Богдан Лепкий. Мотря. - Розділ 4.

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ

У коминку горів огонь. Тріщали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовпці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелі мерехтіли. З вогнища розливалися легке тепло і лагідний запах амбри та живиці. Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої, низької кімнати.

Біля печі сиділо двоє мужчин. Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар. Подібні були до себе — тільки одне покоління людське лежало поміж ними.

Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишину зимової ночі.

«Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили?»

«Знаю це, — відповів молодший. — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість стільки праці поклали, стільки здоров'я лишили, стільки ночей не доспали, і яка дяка за це? Пан! Народ у ярмо запрягає, віру православну продає — от що таке Іван Степанович Мазепа! Слухати того не можу».

«Найкраще не слухай. Андрію, лиш своє діло роби, як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка — це судьба майже всіх, що знімалися понад юрбу. Виїмків мало. Мало таких щасливих. Невже ж не вмер на прогнанню Апаксагор тому, бо замудрий, а Арістід, бо засправедливий був? А що сталося з Темістоклем, Павзанієм, Сократом, що сталося б із Періклом, коли б морове повітря не змело його скорше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусів випити чашу гіркої не тому, що буцімто богів зневажав, а що його боготворили учні. Мудрий державник Перікл золотим віком обдарував Атени, а кожум'яка Клеон зневажав його. Ще хвилина й батько народу лежав би був під ногами своїх невдячних синів Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам своїм поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв собі... Не гадай, що тільки наш народ такий невдячний, Андрію. Сторінки історії повні такої кривди».

«Значиться, історія людства — це історія людської кривди?»

«Кривди народів і одиниць. Homo Homini lupus. Погадай собі, як скривдив Арістофан Сократа у своїх «Хмарах», а Арістофан то був небуденний ум. Чого ж тоді бажати від наших недоучків, від людей малих умів, а великих амбіцій?»

«Розумію. Це зависть одиниць. Один другому завидує багатства, значіння, слави. Людський гріх. Але як загал може не завидувати одиницям, себто провідникам своїм?»

«Він їм не завидує, лиш не розуміє їх. Непорозуміння між одиницею і загалом було і буде заодно. Це одна з трагедій чоловіка. Загал невдоволений своєю долею, бо хто нею вдоволений, Андрію? А наш загал, скажім це щиро, має куди більше причин до невдоволення, ніж другі. Він не розуміє, що долю його через одну ніч не поправиш, що це робота довга й важка, — і тратить терпець. А тут до нього підходять люди широкого писка і бунтують. І дивуйся, що народ хвилюється. Нині Брюховецький для нього добродій, а завтра його розірвуть на шматки».

«Це страшно!» — сказав Войнаровський, обхоплюючи голову руками.

Гетьман подивився на нього уважно.

«Страшковий син не пхайся наперед. Чим більший уряд, тим більша відповідальність. Коли приймаєш його, то не бійсь відповісти, а коли тобі страшно, так не приймай».

Войнаровському заболіло це слово.

«Я не про себе кажу, а загально. Я вже рішився нести такий тягар, який покладуть на мене».

«Уважай же тоді, щоб не каявся. Привикай до невдяки. Дурний, хто себе нагородою дурить. Вона в нас самих. У совісті спокійній і у вдоволенню, що діло зроблено як слід».

«А коли воно не вдасться?»

«І того боятися не треба. Невже ж рільник знає, що збирати буде? Може мороз зморозити зерно, може мишва стеребити його, сарана з'їсти, град збити — мало чого не може бути, Все ж таки він оре і сіє. Так і нам треба своє діло вести, не відаючи, чи воно нам вдасться, чи ні. Доложи, будь ласка, Андрію, скіпок, бо жар потухає».

Гетьманський небіж прикляк біля печі, підкинув дров, і гетьмана облила червона заграва.

Войнаровський глянув на нього і йому здавалося, що побачив портрет Мазепи у будучності — не серед муз і грацій, як на сучасних ритовинах його представляли, а серед пожежі війни. Гетьман сидів, ніби над вартою серед поля по битві, і думав над мінливістю долі.

«Треба нам підложити дрівець до нашого історичного вогнища, — сказав, — а то воно погасне».

«А коли від того історичного нашого вогнища займеться степ і згорять селища людські?»

«Кращий огонь від кромішньої темряви. Нам темрява грозить. Ось чого я боюся. Боюся ночі, котра може тривати віки. Люди відвикнуть від світла і не схочуть його. Не стерплять. От що для мене страшне. Живуть же у яскинях сліпі ящірки, а колись них, може, й бистрі очі бували, та без сонця заникли. Так може й заникнути наше народне око».

Вітер ущух. Перестало мести туманами снігу, на небо викочувався місяць.

Якраз спинився над малими, в олово оправленими, шибками у вікні над головою Мазепи і обсипав його всіма відтінками срібла і бронзи.

Гетьман сидів, як статуя бронзова, озарена від долу загравою огню. Войнаровський приглядався до того образу, як до з'яви, і мовчав.

Гетьман розгорнув книжку Pantagruel, roi des Dipsodes, restitue a son naturel etc., 1542.

«Раджу прочитати, щоб позбутися нашого слов'янського смутку. Пройдоха Панюрж в козячий ріг зажене всіх наших доморослих брехунців. Чого то він не бачив, у яких пригодах не бував, а з кожної виніс свою шкуру! В Туреччині вже його почали були жарити. Аж Панюрж побачив, що кухар заснув. Кинув йому головню у лоб, підпалив будинок, рожен ухопив замість списа, сковородою, як щитом, накрився і втік. Ось тобі живе письмо. Не завадило б прочитати навіть нашим ученим».

Мазепа скоренько став перегортати листки «Пантагрюеля».

«Послухай, як Рабле устами свого знаменитого Панюржа висміває роботу нібито вчених. «Бачив я їх цілу товпу. В кількох годинах перетворювали негрів на білих, другі орали морський пісок трьома парами лисиць, інші стригли ослів на вовну і так далі. Один spodizateur добував зі здохлого осла вітри і продавав їх по 5 су за лікоть, інші з малих річей робили великі, а з великих малі, міряли на великих просторах перегони блох і впевнювали мене, що це невідклично потрібне, щоб вести війни і управляти царствами й республіками...» Ніби про наших учених. А щоб ти знав, що Епістемон бачив у пеклі. Послухай».

І гетьман знову став листувати книгу, аж попав на цей кінцевий, займавий епізод, як то Олександр Великий робив підметки до чобіт, Фабій Кунктатор говорив «Отче наш», Нерон блазнював, Готфрід де Буйлонь продавав образки святих, а папа Юлій II випікав бублики.

«Багато тут блазенства, скоромоства, багато усяких небилиць, а навіть усякого гріха, але яке воно живе, якою розкішною мовою написане, скільки тут розуміння людської вдачі, людських хиб і недостатків. А порівняй тую книгу з нашими «Рифмологіонами», «Обідами й вечерями душевними», навіть з «Владиміром, славеноросійських стран князем і повелителем», котрого мені підніс наш знаменитий і дійсно розумний Теофан Прокопович в окремім гарнім списку... Там Рабле, Мольєр, Франсуа Реняр де ля Фонтен, молодий Руссо і багато других — а тут? Який дар обсервації у Монтеня, яка сила думки в Декарта, скільки душі в Паскаля, а в наших що? Середньовічна схоластика, переливання з пустого в порожнє, перемелювання торішньої полови. Муки з тої полови не добудуть, жаль праці! Шекспір, Мільтон і Сервантес, Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон, Бекон і Лейбніц ще не вродилися для наших. Наші лисицями пісок орють, виноград з базнику зривають і цапів доять. Та для Москви, бачиш, і вони ще замудрі. Там навіть ті їх середньовічні воззрінія страшилищ — єресь небезпечная. У французів, італійців, німців, у поляків, навіть у шведів народна мова здобуває собі права в письменстві і в науці, а наші вчені й письменники пишуть щораз то поганішим язиком, котрим не говорив і не говорить ніхто. Ось, бачиш, чому-то я темряви боюся».

«Ваша милість, — почав Войнаровський, — відомий меценат, якого з часів Могили і князів Острозьких у нас ще й не бувало. Скільки-то церков, шкіл і бурс жиє щедрими дарами гетьмана Мазепи! Зокрема наша академія багато йому винна. Гадаю, наші письменники і вчені обов'язані числитися з бажаннями свого знаменитого опікуна».

«Обов'язані і необов'язані, — відповів Мазепа. — Ти ж сам перед хвилиною говорив, яким-то чортом малюють мене мої вдячні земляки. Мої вороги вже й тепер цькують народ проти мене за те, що я буцімто з єзуїтами тримаю і православну віру знівечити хочу. А що ж було б, коли б я так справді настояв на тому, щоб провітрити нашу академію і всякі другі школи, щоб випустити з них середньовічного духа, а впустити новий, європейський? Хай собі тую середньовічну задуху, як вітри зі здохлого осла, наші магістри продають, хоч би і сто талярові за сажень, не бороню. Я певний, що тоді зробили б з мене українського антихриста, ще куди гіршого від Петра. А не забувай, що Петро куди сильніше тримає свій скіпетр, ніж я гетьманську булаву, В тім-то й біда, що не одному з вас, може, й тобі, Андрію, здається, Мазепа не одно може та не хоче, а воно якраз навпаки. Мазепа не одного хоче та не може. Але Мазепа ще жиє і коли йому Господь дозволить, то він не одного довершить, чого собі здавна бажає. Докинь, Андрію, дрівець!»

Войнаровський нахилився над вогнищем, гетьман встав.

«Так воно так, мій дорогий друже! — говорив, проходжуючись по кімнаті. — Вічне непорозуміння, вічна трагедія людей, що головою знімаються понад уровень загальну. Кажеш, не люблять вони нас. І я їх не люблю, такими, як вони є, але люблю такими, як будуть. Може, завтра, може, за літ сто або двісті. Але тут не в любові питання, а в ділі, бо любов, так само як і віра, без діла мертва єсть. Треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов'язок, бо щастя наше не в признанню людськім, а в нас самих».

Гетьман спинився біля вікна.

Ясно було, як у днину.

«Хтось під браму заїхав, — сказав. — Троє людей. Мабуть, жінка між ними. Вартові не пускають. Цікавий я, хто се. Може, щось важного? Іди й подивися, будь ласка!»

Войнаровський пішов.

«Не люблять мене, — говорив до себе гетьман. — Знаю, знаю. А кого ж у нас люблять? Такий то ми народ!»

Гетьман умів панувати над собою. Ніколи його обличчя не зраджувало перед людьми того, що діялося в душі. В душі лютувала буря, на обличчі була погода: гладке високе чоло, глибокі, темні, вдумливі очі, приваблива усмішка на вузьких устах, — гетьман являвся людям, як мистецький портрет Ван Дейка.

Був середнього росту, худощавий; мимо сьомого хрестика на плечах, тримався просто, як двадцятилітній молодець; ходив певно і рівно; рухи мав здержливі, але природні, гнучкі, але гармонійні.

