радості на обличчі гетьманового небожа Войнаровського і палкий вогник завзяття в Орликових очах.

«Не будемо прощені за це, як прогавимо велику хвилину!» — сказав Войнаровський.

«До гріхів предків не додаваймо своїх!» — відповів Орлик, і вони подалися в сад, бо стежечкою надходив гетьман.

* * *

Ішов назустріч Мотрі.

Зупинилися на хвилину.

«Зустрічається вечірова зоря із зірницею поранньою», — сказав гетьман.

«На бок грибок, боровик іде!» — відповіла, жартуючи, Мотря.

Помовчавши хвилину гетьман сказав: «Завтра їду від вас».

«Так скоро?»

«Скорше, як гадав. Діла кличуть».

«Сумно зробиться у Ковалівці. Надійде осінь. Шумливі вітри загудуть, імлисті посмерки постеляться полями».

«Потіштеся. Василь Леонтієвич вибирається у Батурин. Його теж діла кличуть. Мабуть, і ви переїдете туди».

«Не знаю, як батьки зарядять».

«А ви хотіли б?»

«І дуже».

«Маєте там кого?»

«Батурин — гетьманська столиця».

Гетьман глянув у її очі, що світилися з-під темних бровів, як зорі з-під хмари.

«Мотре Василівно, чи ви це свідомо сказали?»

«Я слів на вітер не сію», — відповіла, спускаючи повіки.

«Значиться, передумали нашу розмову?»

«Передумала словечко кожне».

«І даєте свою згоду?»

«Так. Хоч би й до самої смерті».

Принишкли вітром розгойдані листочки, квітки й корчі непорушно стояли, тіні причаювалися до землі. Понад Мотрею пролетіла велика світляна куля і повисла прямо над її головою.

Гетьман ухопив Мотрю за руку і потягнув її на бік. Боявся, щоб ракета, спадаючи вділ, не обсипала її. Мотря зрозуміла його турботу, й ніби позичений усміх завітав на її устах.

«Спасибі вам, Мотре, спасибі, Мотренько!» — сказав урадований гетьман, здержуючи любовні слова, як непристойні його вікові і не відповідаючі хвилині.

Їх тут легко міг хто-небудь зустріти, бо хоч Кочубеєві сади й городи були дуже великі, але ж і людей сновигалося ними чимало, любуючися і ночею прегарною, і мистецькими огнями.

Нараз гетьман помітив шнурок перел на шиї Мотрі і, похитуючи головою, сказав: «Margaritae significant lacrimarum flumen. Не носи ти їх, Мотре! Прийми від мене отсей перстень брильянтовий. Кращого і дорожчого на всій Україні немає. Хай він буде видимим знаком нашої нинішньої розмови».

«Краще, коли б він був із простого заліза».

«Залізо нам потрібне, а вам пристоїть щонайдорожче каміння. Anselm Boece de Boot каже, що в брильянті добрі сили живуть, він перед чарами, перед отруєю і всякими ворожими затіями свого власника хоронить. Він, якщо вірити філософії талісману, є також признакою вірності в любові, приносить славу і побіду».

«То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте!» — аж скрикнула Мотря.

«Чому ж би то ні?» — спитав здивований гетьман.

«Бо — вам побідити треба».

«Побідимо або поляжемо», — сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки.

* * *

Дорогоцінний брильянт озарив своїм сяєвом мертві перли на Мотриній шиї.

Гетьман поклонився їй і повернув у бічну алею.

Мотря стояла, як з мармуру кута.

Все, що пережила останніми днями, було таке несподіване для неї, таке мерехтливе, блискуче, як оцей дорогоцінний камінь. її несвідомі бажання, її пориви, для неї самої незрозумілі, що лиш тепер знаходили своє вияснення.

Мотря ступила на нову дорогу. Може, та дорога не рожами, тільки терням укрита, але вона є, і Мотря попрямує нею...

* * *

По розмові з гетьманом не хотіла нині розмовляти з ніким.

Не стежками, а росистими муравниками пішла навпростець у двір.

Бічними сходами, котрими ходила прислуга, вбігла на горище і крізь дівочі кімнати добралася до своєї спальні. Двері замкнула на засув. Світла не світила. Тільки невгасаюча лампа перед іконою Матері Божої то погасала, то розгорювалася наново, як човник світла на хвилях темряви.

Іноді робилося ясніше. Це якийсь новий фейєрверк знімався над Кочубеєвим двором. Його вітали оплесками й гучними викликами радості та вдоволення.

Тішився Кочубеєвий двір.

«Ніби в житті, — думала собі Мотря. — Явиться гадка, засяє на твому небі, озарить, осліпить тебе і — гасне. Лишається ніч... І як в історії... Прийде момент, пірве людей за собою, розпалить перед ними кольористі вогні з тисячами зірок, з широкою луною, з кривавого загравою і — потухне. Люди вертають до своїх звичайних турбот, орють, сіють і — забувають минуле. Тіштеся, тіштеся, кольористими вогнями!