Все старанно вдягнений, але без зайвих прикрас, без пер і блискучого каміння. Пощо? І так знати, що це Мазепа. Навіть близькі не бачили його іншим, крім рідної мами. Перед нею одною він з нічим не скривався.

За те на самоті, коли впевнився, що навіть крізь дірку від ключа ніхто його не підглядає, давав волю своїй багатій вдачі, своєму бурхливому темпераментові.

З заложеними за спину руками ходив кругом стола, то підносив, то спускав брови, то примикав, то широко відчиняв повіки. На висках набігали жили, і ціла сітка жилок і нервів як хвилі по збентеженім плесі океану, безнастанно перебігали по його незвичайно гарнім обличчі. Деколи ставав і затиснений кулак, малий, як у жінки, клав на столі, ніби своєму противникові завдавав важке питання.

* * *

Піславши Войнаровського до воріт, щоб розвідати хто такий приїхав, гетьман роздумував над відповіддю, котрої дожидав від Кочубея. Кочубей може відповісти «так» або «ні» та ще може дати відповідь нерішаючу, викрутну — жінкою зготовлену.

Гетьман переходив у гадках усі тоті відповіді, всі аргументи, які можуть видвигнути Кочубеї проти його з Мотрею подружжя і заздалегідь шукав контраргументів на них.

Через споріднення гадок спинився на історичній постаті Генріха VIII і на його шестилітній боротьбі за Анну фон Norfolk, звану Boleyn або Bullen. Третя і п'ята книга Мойсея, папські декреталії і концілії, кардинал Wolsey, Thomas More, Gromwell, Granmer, ешафоти, костри, аж нараз з тої завірюхи за гарну королівську любку, як зелений острів із розбурханого океану, виринула самостійна англіканська церква.

Шість літ боротьби за гарну жінку на те, щоби три роки пожити з нею, післати її теж на ешафот, буцімто за те, що вона в своїй приватній кімнаті прийняла молодого чоловіка.

Гетьман жахнувся. Не мав кровожадної вдачі і не любив варварства.

По неспокійнім романтичнім житті бажав собі тихої старості, того спокійного задовілля, яке дає наука, мистецтво, культура і, що найважливіше, свідомість добре сповненого обов'язку.

Але чув, що без Мотрі такого тихого й гарного вечора по бурхливій днині він зазнати не може.

Далекий був від того, щоб із-за неї починати таку бурю, як зчинив Генріх VIII із-за Анни Болейн.

Нині воно й неможливе для нього.

А все ж таки цілою вдачею бунтувався проти того, щоб зрікатися свого, може, й найбільшого щастя із-за примхів Любові Хведорівни.

Ні, того ніяк не буде!

Одне може зневолити Мазепу до такої жертви, тільки одне, а саме так звана «рація стану», себто державна конечність.

На щастя він поки що тієї конечності не бачить. Мотря не стоїть на перешкоді до здійснення його політичних намірів, навпаки, гетьман сподівається, що вона, як людина гарна, молода, енергійна і дуже інтелігентна, може тільки додати йому нових сил і нової охоти ступати наміченим шляхом — аж до ступнів престолу.

Кращої товаришки в тому поході він не бачить. Навпаки, здається йому, ніби сама доля вибрала Мотрю на те, щоб була його добрим генієм.

Може, та прегарна українська дівчина стане символом нової України.

* * *

В коминку вогонь потух, зате місяць осріблив цілу кімнату, ніби вона була дійсно зі срібла викута й відлита.

«Гарно, а все ж таки самому скучно!»

І гетьманове серце задрижало молодечою тугою до того тепла, яке може внести в хату одна тільки гарна, добра і мудра жінка.

«Ніби сонце...»

Почув хід Войнаровського, сів у своє крісло біля коминка і ціла його стать прибрала знову свій звичайний, спокійний, зрівноважений, ніби безпечний вигляд.

«Хто ж гам такий?» — спитав, вдивляючися в потухаючий жар вогнища.

Замість відповіді Войнаровський подав гетьманові брильянтовий обручик.

Гетьман узяв, глянув, підніс до вогнища, ніби приглядаючися, чи правдивий, і сказав: «Проси!»

Войнаровський побіг.

Мазепа зірвався з місця. «Мотря? Тепер? Замість відповіді Кочубеїв, вона? в своїй власній особі? А це що знову за історія?»

Сто гадок перебігло по його мозку, сто питань і сто відповідей на них. Але з усіх залишилось остаточно тільки одно: «Мотря утекла від батьків». Це ж ясно!

Гетьман був певний, що вона втекла. Ніч, санки, візник і один тільки чура, — так Кочубеївна не їздить. Вона втекла від батьків до нього.

І Мазепа став уявляти собі усі ті причини, які могли спонукати дівчину до такого сміливого кроку, і всі ті наслідки, котрі цей крок міг потягнути за собою.

Війна з Кочубеями, хороводи з церквою, обурення так званої «публичної опінії», себто старшинських кругів, неприхильних до нього, що тільки й ждуть, щоб знайти якусь нову пляму на нелюбому гетьмані. Може, й царя втягнуть туди?

Новий клопіт на стурбовану голову.

Але не такі клопоти мав Іван Мазепа і якось дав собі раду, — порадить собі й тепер. Та й варта того Мотря! Скільки варта тільки та одна свідомість, що вона з ним під тим самим дахом, що завтра сядуть разом до обіду, балакатимуть, в довгу вечірню годину співатимуть любих пісень і гратимуть на бандурі.

Завтра над Бахмачем засяє сонце.

А нині??

* * *

Відчинилися і зачинилися двері.

Серед кімнати стояла росла дівчина, в баранячім кожусі, обкручена великого селянською хусткою так, що тільки двоє очей, ніби дві ясні зорі дивляться на нього.

Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу.

«Мотре Василівно, невже ж це ви? Невже ж це дійсно ви, а не видиво моїй уяві, моєї туги за вами?»

Обома руками взяв її за руки.

«Які зимні, які студені мої дрібні ручки!»

Цілував і розігрівав їх своїми.

«Лишіть, лишіть, Іване Степановичу, не годиться. Їй-Богу не годиться!». Хвилювалася. Не могла знайти слів на привітання.

Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух.

«Який важкий, — казав — який поганий і чути його негарно. Бідна Мотря їхала в такім кожусі!»

«До вас, Іване Степановичу», — промовила насилу.

Посадив її у крісло біля коминка і доложив дрівець. — «Щоб моїй несподіваній гості тепло було».

«Несподіваній, а може, й небажаній» — додала Мотря.

«Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу».

Прикляк біля коминка і поправляв жар. Ніколи того сам робив, але не хотів кликати прислуги бо, може, прийдеться затримати в тайні тую дивну гостину.

«Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть», — просила Мотря.

Але гетьман навіть слухати не хотів.

«Ви стілький світ трудилися до мене, а я не мав би власноручно домашньою вогнища для вас розпалити, щоб моя Мотря огрілася при нім? Як же це! От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи?»

«Так, тепло і гарно», — сказала, зітхаючи глибоко.

«Не простудилися?»

«Не знаю. Може, трохи. Пройде».

Гетьман глянув на неї: — «Позвольте мені свою руку».

Потримав.

«У вас жар. Як можна було, Мотре Василівно, в такий мороз некритими санками пускатися! Не вважаєте ви на себе. А я того не хочу».

«Мусила, Іване Степановичу. Я втекла від своїх батьків... Краще сказати... не від батьків, а з монастиря»

«Ви? З монастиря? Знаєте, чогось такого ніяк уявити собі не можу. Марія Магдалина Мазепина ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею — ні, ні, ви жартуєте, Мотре!»

«Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я замість туди заїхала в Бахмач, до гетьмана».

Гетьман глянув на свою гостю, радісно якось а заразом турботно. Радувався, що вона тут, а турбувався, бо бачив, що Мотря пережила багато, ослабла і чого доброго ще розхорується в нього.

«У гетьмана, значиться, у гостях черниця. От тобі як! — говорив, ніби жартуючи. — Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я вам скажу подати зігрітого вина».

«Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся».

«Коби тільки турботи!» — відповів і вийшов.

* * *

Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити.

Поки що прислузі не треба казати, хто такий приїхав, прямо далека родичка чи знайома, зубожіла шляхтянка з Поділля. Знатиме тільки Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть гетьман Мотрю під опіку. Біля її спальні приладять постіль для Мотрі.

Тітку Лідію прохав гетьман загріти червоного вина з корінням і допильнувати, щоб тепло було в Мотриних покоях, кухареві казав зготовити теплу вечерю для гості і подбати про її людей. Мотрин чура лишиться у нього, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби.

* * *

Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Не могла погодитися з гадкою, що вона тут, а не в келії. Взагалі переживання двох останніх ночей були для неї, ніби глава з якогось фантастичного роману.

Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсунув дійсність в країну уяви.

Невже ж це правда? Мотря в Бахмачі, у гетьмана? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить!

Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина й заспокоювала Мотрю: «Ох, яка гарна. Боже мій, яка гарна панночка! — приговорювала. — Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе бідну з рідного теплого гніздечка. Моя ти!»

Видно, не дуже противилася тій незвичайній, любовній пригоді. Може, подібні затямила, а може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні!

Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину.

Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхані почуття.

Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії і врешті спромоглася на одне питання: що роблять мельник і чура?

Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що вона щасливо заїхала до Бахмача.

«Чую, вовки за вами гнали».

«Гнали», — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати гетьманською любовницею її назвала.

Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки... Дві ночі королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до вежі, у якій каралася запроторена туди мамою безталанна королівна. Чорна в озері вода, холодні мури вежі, глухим луском відбиваються від них удари сталевих копит: лус-лус-лус... Женуть... Погоня доганяє їх... Кинь сльозу з лівого ока позад себе!..

Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода...

Шумить, шумить, шумить...

ВТІКАТИ

Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали туди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають.

Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла.

Стривожені пустилися чвалом.

Недалеко від того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв'язали руки й ноги, прийшов до себе й розказав пригоду.

Що ж тепер?

Радять. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду.

Коли б не Любов Хведорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Стільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.

«Не вертати нам, панове товариші, до нашого пана, — озвавсь візник. — Краще зачіпитися за сухі гілляки та закостеніти тут».

«А що ж тоді?»

«Тікати?»

«Куди?»

«Туди, куди другі тікають, — на Січ».

«А в тебе ж коня нема».

«Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної корчми дібрались. Я з тамошнім корчмарем не від нині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть — крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші не які-будь».

«А з тими кралями що нам робити?» — спитав котрийсь, показуючи на сани.

«А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили!»

«А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі».

«Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані і буда яка!»

«Ще їх вовки з'їдять».

«Не вовки їх, а вони вовків з'їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам дібратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?»

«Значиться, тікаємо?»

«Авжеж, що не чекаємо!»

«А як нас зловлять і поставлять перед Любов Хведорівну?»

«Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, там — ми вольні будемо промишляти, там уже нашому братові добрі люди допоможуть».

І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж самохіть лізти чортові в зуби.

Закляли Любов Хведорівну, її відьмам післали добре побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взяв візника перед себе і доручили себе братові рідному, зеленому лугові, та вірній сестричці — діброві. Пустилися в напрямі червоної корчми.

За годину доїдуть до неї, поміняють коней, підкріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.

Тільки закуриться за ними!

«Гей воле, воле, широкеє поле,
Оставайся поза нами, нещасная доле.
Остань поза нами, з нашими панами,
Розвернися, біле поле, морем перед нами.
Та хоч море-горе (нате воно й море),
Ніхто тебе не зневажить і спини не споре... Гей!»

ПРОБУДЖЕННЯ

Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву закислу повіку.

«Глікеріє Тимофіївно! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Глікеріє Тимофіївно, що воно значиться?»

Глікерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася: — «Свят, свят, свят єси, Боже наш! Коли б не бачила вас, Параскевіє Яковлівно, то гадала б, що випила не в міру і тепер мені дивасія верзеться».

«Де Мотря Василівна?»

«Або я знаю, де Мотря Василівна?»

«Мабуть, ми вже у монастир прибули».

«Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять».

«Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?»

«Або я знаю, чому нас не кличуть».

Шибки у дверцятах були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо вкрив буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були незавіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.

Обом Мотриним ангелам хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби, теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.

«Не зашкодило б, Глікеріє Тимофіївно, чимось тепленьким прополоскати шлунок».

«І я так гадаю, Параскевіє Яковлівно, бо коли я натщесерце вийду на свіже повітря, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває».

І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудлили решту старого вина.

«Добрі були небіжечки, тільки мало».

В буді було сіро.

«Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівно, чи воно вже день, ще ніч».

«Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний».

«Дуже сніг ліпить».

«Мабуть, що ліпить дуже».

«Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч».

«Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона зоставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами».

«Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. На те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить».

Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.

«Мотре Василівно, Мо-отре!» — стала гукати Глікерія Тимофіївна.

«Нічого собаці робити, то хвіст лиже», — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання.

«Ви до кого?»

«До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп».

«То я по-вашому як — собака?»

І Мотрині ангели хранителі стали сваритися. Спершу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно.

«Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають».

«Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так само далеко туди, як і мені».

«Мене ломить нога».

«А мене в боці коле».

«Ви молодші, ніж я».

«А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є».

«Погане слово гірше довбні по голові валить».

«З вами балакати, що горох по стіні кидати».

«Горох до стіни не причепиться».

«А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви».

Мало не побилися в буді.

Безсильна злість затулила їм губи.

Мовчали, може, з годину.

* * *

«Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь диявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан!» — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де на її гадку повинен був сидіти візник.

Митрофан не відзивався.

«Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі?»

«Або я знаю?»

«А де ж Мотря?»

«Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю».

«Чорт її знає, диявольську дівку, Мо-отре! Мо-отре!» — гукала Параскевія Яковлівна.

«Ми-итрофане! — вторувала її Глікерія Тимофіївна.

* * *

«Агов там, чув!» — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.

Обі товаришки недолі відсапнули.

«Люди!» — сказала врадувана Параскевія Яковлівна.

«Та ж не собаки!» — відповіла злобно Глікерія Тимофіївна.

«А візьми там, аспідський сину, на бік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив дорогу і лежить, як колода. Чув?»

«Ні, Глікеріє Тимофіївно, кажіть, що хочете, а вам треба вилізти з буди. Довше годі! Бачите, люди не можуть переїхати попри нас».

«А вас хіба параліч ткнув, Параскевіє Яковлівно, вилазіть ви!»

Аж обі нараз кинулися до дверцят.

Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половини їх загатило.

З буди роздався писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в «Хожденія пресв. Богородиці» спасенія в муках просили.

Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий кричав: «До себе при, до себе! Бачиш, на зверх замикається!» — і дверці насилу подались.

На наших невольниць повіяло свіжим повітрям, зимним ї чистим, далеко не таким, яке було у буді.

Крізь відчинені дверці побачили небо, ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів, ніби хтось по ньому діамантами розсипав. Вилискувалися льодяним скливом облиті пні і гілляки дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми.

Гарно було. По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полудне.

У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було з-під них.

«Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентієвич Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана».

Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле.

«Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному».

Рівночасно представляла себе Глікерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі.

Бунчуковий товариш Петро Лаврентієвич Хванько насилу розколупав, хто вони таке.

«Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отсе з хорою донькою у монастир їду».

«І ми туди».

«Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпифанії прохати. Так і їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі».

«Ой яка пригода, яка пригода!» — почали нарікати обі двірські дами його милості пана генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов не порозбивали.

«Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий товариш, шануючи їх біль і не розпитуючи далі. — Догадуюся, що воно таке сталося з вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять, пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо коней і перепряжемо до ваших. Як Бог допоможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога».

* * *

Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хвора донька пана бунчукового товариша зайняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли.

Челядь перепрягла четверо не дуже то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки.

Переправилися на другий берег, причім не обійшлося без жіночого крику і без молитов до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по нім канонами котили.

За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг. Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях топився.

Хвора панночка приютилася в кутку, як під стріхою пташка, і, заціпивши від болю уста, мовчала. Її батько випитувався про «близшії обстоятельства столь дивного і небажаного приключенія».

Треба було брехати. Обі шановні дами, ніби змовилися вперед, в один голос твердили, що гультяї нерозкаянні напали на них, Мотрю Василівну пірвали і помчали з кіньми і з прислугою, котра, мабуть, по свойому неблагородному проісхожденію чи не була з ними у злочинному наперед порозумінню.

«Горлова справа, смертної кари гідна справа», — рішив добродій Петро Лаврентієвич і дивувався, що Господь Бог з тої немилої пригоди обом дамам позволив вийти ціло і без «шванку».

«Господь Милостивий беріг...» — відповіли обі пісними голосами, а рівночасно старалися ногами підкотити під себе порожні пляшки. Обом їм майже рівночасно прийшло на гадку, що це небажані свідки недавнього минулого. Треба їх усунути, заки безмовними словами стануть проти них свідчити. Зроблять так. Не вилізуть із саней, поки з них не вийдуть шановні гості, Петро Лаврентієвич з донькою. Тоді вони сховають непомітно ці нещасливі пляшки в свої великі зарукавки і так само непомітно кинуть перед монастирем у сніг.

Так воно і сталося.

Перед монастирськими воротами довелося підождати хвилину заки сестра-воротарка впустила гостей в ограду. Ще довше ждали заки вийшла до них ігуменя.

Побачивши Кочубеєвих родичок, врадувалася радістю велією і щедро обсипала їх і весь Кочубеїв рід благословеннями божими за його боговгодні діла, зокрема за дбайливість про їх убогий і всіма забутий монастир. Почувши про намір Мотрі поступити до нього, вона аж просіяла. Це ж була честь неабияка, а ще більші вигляди на те, що монастир розбагатіє. Та, на жаль, радість ігумені не тривала довго. Їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці по дорозі до монастиря.

Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довго стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій стілець і шептала молитву.

«Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм от множества прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами... а ще бо ти не би предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід!»

Кочубеєві «сродниці» побожно ворушили губами і осінювали себе хрестом, позираючи на двері, чи не відчиняються вони до монастирської трапези, бо вже добре таки були голодні. Не їли ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не звикли.

Замість подати підвечірок ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасіння раби Божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову.

По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері богоспасаємого Петра Лаврентієвича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом, до здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці...

* * *

Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хвору доньку Петра Лаврентієвича забрала до себе сестра Єпифанія, її батько разом із «дамами Кочубеєвого двору» пішли до ігумені на пісну вечерю.

«Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї товаришки, — простіть, якщо я вас своїми словами нині рано вразила».

«Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи Глікерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч малесеньку, продрогла я».

«А мені ніби хтось пальцем під глотку суне».

«Кажіть її».

«Кому?»

«А ігумені, кому ж би?»

«Не годиться, видно, не вживають».

«Притворюються святими».

«Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше. Постарілася я, недочуваю».

«Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина подати?»

«На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино, то не лік, лиш «поврежденіє нашої душі і тіла».

Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як сови.

Ігуменя турбувалася, що їй тепер робити. Треба ж його милості генеральному судді докласти про нещасливу пригоду. Годі скривати, а говорити важко.

«Поїхали би ми, — почала Глікерія Тимофіївна, — так, Бог нам свідком, нездужаємо, ледве на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла собі не чуємо».

«Не знаю, як Глікерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я то добре як від цього стола до якого там ліжка доволочуся. Мене таки сильно дуже потурбували».

«А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий'го сила Божа, за горло давив, мало мене попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть поторощив».

«Не тямлю, бо в обморок попала», — заявила Параскевія Яковлівна.

* * *

Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горі, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?

Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться.

В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Хведорівна і вилається здорово, бо в неї того не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: «Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горі».

І з порожніми руками вона, певне, не верне.

Ігуменя рішилася їхати і то зараз, не зважаючи на пізню пору.

«Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки».

Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.

Петро Лаврентієвич додав їй своїх людей для охорони.

Сродниці, охаючи та охаючи, зосталися в монастирі. Їм відвели одну з келій, призначених для приїжджих. Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю.

«Моя доля, як із собачого хвоста сито».

«А мою, якби собака уздріла, то три дні до місяця вила б».

«Не було зранку, не буде й до останку».

«Недаром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня».

«Своєї недолі і конем не об'їдеш».

«Так мало бути і так сталося».

«Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала».

«Коли б знаття, що в куми пиття, коли б той розум ізпереду, що ззаду».

«І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Хведорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир не цікава».

«Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і не відстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи».

«Виліземо, як чорт із багнюки!»

«Але ж і в багнюці не вік вікувати».

«Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде».

«Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка».

«В обморок попали, скажемо, нічого не знаємо, нічого не відаємо».

«Хіба що так. Але Любові Хведорівні очей не замилить це баба сім миль з-поза пекла».

«Так що ж?»

«Прожене».

«То підемо до других. Мало свояків у нас?»

«Та не таких, як Кочубеї. Кажіть, що хочете, а в Батурині добре було».

«Лизнули того добра, як пес макогона».

Так журилися, поки не заснули.

ЗИМОЮ — ГРІМ!

Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії, урядував.

Давно його таким сердитим не бачили.

Навіть пера не були так застругані, як хотів.

Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.

«Вам би так ніздрі, як у Москві, рвати, то пильнували і діла, лінтяї, дармоїди!»

З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.

На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.

Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.

«Увійти», — гукнув Кочубей.

Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних них чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиті від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.

В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство...

Кочубей не обертався.

Писар стояв.

Вибила дванадцята година.

Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.

«Чого..?»

Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної, руки доторкнувся до канцелярської долівки.

«Письма вашій милості до підпису приношу».

Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив. Кочубей лист мало що не до самого носа підніс. Не довиджував трохи.

Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затрііщало.

Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.

«До чорта з таким пером!» — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.

«Хто це такі пера в нас струже?»

«Канцелярський помічник Держирученко».

«Тиждень гультяя в кацелярії на ніч замикати, щоб пера гарно стругати навчивсь!»

«По приказу милості вашої».

Кочубей далі читав, аж знайшов коромисленне «ь» замість двораменного «и»: — «Ах ти, каламарська душе!» — гукнув.

Писар присів. Наставив спину, ніби просив: «На! Бийте!»

«Ти, йолопе старий, мабуть, що лиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як «иже єси», ять як «согреших» — зрозумів?»

«По приказу вашої милості».

«Каламарська душа, йорчик началословний!»

Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав:

«Як ваша милість зволили сказати?»

«Йорчик началословний!»

«Йорчик началословний... гі-гі-гі!»

«Чого іржеш?»

«Бо смішно, гостро так... А що воно, ваша милосте, значить?»

«Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти не потрібний у генеральній канцелярії і во все на світі».

Хтось постукав у двері.

«Увійтти!»

На порозі стояв канцелярський слуга: «Її милість Любов Хведорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, — пильне діло якесь».

«У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду... Геть!»

Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Хведорівни, що якраз у цей мент входила.

Кочубей глянув на жінку.

Була зеленаво-біла, як гербова бумага,

Писареві рукою на двері показав — щез.

Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.

«Сідайте, милість ваша!» — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.

Любов Хведорівна сіла і хустку до очей притулила.

«Що таке?» — спитав Кочубей.

«Наша Мотря...»

«Що Мотря?»

«Наша Мотря не доїхала до монастиря».

Кочубей взяв жінку за золочений гудзик соболевої шуби і потермосив ним.

«Жінко! Ти не при умі!»

«При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя казала... Вона в нас...»

«Хто?»

«Ігуменя».

Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло в гору.

«Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна!»

«Твереза я, Василю Леонтієвичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали»

«Пірвали? Мотрю?!»

«Пірвали й увели з собою», — хлипала Любов Хведорівна.

Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав...

Жінка за руки його вхопила.

«Проч, бо вб'ю! Як скажену суку розірву тебе, ти, ти, ти!...»

Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав.

Любов Хведорівна присіла. Почуття вини пригнуло її — уперше, відколи з мужем жила.

Побачив це Василій Леонтієвич і замість опустити руки на голову жінки запустив їх у своє волосся: «Мотре! Мотре! Мотре!»

Кочубеїха навколішки стояла перед ним: — «Убий мене, убий, я тому винна!»

Відсунув жінку від себе і як вітер пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив...

Любов Хведорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима.

* * *

Перший біль минув.

«Встань!» — промовив Кочубей до жінки.

Встала.

«Сідай!»

Сіла послушно.

«Хто пірвав Мотрю?» — питався, вдивляючись в неї.

«Не знаю».

«Але прогнати рідну доньку — то знала! Знала — ти!»

«Я її не проганяла. Ти згодився».

«Мовчи!» — гукнув Кочубей.

Любов Хведорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала.

«Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце». Кочубеїха ридала.

«Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю?»

«Не знаю, Василю Леонтієвичу, не знаю. Але Богом моїм, во Тройці Святій Єдиносущим, клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше».

«Правду говориш, жінко?»

«Так мені, Боже, допоможи однині і во віки віков».

«Амінь! — доповів Кочубей і розп'яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло. — Поцілуй хрест святий!» — сказав грізно. Поцілувала.

«Пам'ятай же, щоб не зломила присяги! От що!»

«Ні, не зломлю».

«Гаразд! — І знову спитався. — Хто пірвав Мотрю?»

«Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хворі лежать».

«А наш візник? Гайдуки наші де?»

«Нема».

«Змова. Ніщо друге, лиш змова».

І він знову пустився по кімнаті.

«Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди... Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де?»

«Нема!»

«Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться».

І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити.

Чуйкевич?.. Не посмів би... Гетьман?.. Неможливо... Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря..?

І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій.

Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду...

РОЗМОВА

Під одною стіною — дубова скриня, різьблена і залізом кута, під іншою — секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.

При вікні — столик, на нім — полотно, мережки, голки, нитки, ножниці. За столом крісло, з високою спинкою і з м'якими подушками.

У кріслі сидить Любов Хведорівна.

На ній сірий кунтуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивавого волосся, не фарбованого нині. На колінах Часослов відчинений. Читала. Тепер думає.

Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Знати, не добре спала Любов Хведорівна. Лиця пожовкли, нагадують свіжо виправлену шкіру; уста дрижать.

Лиха на себе.

Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, — не встояла в бою.

Василь Леонтіевич був грізний.

Не впізнала його. В цей мент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли їй по спині. Уперве побачила в нім мужчину. Запізно.

Коли б так зробив був літ тому двадцять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині — ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив.

І ненавиділа себе, як побіджену.

Ненавиділа весь світ.

Молиться, але божі глаголи не заспокоюють її.

Застара, щоб відмінити душу.

Ні, ні! Не пора починати життя наново!

Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Приказувати, а не слухати може! Тими її приказами росли Кочубеєві маєтки, без них скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтієвич м'який, як віск.

Якого хто «комплексу», таким хай і остається. А присяга?

Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала передше.

Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула.

Не материнська любов говорила з неї, а страх, — що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний «деспект». Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утекла! З ким, як, що, коли?.. розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Хведорівна людям в очі гляне?

Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає... Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є.

Він тепер не говорить до неї, лихий, — а дивись, стане приказувати.

Ні, ні! Того бути не може!

Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світа, щоби Мотрю шукали. Мотря пестунчик його. Без неї йому і світ не милий.

Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері... Василь Леонтієвич...

«Ти тут?»

«Як бачиш...»

«Молишся?»

«Так».

«Молися... За себе і за мене... Великі наші гріхи... Бог нас карає, жінко».

«Досвідчає».

«Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху, ні диху».

«Добре сховалася донька перед родителями своїми».

«Перед мамою, — кажи».

«Добра донька перед мамою не втікає».

«Мама мамі не рівна».

«І донька доньці».

«Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала».

«Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови не умкнуло».

«Язик твій до нещастя веде».

«То відріж його!»

«Жінко!» — і Василь Леонтієвич грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.

Любов Хведорівна змовчала. Замкнула Часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.

«Вісті якої нема?» — спитала, зміняючи голос.

«Якої вісті?»

«А про Мотрю».

«Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикмет. Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить».

«Василю Леонтієвичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, ще в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас».

«Не з добром їй вертатися до такої матері, як ти».

«Зате до батька на крилах прилетить».

«Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш».

«А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий».

«Кращий цукор, ніж полин».

«І полин ліком буває».

Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.

«Жінко, якби ти серце моє розкаяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кожний волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко».

Любов Хведорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосу його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.

Кочубей хотів іти.

«Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач, який обидливий... Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?»

«Ні, ще не всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав».

«Гу-ум! Тих, кажеш, нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кожний хутір, слободу, млин, усіх перепитали?»

«Авжеж..!»

«Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач».

Василь Леонтієвич зірвався зі скрині: — «Як ти кажеш, як?»

У його голосі задзвеніла нова надія.

«А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і шукають. Це я так собі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя».

Кочубей надумувався хвилину.

«Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже».

«І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи».

Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.

«Що ти кажеш, що?»

«Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть близько від гетьманської ходи», — повторила ще раз.

«Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш».

«Може, заблизько. Бо, побачиш, що коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батькового хатою не побувала б».

«Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум».

«Коли хтось і без того не сліпий».

«Мазепа до такого діла не спосібний».

«Мазепа до всього спосібний».

«Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним нар, не тобі пориватися на його».

«Свого права кожному доходити вільно».

«Якщо він має підставу».

«Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо ти трус».

«Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе».

Суперечку перервав ключник. Застукав до дверей.

«Увійти!»

«Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули».

Обоє Кочубеї побігли до сіней.

«Що нового? Кажіть!» — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один одного, бо кожний хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова.

Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділи жінка і хлопець.

«Мотря і її чура!» — скрикнула Любов Хведорівна.

«Любонько, дозволь... Говори, вашець, далі».

«Біля Шапчиного хутора напали на них вовки».

«Вовки!» — скрикнула Любов Хведорівна.

«Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати».

«І що?»

«Перед Бахмачем наліво повернули, туди, як до отця Симона, на попівство».

«Питали в отця Симона?»

«Питали. Там їх нема».

«І не було?»

«Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було».

Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.

«Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете».

Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.

«Що ж ти на це?» — спитала Любов Хведорівна.

«Що я на це?.. Слід є, але мало помітний».

«Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підозр паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить».

«Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає».

«Але його рука по твою доньку сягнула!»

«Не кажи гоп, поки не перескочиш!»

«Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане... Але — цить!.. Сурмлять... Це гетьманські посланці».

Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув. Дрожучою рукою розривав велику печать. Любов Хведорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтієвич міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.

Мазепа прохав Кочубея, щоб вів зараз, завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло! Останні слова буди підчеркнені.

Кочубей ще раз лист прочитав і сховав його за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, що спотикнулися і виговорилися з дечим. Та завелась.

Гетьманські гінці перед брамою звернулися і пігнали назад.

Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.

ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО

Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.

«Машталір» і «форес» були в лисюрках, критих темно-синім сукном тої самої краски, що сани.

З саней виліз, спираючися на свого чуру, генеральний суддя Василь Леонтієвич Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє ведмеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам важко попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала — ховзко було. В сінях дожидав Кочубея сам гетьман. Звитався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих як з коминів бухала пара, спитався: «Чого це ти так коней заїздив?»

Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.

«Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав?» — спитав гетьман.

«Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?»

Мазепа поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я:

«Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне».

«Спасибі!» — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтієвич, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Хведорівну, котра дуже «гонори» любила.

Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу, легку, шубу, стягнули з чобіт «берлачі», і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.

Тут, перед коминком, стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі — піднос зі срібними, позолочуваними чарками і «карафини» з усякого роду горілками.

«Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м'якими подушками вистелене, крісло, — і грійся! Ти продрог, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлюбіша, я тої самої з тобою нап'юся».

Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному кунтуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у нього на жалібний бік зав'язаний.

«А це що? — спитав. — Невжеж Марія Хведорівна?»

«Марія Хведорівна, — відповів Кочубей, — скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче».

«Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отсе щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, щоб там не було, а відвідаю добру Марію Хведорівну».

Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Хведорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив.

«Великі турботи маю тепер», — сказав.

«А хто їх не має, мій друже? Турботи турботами, а борщ стигне. Рибний, печерський борщ — ти його любиш, правда?» — і налив Кочубеєві ще одну тарілку.

По піснім борщі йшли всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко й по-жидівськи, бо був пісний час, перед Різдвом.

«Рибки, грибки, вепровинка потребують завше винка, — приговорював гетьман, наливаючи власною рукою срібні чарки. — А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху чи на потугу, не знаю, що нам потрібніше, мабуть, що це друге»,

«Мені вже й трунок не ллється у шлунок», — відповів Кочубей. Але гетьман не розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Покищо пильнував, щоб його добре вгостити, знаючи, що Кочубей голоду не любив, — такої був «комплекції».

«Їжте, бо вночі не дамо», — говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей.

Коли вже й солодке пройшло і опошнянські сливи, на шпичках понасилювані, цукром облиті і кминком злегка притрушені, появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав.

«Службове діло, Іване Степановичу. Приказ це приказ, хоч не до їзди мені».

«Мені теж ні. Подагричні болі неволять мене цілий отсей тиждень. Ледве ногами суваю... У мене багато діла до тебе».

І вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і політичного характеру.

Кочубей дивився на Мазепу і дивувався, як він зміняється нараз. Отсе був ніби багатий собі дідич, гостинний хуторянин, аж нараз, дивись, говорить, як який володар. Що слово, то приказ. Все він знає, нічого зайвого не скаже, ніякої похибки не зробить, наче тобі з книжки читає.

«Багато я дечого наладив, — говорив гетьман, — та куди більше треба ще наладити, щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кожний чоловік, благо- і худородний, мусить почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще декілька літ і плани свої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а іншим ніщо».

«Себто ваша милість хоче порівняти людей?» — спитав здивований Кочубей.

«Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути забезпечені якісь рівні людські права».

«Себто я і форейтор мій будемо одно?» — спитав Кочубей.

«Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, морд — так, на те ми й християни, щоб заповіді Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого — це один гріх, він же чоловік».

Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман якраз нині почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі.

«Нині, — казав, — я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може, будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію ні, але погадаймо про Англію і пригадаймо, що в Греції колись було».

«Тому вона й завалилася, тая Греція», — замітив Кочубей.

«Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж. Спершу народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути волю. Але згодом прийде і на них пора».

«Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу», — в з гіркою усмішкою Кочубей.

«Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба».

«Тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді?»

«Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кожному народові треба, себто кожній державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють далі людської гідності йти. От, скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо».

Кочубей, як на шпильках, на м'якій подушці сидів.

«Ти про мою пригоду?» — спитав несміло.

«Ні, я лиш exempli gratia. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже и дуже не мила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот».

«Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки».

«Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?»

Кочубей мінився: то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.

«Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій «кондукт напали розбишаки»».

«Але я знаю. Василю, і тому турбуюся».

Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію.

«Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого».

«Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарями. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що?»

Кочубей такого звороту не сподівався.

«Це діло сімейне», — відповів, спускаючи очі під стіл.

«І насильство в сімействі противиться законам божим і людським».

«За сім'ю відповідає батько».

«За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька — не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права».

«Прав батька родини нікому доторкатися не вільно», — перебив Кочубей.

Гетьман піднявся з місця. Його голос був спокійний, але рішучий, кожне слово дзвеніло, як вилите з бронзи: — «Ваша милість жадають щоб я повагою своєї особи і власті захищав їх перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Хведорівни. Ваша милість не бачать коптраверсії, у котру самохіть попадають. Обов'язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму далі, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi!»

Кочубей слухав, з кожним словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися вгору.

«Іване Степановичу, — белендів не своїм голосом, — Іване Степановичу, що це ти, Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже, товаришу старий!»

Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать виявляли стільки здивування, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої «благородної амбіції».

«Заспокойся, товаришу, — сказав, саджаючи його і присуваючися ближче до нього. — Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане... Мотря у мене».

«Мотря у те-бе?» — І голова генерального судді Василя Леонтієвича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Хведорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. «Мазепа до всього спосібний», — сичала йому до вуха. Але разом із тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що тая донька жива і що він її побачить.

Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку: — «Спасибі тобі!»

Розцілувалися.

«Де вона?» — питався Кочубей, не скриваючи своєї втіхи.

Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Хведорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї.

«Де вона?» — повторив своє питання.

«Тут, недалеко, — відповів гетьман спокійно. — Лише кілька стін ділять нас від неї. Але мушу тобі, Василю, сказати, що вона хвора й ледве чи пізнає тебе».

«О, Боже ти мій! Мотря хвора?» — і Кочубей почув, що його радість розвівається нараз, як дим. Почув злість до гетьмана, гадаючи, що він її порвав і спричинив хворобу.

«Скарай, Боже, того, що спричинив її недугу!» — сказав, сідаючи в крісло.

«Не того, а тую», — поправив гетьман.

«Гадаєш, Любов Хведорівну?»

«Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в монастир заслати хотіла, прожитку їй не давала, щастя рідній доньці своїй позавидувала».

«А той, що її порвав, умичник, злочинний противник родительської волі?»

«Гадаєш, я? — говорив гетьман, клепаючи Кочубея по рамену. — Тим разом, брате, не влучив. Я Мотрі не поривав, вона втекла до мене тамтої ночі, спасаючи себе перед монастирем, перед вовками і — перед мамою. Каже це тобі рішучо я, гетьман Іван Мазепа».

«А хто ж тоді?»

«Не знаю. Не розказала, бо з жаром прибігла до мене, вснула і до пам'яті не прийшла».

«Боже ж ти мій, Спасителю святий, зглянься наді мною бідним!»

«Не попадай у розпуку, вона молода, сильна, дасть Бог перетриває недугу, мій лікар доглядає її, я за другим до Києва послав, краще від рідної мами піклуюся нею — це певно. Все, що можна зробити, зроблю. А тепер на тебе, Василю, черга».

«Яка?»

«Ти мусиш про її будучність подбати. Любов Хведорівну треба раз загнуздати — так не йде. Я далі такої лютої жінки в нашому старшинському колі не стерплю, хоч як тобі сприяю. Зрозумій це раз! Мене ти слухай, не її. Я тобі не ворог, а доньці твоїй, як нікому другому в світі, щастя бажаю і скривдити її не позволю».

«Слово моє, що і я кривдити її не дам».

«Слово?»

«Як хочеш і хрест поцілую».

«Не треба. Ходім!»

* * *

Мотря лежала на білій постелі, як на снігу червона троянда. Тільки від довгих вій падали синяві тіні. Тепер покривало скоро й високо підносилося на її грудях. Вихоплювала з-під нього свої руки і неспокійно кидала ними, то затулюючи, то розтулюючи вузькі довгі пальці.

Лідія Петрівна брала обережно Мотрині руки й ховала їх під покривало: — «Не виставляй, доньцю, ручок, щоб не простудилася, лікар казав у теплі тебе тримати».

Мотря не розуміла, що до неї говорять.

На столі горіли дві свічки за параванчиком, щоб світло очей Мотриних не вражало. Її ліжко було в лагіднім півсумерку, тим ясніша була друга половина спальні, особливо ж лисина старого хірурга, що по недоспаній ночі хропів у високому фотелю.

Лідія Петрівна бентежилася. Відбігала від Мотриного ліжка й тягнула старого німця за фрак: «Мусіє, мусіє, не Хропіть так голосно, а то хвору збудете».

Мусіє підносив сонні повіки, дивився здивовано на Лідію Петрівну і впевняв, що він ніколи не хропе.

«Як же ні? Я ж чула».

«Це, мабуть, хворій у грудях грало».

Відвертав голову від світла, хвилину думав, чи зостатися при «умшлягах», чи, може, спробувати баньок, та, не вирішивши знову хропіти. Був старий, але дуже досвідчений лікар, що навіть проти холери мав свою власну рецепту. Від Мотрі не відступав, бо такий був приказ гетьманський, а він до приказів привик. Чув, що розстайні коні привезуть київського «фельдшера», котрий зажив собі великої слави, поборюючи «чорну хворобу», раз — менша відповідальність, а друге легша буде робота, бо будуть по черзі біля хворої сидіти. І поговорять собі по-німецьки.

Лідія Петрівна саме десятий раз тягнула його за звисаючу полу фрака, коли двері тихесенько відчинилися й увійшов гетьман з Кочубеєм.

Німець, як ошпарений, зірвався зі свого місця і кланявся, згинаючи голову і спину, а руки випростовуючи перед себе.

Гетьман підійшов до нього і шепотом спитав, як хворій?

«Gnadiges Fraulein очень сангвініческая комплекція, очень, багато крові, молода кров».

Показував на свої груди, віддихав скоро і глибоко, хотів пояснити запалення легенів.

Кочубей пожирав його очима. Недовірливий зроду і підозрливий з практики, гадав собі, чи не видумана отся нагла хвороба Мотрі, бо вона ніколи на тілі не хворувала і тільки душевні припадки лучалися з нею, і то від сильного «афекту». Хитрий Мазепа не раз придумував свої хвороби, так і чи Мотриної не придумав він, щоб застрашити Кочубеїв і відвернути їх увагу від «факту умички». Але заклопотаний німець і заплакана Лідія Петрівна, а до того ще й сумне гетьманове обличчя впевнили його, що тут дійсно, як цей німець казав, «очень серіозноє діло, самой большой казус».

Тихо і легко, як йому лиш на це його сутулувата фігура дозволяла, підступив до ліжка хворої і глянув на неї. Мотря кинула собою і відчинила широко повіки: «Батько!» Хотіла сісти на ліжку, але лікар і Лідія Петрівна припали до неї, положили на подушки, накрили периною, лікар поклав зимний приклад на голову. Мотря довго говорила якісь відірвані слова, якісь речення — то без початку, то без кінця, — про королівну на вежі, про сльозу, з котрої розлилося море, про млин і кров, аж уста її зціпилися і тільки глухі стогони добувалися з грудей.

Кочубей слухав, ноги під ним дрожали, голова хиталася нервово, ще хвилина і — розридається.

Гетьман взяв його обома руками за плечі і попровадив до свого кабінету. Чув, як Кочубей тулився до нього і, хлипаючи, говорив:

«Іване Степановичу, ох, Іване Степановичу, який я безталанний!»

Довго заспокоював його гетьман, заки він прийшов до себе.

«Не на нас, — говорив Мазепа, — не на нас, бо ми з тобою старі грішники, а на неї зглянеться Бог милосердний. Вона молода, гарна, добра, чому ж їй не пожити на світі, не навтішатися життям? Будь спокійний, не пристоїть такому достойникові, як ти, показувати себе надто м'якосердним. Надивилися ми з тобою на людське горе, може, й спричинили його чимало, — потерпім тепер самі».

«Не знаєш ти батьківського терпіння!» — хлипав Кочубей.

«Але й ти мого терпіння не знаєш, воно від твого не менше, бо я Мотрю люблю, як не любив нікого».

«Друже ти мій, — відповів на теє Кочубей, — не маю причини не вірити тобі. Не гадаю, щоб ти зле з Мотрею думав, а коли вона не байдужа до твоїх «афектів», то я, як добрий батько своєї дитини противитися вашому задумові не буду. За Любов Хведорівну не беруся казати».

«І добре робиш, бо вона не з тих, щоб за неї навіть її муж міг говорити. Але я вдячним серцем і твоє слово приймаю, вважай тільки щоб дотримав його...»

Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його. Зимова ніч, а Кочубей утомлений і збентежений дуже. «Не ті часи, Василю, — говорив гетьман, — щоб ми по ночах товклися, треба нам шанувати здоров'я».

«Любов Хведорівна дожидає мене. Неспокійна».

«Хай і вона потерпить. Не зашкодить».

Кочубей був такий стурбований недугою доньки, що й вечері не хотів їсти.

«Їж, Василю, бо вночі не дам», — жартував гетьман, знаючи, що Василь іноді й серед ночі дзвонив на ключника й казав собі подавати їсти, бо так його поганий сон зневолив, що зголоднів.

Але в Бахмачі він сьогодні заснув кріпко і спокійно. І не будили його, хоч з Мотрею було дуже погано. Гетьман навіть не роздягався. Що лиш над ранком, коли хірург сказав, що хворій знову трохи краще, поклався і задрімав.

Перележав дві-три години між сном та явою. Забагато турбот звалилося на його голову. Та на те він Мазепа, щоб не піддаватися їм. Що лиш щастя, добуте зусиллями важкими, це справжнє щастя, інше — милостиня, кинена тобі химерною судьбою.

Збудився і побачив тихий ранок. Сніг спокійно сипався з неба на землю, як мука із сита, густий-густий!

Гетьман встав у бадьорому настрої. Вірив, що Мотря видужає і що подужає горе.

«Молода, гарна, добра — чому ж би їй і щасливою не бути? А може, і ще комусь із нею?

Сердечно розпрощалися з Кочубеєм.

Цей здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербами Мазепи.

«Їдеш куди?» — спитав.

«Хворої не покину. Це для тебе, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою поїде мій небіж, Войнаровський для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого канцеляриста Івана Чуйкевича — потребую його. Маємо дещо писати й компонувати. Поздорови своїх».

* * *

«Чомусь то Іван Степанович дуже уважливий до мене, — гадав собі Кочубей, сідаючи в гетьманські залубні. — Вчора шестірнею їздити дозволив, а нині своїми кіньми відсилає. Чи не дивиться він на мене, як зять на тестя? Та — хай би там! Все таки гетьман і нема що казати, велика голова. Може, повезе йому й далі, як досі везло. Тільки Любов Хведорівна! Що ти з нею порадиш?»

Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Хведорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Хведорівни і почав молитися в думках.

Войнаровський кілька разів починав розмову але, побачивши, що Кочубей відповідає коротко і ніби нерадо, перестав турбувати старого. «Має він із себе!» — погадав собі.

Заїхали на замок, до канцелярії.

Кочубей спитав, чи нема що важного, прочитав дещо, підписав і просив Войнаровського до себе на обід. Але гетьманський небіж відмовився. Казав, що гетьманові треба спішно Чуйкевича.

Гетьманські сани відвезли Кочубея до його двора, вернули, і Войнаровський з Чуйкевичем поїхали в Бахмач.

SEMPER IDEM

«Старий прелюбодій, безсоромний женолюб, нищитель дівочої цноти», — зневажала Любов Хведорівна Івана Степановича, слухаючи звіт свого мужа про його поїздку в Бахмач.

«Казала я тобі, що Мазепа до всього спосібний, казала я тобі, що ніхто другий, тільки він Мотрю в дорозі переймив, і бачиш, на моїм стало».

«І стало, і не стало», — відповів Кочубей, насилу добившися до слова.

«Господи, Боже, великомученице Варваро, і ви всі святі й угодники божі, згляньтеся на мене, безпомічну і безрадну женщину, і порадьте, що мені з таким бездарним чоловіком робити!» — кричала Кочубеїха, аж підскакуючи зі злості.

«Не взивай імені Господа Бога надаремно, а мене не доводи до того, щоб я мав загнуздувати тебе, як нев'їжджену коняку», — відповів Кочубей, виведений жінкою з рівіноваги.

Він сподівався, що Любов Хведорівна, як зм'якла два дні тому й покаялася та ще хрест святий поцілувала, так і залишиться такою, — відміниться. Аж ось бач яка переміна! На гірше...

«Нев'їжджену коняку, як ти це сказав, повтори ще раз, ну — повтори!»

«Піп проповіді двічі не говорить! — відповів Кочубей рішуче, — але ти, жінко, вважай, щоб я тобі ще чогось гіршого не сказав, на що ти собі давно заслужила. Уважай!» — і так грізно завернув очима, що Кочубеїха замовкла. Але як той кіт готовилася до скоку.

А Кочубей, дірвавшися до слова, став нарікати, що через язикату жінку він зраджує собі старого товариша — гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше такого знущання не дозволить, не дозволить!

Донька вмирає, а мати із-за марних амбіцій пекло в хаті робить, Господа Бога не боїться.

«Мотря вмирає? І ти віриш в тую комедію?»

«Ну знаєш, жінко, все має свій кінець, тільки злість твоя безконечна. Коли ти хочеш, щоб я вірив твоїй злості, а не своїм власним очам, то я з тобою більше говорити не буду».

Тріснув дверми і пішов до своїх кімнат.

Не роздягаючись, положився на ліжко.

Вдивився у стелю і думав. Усі його сподівання розвіялися, як дим. Мотря хвора, з Любов'ю Хведорівною хоч розвід на старі літа бери, роби, що хоч!

Стурбований заснув.

Коли збудився, побачив на крайчику ліжка Любов Хведорівну.

В старосвітськім кунтуші з дорогої парчі, в очіпку, що як жар горів, мабуть, і нарум'янена трошки виглядала святочно.

До ліжка був присунений стіл, заставлений їжею і питвом, що аж угинався.

«А се що?» — спитав Кочубей і затулив губи, бо позіхав.

«Я тобі борщику принесла, пісного, печерського, ти його любиш, і лина з родзинками й мигдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких».

«Але чому ж тут? Невже ж я не можу встати до стола, чи що?»

«Гадаю собі, втомився бідний і стурбувався дуже, нехай спічне».

«Ну, так спасибі тобі, Любонько. Я дійсно дуже втомлений і жура мене їсть. Ти, мабуть, і не знаєш, що діється у моїй душі і в моєму батьківському серці».

«Кому ж тоді знати, як не мені, що вік свій з тобою звікувала, що гадки твої вгадую, неба тобі прихилити б рада».

Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби журилася дуже. Подобала тобі на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство попала.

«Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варто за кожний шматочок спасибі сказать».

«І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня, як у нас, дякуючи тобі, Любонько. Хазяйка ти в мене славна — правди не затаю».

Любов Хведорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше. Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої ніде не вміли так добре готовити, як у них, і знову положився: «Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари, і мене нема».

Кочубеїха не перечила: — «Файку хочеш?» — спитала.

«Подай, будь ласка!»

Коли в Кочубея файка в роті, так, значиться, з ним можна безпечно говорити.

«А що ж тоді нам з Мотрею робить?» — спитала, зітхаючи.

«Гу-ум! Що робити? Нічого. Це Боже діло, не наше. Вона ж, як тобі відомо, хвора, і дуже! Добре, як за якийсь місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господові моєму, встаючи й лягаючи», — Кочубей поклав люльку й перехрестився.

«Поки вона недужа лежить, — почав по хвилині, — поти, ясна річ, нема що з нею робити. Звичайно, недужа. І ще як!» — журився Кочубей.

«А «політично ж» воно, що наша донька в гетьмана лежить? Що скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, що на жінок сильно ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у його за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався».

«Мотря не сама. Біля неї Лідія Петрівна сидить, дякувати їй, як рідною дитиною нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала».

«Крокодилові сльози!»

«Не кажи! Гріх каменем платити за хліб».

«Та хай і по твойому буде. Лідія Петрівна того самого «фасону» жінка, що й наша Марія Хведорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються».

«Не довідаються. Гетьман у тайні держить».

«Люди вже знають, що Мотря від батьків утекла».

«Але не знають, де вона сидить».

«Люди все знають, перед ними нічого не скриєш».

«Наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була».

«Що по здоров'ю тілесному, коли її чекає смерть душевная».

«О-го!»

«А так. Погадай, Мазепа її до гріха доведе небезпремінно. А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх. А де ж тоді честь, де наш гонор, Василю Леонтієвичу...? На мою гадку, нам треба Мотрю додому забрати».

Кочубея ніби шпильками кольнуло — сів.

«Що це ти, жінко! Ти не бачила Мотрі. Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш?».

«Криті сани, можна настелити подушок, обтулити, навіть не зчується, як з Бахмача в Батурин переїде. Моя в тім голова, я мати, я це на себе і на свою совість беру».

«А я згоди своєї не дам. Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би. Викидав би собі, що рідну дитину забив... Не хочу... Та й подумай тільки, чи гетьман дозволить. Він без ума від неї. Мабуть, влюбився в Мотрю».

«Боженьку мій! — вже не говорила, а прямо співала Любов Хведорівна. — Боженьку мій, які ви легковірні, Василю Леонтієвичу. Вас, як дитину, легко піддурити можна; не нинішніх часів ви чоловік. Нинішні люди, як вовки, а ви, простіть за слово, як баран. Розідруть вовки барана, ой розідруть!»

«А но, панахиду по живому справляй! Не такий-то я вже легковірний, як комусь може здаватися. І в мене зуби є».

«Але які? М'які, як віск, а тепер треба твердих, як сталь. Послухайте ваша милість, що я вам скажу... Послухай, Василю».

Кочубеїха поправила на голові парчевий кораблик, погладила рукою складки кунтуша, так суто золотом перетканого, що й зігнути його було важко, обтерла рукою товсті губи і, тримаючи чоловікову руку у своїх м'яких долонях, шепотом клала йому до вуха: «Гадаю собі, Василю Леонтієвичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам з Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках».

«Бога бійтеся, Любове Хведорівна, ви вже з іншої матерії не вмієте почати. Все те саме торочите, аж остогидло. Казав я вам, що в пірванню Мотрі гетьман рук своїх не мачав».

«Я там не була, не знаю, а вірити не потребую. Але знаю, що Мотря не в монастирі, а в Бахмачі, в гетьманському дворі. І того досить, щоб відплатити йому за нашу кривду».

«За яку?»

«Боже ти мій, він ще питає! В тінь тебе відсунув, він — гетьман, рейментар твій, а ти хто такий? У його Андрій на грудях, а в тебе гудзик, та ще доньку твою до себе забрав, на амори йому зібралося, а нас осмішив, осоромив. І ти ще питаєшся, яку він нам кривду зробив?»

Кочубей глянув на жінку спідлоба, позіхнув і повалився горілиць на подушки: «Остогидло! — сказав махаючи рукою. — Як восени дощ зі стріхи, або як літом наскучливі мухи, так ви мені все те саме й те саме кладете до уха. Така мудра жінка, а іншого «концепту» в своїй голові не має. Аж дивно».

«А ви ж як хотіли, Василю Леонтієвичу? Чим горнець накипів, тим віддає. Моє серце накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати хочу, такий ви жалісний, такий покривджений, прямо принижений його ясновельможністю. Як вірна ваша дружина стерпіти того не можу».

«Не гніви Господа Бога, жінко. Пам'ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб Мотря видужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебень за неї служили, за її видужання».

«Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій — робім. Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити».

Любов Хведорівна вп'ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і тільки готовою хитав. — «Ні, ні, ні і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря жива, ще краще буде як видужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської «протекції» треба. Він один може тому голову скрутити — хитрець. От що!»

Любов Хведорівна правою рукою прислонила уста — позіхала. Лівою очіпок поправила, потім обома пригладила кунтуш.

«Пора мені», — сказала і — вийшла.

* * *

«От тобі раз завзята душа, — говорив до себе Кочубей, — Донька вмирає, а мамі помста жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку — гетьман, а з другого — вона; я ніби між молотом і ковадлом. Важкий молот, але й ковадло не легке. Не легко Василеві Кочубеєві, ох не легко!»

Покликав чуру і наказав роздягати себе: — «Уважай, бо мене кожна кістка болить! Не тягни чобота, як собаку за хвіст, легко зсувай, та-ак... Пішов!»

Чура побажав доброї ночі і зник, Кочубей далі думав. В тому, що Любов Хведорівна говорить, є дещо правди, видно, що жінка в тім'я не бита. Вміє дивитися на світ і на людей. Але що з того, коли спокою не дає? Все її чогось забагається — то честі, то помсти. А йому не до того. Йому хотілось би спокою. Ціле життя працював, турбувався, гріш до гроша складав, великих маєтків надбав. Тепер є і вигоди, і почесті, і значіння, тільки спокою нема. Ах, коли б хоч один рік спокійно пережити, не йти в похід, не турбуватися політикою, не сунути пальців між двері.

«Titere tu patule, recubans sub tegmine fagi», — почав скандувати римського поета, поки, вколисаний плавкими звуками колись світової, а тепер завмерлої мови, не примкнув своїх повік.

МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ

Перед рундуком танцювала гетьманська шестірня. Машталір і фореси ледве вдержували баских коней, що рвалися до бігу. Політав сніжок. Фореси струшували його з дорогої, золоченої упряжі, поглядаючи раз у раз на двері, чи не виходіть гетьман.

Гетьман у кабінеті з Чуйкевичем балакав.

«Не знаю, коли верну, — казав. — Може, за день-два, а може, й тиждень доведеться в Батурині побути. Мій небіж їде зі мною. Бахмач на тебе залишаю»,

Чуйкевич поклонився, — дякував за довір'я.

«Пильнуй двора і завідуй ним як слід. Гадаю, що вчити тебе не треба».

Чуйкевич поклонився знову.

«Коли б тут до мене які посли приїхали, то затримай їх і вгости, а мені знати дай, хто це такий і чого хоче, тільки листи відсилай моїм довіреним чоловіком, знаєш його, — додавши декількох сердюків для охорони. — розумієш?»

«Розумію, милосте ваша!»

«І ще одне... — тут гетьман підступив ближче до Чуйкевича і, вдивляючися в нього, говорив: — За четвертою від нас стіною, наліво, лежить Кочубеєва Мотря».

Чуйкевич не вдержався, стрепенувся і ціле його обличчя перемінилося в питання.

«Знаєш її, і сподіваюся, що під твоїм доглядом буде вона безпечна. Мотря хвора. Простудилася, втікаючи з монастиря, куди її мати запроторити хотіла».

Чуйкевича то жаром обдавало, то прошибало льодом. Він чув, що Мотря пропала була і що її знайшли, але щоб вона в Бахмачі, в гетьмана перебувала, це йому й на гадку не приходило. Чогось такого він ніяк не сподівався, хоч знав химерну вдачу Мотрі. До чого воно подібне? Хто тут завинив — вів чи то вона, чи, може, обоє?..

В його голові загуділо, як у млині, щось обривалося, валилося, розсипалося, як будівля, котрої ще не завершили, а вона паде, як домик з карт.

Гетьман помітив здивування Чуйкевича і, кладучи долоню на його рам'я, питався: «А може, я виставляю тебе на надто важку пробу? Кажи, ще пора, можу відложити виїзд до завтра і покликати когось другого замість тебе».

Чуйкевич заперечив головою: «Ні, ваша милосте. Я рішився сповнити кожний приказ мого найвищого вождя, хоч би він і як був важкий для мене. Мене тільки вразила вість про Мотрю Василівну, бо ми від дітей знайомі».

«Так тоді потішся, що вона, як лікарі кажуть, перебула небезпеку і є надія, що верне до здоров'я. А все ж таки їй грозить друга небезпека».

«Любов Хведорівна?»

«Так, ти вгадав. Боюсь, що ця друга небезпека від першої грізніша. Мотрю треба оберігати. Любов Хведорівну ніяк не слід допускати до неї. Це могло б схвилювати хвору і пошкодити їй. Коли б Любов Хведорівна, користуючися тим, що мене нема, приїхала в Бахмач і хотіла бачитися з Мотрею, так не пусти, скажи прямо, що гетьман нікого не велів до неї пускати».

«Скажу».

«Особливо вночі пильнуй двора, як свого власного ока. Всячина може бути, бо люди до всього готові, особливо за гроші, а гроші не все ходять з чеснотами в парі, — їх у злих буває більше, ніж у добрих».

«Розумію!»

«Так тоді бувай здоров. Покладаюся на тебе, як на сина».

Гетьман подав Чуйкевичеві руку, цей нахилився і поцілував сигнет, як звичай велів. Гетьман плеснув у долоні.

Паж приніс шубу, Чуйкевич поміг гетьманові вдягнутися і підвів його до саней.

Праворуч сів гетьман, ліворуч — Войнаровський, служба обтулила їм ноги, чура замкнув дверці і скочив на козли біля машталіра. Машталір рушив віжками, захиталися фореси, затупцювали коні і сани вітром посунулися по шляху.

Чуйкевич стояв на східцях і дивився, поки сани не скрилися в білих туманах снігу.

Поїхали...

* * *

Коли б і не вернули! — майнуло йому в голові. Лишився б з Мотрею, доглядав би її, пильнував, як своєї зіниці, вгадував би гадки і, може, прихилив би її серце до себе.

Чуйкевич тую гадку відігнав від себе. Це ж самолюбство! Коли Мотря до гетьмана втекла, так видно, що любить його. Хай буде й так... І він задумався. Гетьманський лакей вибіг з шубою: «Ваша милість продрогнуть, мороз!»

Чуйкевич подякував, вдягнувся і поплівся кругом двора, щоб роздивитися, як краще на ніч розставити варту. В голові рисував собі план, Бахмач перетворювався в його уяві в кріпость, котру ворог обложив, мало не вдерся до неї, але він її все-таки не здав. Всі його думки зосередилися на тому питанню, а всі інші втратили для нього вагу.

Аж вернувши у двір, до світлиць, які відведено для нього, знову пригадав собі Мотрю.

Рад був одної хвилини побачити її, впевнитися, що вона видужає, що житиме, хоч і не для нього. «Не всі тії та сади цвітуть, — пригадав собі народну пісню. — Половина побирається, а другая розлучається», — доспівував стиха.

І здавалося йому, що тая пісня саме про нього й зложена. Мотря не любить його, за гетьмана піде, а він, гетьманський канцелярист, бачитиме її на гетьманських пирах, гарну і горду, як королеву з казки, і дивну, як загадка нерозгадана, як сфінкс.

Бунтувалася душа. Голос серця нашіптував про кривду і про помсту, але Чуйкевич втишував його і кликав розум до боротьби з серцем.

Замовкни серце, втиши свій біль, бо розум каже, що такий тепер час, коли треба про себе забувати ради загального добра.

Бо що значить щастя одиниці тоді, як рішається життєве питання народу?

Що таке гетьманський військовий канцелярист Іван Чуйкевич супроти долі й недолі, волі й неволі цілої України?

І невже ж цей Чуйкевич почував би себе щасливим тоді, коли б Мотря стала його дружиною, а Україна в кайданах стогнала?

Ні, стократ ні! Ці стогони заглушили б навіть найсердечніший сміх радості й затроїли б навіть найситіше задовілля.

Щасливі, що поза своїм хатнім щастям іншого не відають.

Він до них не належить.

Мотря теж.

Для неї хата, навіть найрозкішніша, — це клітка, в котрій серцю важко. Завеликі в неї виросли крила. Вона ними далеко й високо літає. Не зв'яже їх збитошний Купідон, не спутає сувора опікунка домашнього вогнища Веста, їх можна тільки зломити, а цього він, Чуйкевич, не зробить. Ніколи!

Чуйкевич спирався ліктями на стіл, брав голову в руки і вдивлявся в стіну.

Стіна ділила його від щастя.

Від якого?.. Від особистого щастя.

Та є щастя друге, те, що його дає праця, боротьба, змагання за народне добро.

Важко одне з них добути, а здобути оба неможливо. Він буде добувати те друге. Як невгнутий лицар стоятиме у важкій боротьбі за волю там, де поставить його вождь, і витримає на тому становищі, хоч би це було зі шкодою для його особистого щастя, хоч би цей вождь вимагав від нього жертви неймовірно важкої.

В тих гадках знаходив пільгу, чув, як серце його мовкне і як розум бере верх над серцем.

Пірвати Мотрю, повезти в Ковалівку, або скрити в якомусь монастирі, глухому й далекому, де б її гетьман нелегко міг знайти, або відвезти поза межі гетьманського рейментування і віддати під опіку московського воєводи, це зробити не важко, бо в тому ділі сильною помічницею була б Любов Хведорівна. Але ж зробити це, значить, нарушити довір'я гетьмана, знехтувати свою лицарську честь та наразити собі на віки вічні Мотрю, котра скорше погодиться з усім іншим, ніж з підлістю.

Тепер вона, коли не любить його, так поважає, бачучи в ньому вояка доброго й вірного, а тоді дивилася б на нього, як на людину віроломну та підлу.

Краще те перше, ніж друге, згірдливого погляду її гарних очей він не переніс би на собі.

Заспокоєний віднімав руки від гарячих висків і бачив, як скорий зимовий вечір осотував його синяво-сірими сумерками, в котрих зливалися розписи обоїв, контури образів і лінії хатньої обстанови в одне притишене ціле.

Так під вечір життя забудуться яскраві моменти минулого й останеться одне — свідомість сповненого обов'язку, найвища нагорода для моральної людини.

* * *

В дворі було тихо, весь двір шанував терпіння Мотрі.

Мав би ж він, Чуйкевич, відмовити їй тієї пошани? Він же любить її, любить нині сильніше, ніж учора, бо любов'ю, освяченою почуттям самопожертви.

Ніби жахаючись власної ходи, щоб відгук її не долетів до Мотрі, снувався як тінь від кута до кута й говорив з собою:

«Вчора любила її твоя кров, нині любить те, чого назвати годі, — душа. Вчора бажав ти її, нині вдоволяєшся свідомістю, що вона живе, нині вона невловима мрія, тим краща, чим дальша, недоторкальна». І перед ним на сірому вечірньому фоні, як святий образ в неосвіченій церкві, виринала стать Мотрі, струнка та гнучка, як на виднокрузі тополя, горіли горді очі, уста всміхалися нерозгаданою усмішкою, усмішкою, що спосібна була довести його до найвищого захоплення і до найбездоннішої розпуки.

Пригадував собі кожний зворот її голови, кожний здвиг рамен, рух рук, музику слів. Переживав усі моменти, проведені з нею віч-на-віч — у пишних кімнатах, і серед буйного поля, і на лісовій леваді, коли ловив її розгуканого коня.

Діана, русалка, сфінкс... Мовчи, серце, мовчи!

Переходячи попри двері, за котрими лежала недужа, ловив жадібним вухом голос вечірньої тишини, чи не почує в ньому її зітхання. Не чути... Ходім!

* * *

У невеликій кімнаті, в першій від сіней, призначеній для чергового старшини, сів біля стола, на якім лежала записна книжка, і уважно розглядав останню сторінку.

В сінях шепотом говорили лікарі ламаною німецько-російською мовою, підмащеною суто латинською номенклатурою.

«Країна тут багата, сумніву нема. Люди по тисячах ходять, тільки зігнися і піднеси, не роблять того, вдоволяються збіжжям і худобою».

«Одне і друге плекають методою передавненою, на поступ не звертаючи ні найменшої уваги».

«Про гігієну не дбають. Мухи, комарі, блохи. Стави і баюри не чищені. Як літом зачне висихати, гнити й розкладатися шувар і всякі водорості, повстає гнила фебра, на яку щотретій чоловік хворіє, а щоп'ятий умирає».

«Коли овочі добре зародять, неминуче приходить бігунка, «rothe Ruhr»».

«Що пан товариш ординують проти цеї поганої і дуже злосливої хвороби?»

«Cort. simarub. dr. 3. Cascaril. dr. j. Tinct. opii serup. j., розуміється, після відповідних упередних евакуанцій».

Розмова продовжувалася в безконечність.

Чуйкевичеві нагадався бренькіт двох мух на шибі вікна в гаряче літнє підвечір'я. Гадав, що про недугу Мотрі заговорять, та про неї вони й не згадали. Видно, що небезпека вже дійсно минула й лікарям нема що турбуватися нею; можна нарікати між іншим на те, що унція рожаної есенції коштує 32 дукати, а унція такого ж самого олійку — 4 дукати і що косметиків для вибагливіших пань годі дешево зготовляти.

«Доброго здоров'я шановному collegio medico бажаю», — сказав Чуйкевич, виходячи до них.

«Доброго здоров'я його милості пану намісникові віншуємо», — відповіли йому.

«Як же, панове, почуваєте себе?»

«Знаменито, ausgezeichnet, дякуючи богові і його милості пану гетьманові».

«А як мається хвора панночка?»

«Мається вона, — відповів спроваджений з Києва лікар, — краще, ніж можна було сподіватися, в чім безперечно велика заслуга пана товариша лейб-медикуса», — тут він показав на стоячого поруч гетьманського лікаря.

«Гадаєте, панове, що небезпека минула?»

«Наскільки не милиться наше знання і наш довголітній досвід, — так. Але все ще треба пильного догляду, дієти, рівної температури і — спокою, щоб не стривожилася чим».

«О, про це останнє я вже подбаю, панове», — впевнив їх Чуйкевич, виходячи в парк.

Collegium medicum відпровадило його двома парами очей, що дивилися поверх великих окулярів.

«Цей, мабуть, теж не дуже-то здоровий — на серце».

«Saditta Amorus periculosa est».

Нахилилися до себе.

«Наша пацієнтка і найбільшого гріха варта»,

«Українська Венус найчистішої води».

«Мазепа ist ein Feinschmecker ohnegleichen».

«Mit dem Essen kommt der Appetit, mein Nerr. Цей молодий козак теж гарний хлопець і ввічливий. Жаль мені його».

«З Мазепою не виграє справи. За ним молодість, а за Мазепою все друге».

«Ви добре зволили сказати, за Мазепою все друге...»

ОЗЕРО СЕРЕД ЛІСА

Два сердюки третього на зміну варти провадять. Минули сад, наближалися до дуплистої груші, ніби сотвореної на те, щоби під нею було добре вартовому стояти.

«Тільки ти, товаришу, вважай, щоб не заснув. Чуйко, як сновида, цілу ніч по Бахмачі ходить. Вчора одного на розмові з дівчиною застукав і на хліб та на воду на цілих три дні посадив».

«Не знати, чого він так пильнує?»

«Гетьманського добра стереже».

«Перед ким?»

«Чи мало непевного народу? І від татарви ніколи не безпечно в нас».

«Татари взимку не набігають».

«А на Січ на самий Новий рік не напали?»

«Правда. Але татарам луна дорогу світить, а тепер тільки місяць сяє і то ясно, як в днину. Чуйко хоче заслужитися в свого пана — та й тільки. Нова мітла добре мете, а постаріється, то змететься, як другі».

Змінили вартового. Вдягнули його у великий баранячий тулуп, чоботи всунув у солом'яні плетінки, плечима оперся о дупло — стоїть.

Пригадуються йому полтавські літні ночі, миргородські сади, любі, тихі розмови. «Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, гіркий світ твій!»

«Стій! Гасло?»

«Полтава».

«Проходь!»

Вартовий бере до рук мушкет і бачить перед собою команданта.

Чуйкевич пізнає в ньому миргородця, до котрого лихий приступав.

«Як же тобі тепер?»

«Гаразд!»

«Нічого не тривожить?»

«Дякуючи Богові, ні. Забув».

«За пильною і вірною службою добрий козак усяке лихо забуває».

«Так, ваша милосте, забуває».

«Тільки про службу не треба забувати. Числю на тебе».

Пішов.

В глибоких свіжих снігах протоптує слід. Далекими полями кружить. Варти порозставляв на два стріли від двора, де їх ніколи не бувало. Коли б що до чого, рад ворога здалеку відперти, щоб Мотря тривоги не почула. На віконниці її кімнати наказав на ніч грубі плетінки почепити, щоб гук стрілів заглушити, коли би стріляти довелося.

Мотря!..

Яка ж та нічка ясна, козацьке сонце світить, сніг аж за очі бере. В нічку таку на санях вдвійку сидіти, тулити її до себе, гріти своїм теплом, вертаючи додому з гостини, — невже ж може щось любішого бути? А вдома теплі покої, прислуга хазяїв жде, вірні собаки за браму вибігають. Поскидали шуби, обігрілися, до колиски підходять подивитися, як їх синок спить. Мабуть, підріс за той день-два, коли батьків не було дома. Який він славний!..

Яка ж та нічка ясна і — як темно в душі, ніби сонце навіки погасло...

Чуйкевич від варти до варти іде, то стає й наслухає, то оком далеко в поля вибігає, чи ворога якого не побачить.

Тихо і пусто кругом... Спи, Мотре, спи! Набирай нових сил, нової охоти до життя, до слави, до блиску на гетьманському дворі, ти ж найцінніша оздоба гетьманської золотої булави. Спи, Мотре, спи, Чуйкевич на сторожі стоїть!

У вартівні годинку спочиває, з сердюком розмову веде, Як краще і безпечніше розставити ті невеликі бойові сили, якими він гетьманського двора обороняє, щоб вони на кожний знак, у кожне місце вчас поспіли. Завдання важке, якщо хочеш його добре сповнити.

Кругом Бахмача тихо, його тривога безпідставна і ніби хвороблива, бо звернена проти невидимих ворогів.

Але ті вороги є, він їх чує, він певний, що як не нині, так завтра вони під Бахмач підступлять... З півночі чи від сходу..? Думає над тим.

У другій вартівні подають йому тарілку гарячого борщу. Радо їсть, бо продрог. Північ давно минула. З'ївши, виймає записник і зазначує зміни, які завтра треба поробити. Відповідає за все. Не простив би собі похибки найменшої, нарікав би на себе ціле життя.

Над ранком чує свист. Біжить туди. Біля вартового, що умовлений знак тривоги подав, застає вже десятника зі своїм відділом з найближчої вартівні. Значиться, в пору посліли. Пильнують. Вартівник валку далеко в полі доглянув. Валка посувається вперед. Хто такий?

Чуйкевич вістових посилає. Незабаром вертають, докладуючи, що це — селяни збіжжя до млина везуть, бо в їх млині перед святами завізно.

«Відпровадити їх аж до самого млина і впевнитися, чи не підступ який! Перетрусити міхи і провірити людей, чи не шпиги... Гоніть!»

Козаки проводять валку, Чуйкевич стоїть і жалує, чому воно на тій солом'яній тривозі скінчиться. Краще, щоб нині той ворог появився, ніж чекати до завтрашньої ночі.

Постоявши хвилину, далі снігами бреде. Так йому довга зимова ніч минає. Утомлений вертає у двір і засипляє твердо.

* * *

Кругом ліс, в середині озеро без відпливу. Вода в ньому, глибока, аж чорна.

На озері довбаний човен з клювом гострим, як стріла. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. Хвиля човен з припону відриває і гонить ним кругом — скоро, чимраз скорше.

В тім човнику хтось сидить. Добуває всіх зусиль, щоб до берега прибити, — не може. Вітер човник чимраз дальше, на саму середину озера заносить, де найбільший крутіж.

Чуйкевич чує крик розпуки; голос знайомий йому. Біжить і стає безрадно.

Вода бурхлива, глибока і так скоро кругом озера бурляє, що плисти і не гадай. Пірве тебе, як оріхову шкарлущу; крутиться в голові. Ще хвилину і довбаний човник клювом у саму середину крутіжа запоре, пірне углиб.

Чуйкевич вдивляється в човник і пізнає — Мотрю...

У воду скаче. «Мотре! — кричить, — це я, Іван! Витривай хвилину, допливу — і врятую тебе або загинемо разом».

Мотря не чує його, вода реве. Човник, хвилі, вона і він, один безглуздий крутіж, як вітряна труба на пустині, як безодня, сколочена диявольською рукою, щоби дві душі потягнути углиб.

«Мотре! Мотре! Мотре!» — пручається, кричить, не відповідає ніхто...

Чуйкевич знає, що це сон, томлячий сон, хоче збудитися, чує свій власний крик, та сон не пускає його з невблаганних обіймів...

«Збудіться, ваша милість, вам щось погане сниться!» — термосив його за рам'я Мотрин чура, і Чуйкевич розплющив очі.

Зимний піт вкриває чоло, серце молотом у груди валить як серце розгойданого дзвону. Зіниці перестрашено дивляться на простору світлицю в бахмацькому дворі і на чуру, перебраного в однострій гетьманських покоєвих.

«Яка година?» — питає.

«Полуднє, милосте ваша. Чи принести обід?»

«Перш зимної води подай. Зажди!.. Що нового в дворі?»

«Нічого, прошу вашої милості».

«Панночці як?»

«Лікарі кажуть, що добре».

«Іди!»

Зимною водою по пояс вмивається і голову зливає. Як добре! Почуває себе здоровим і свіжим. Але сну не може забути. Тривожний сон.

На обід каже подати собі борщ, кашу і шматок смаженої риби. Нічого не п'є. Обслугує чура. Старається розвеселити його. Несміливо починає балачку на всілякі теми. Чуйкевич або не відповідає, або відповідає коротко.

«Панночка питалися про вас», — каже.

«Та-ак?»

«Тривожаться її милість, щоб ви не перетомилися, пильнуючи по цілих ночах двора. Казали, що вас виручати треба».

«Поклонися ясній панночці від мене і скажи, що я не звик свою роботу на других здавати».

«Спасибі, милості вашій!»

Чура йде. Скриплять чобітки по камінній підлозі в сінях. Чуйкевич не може собі місця прибрати. Сон не виходить йому з голови. Побачив занавіску в стіні, розсуває. Полиці з книжками. (В Мазепи скрізь книжки, свої і чужомовні.) Приглядається до них. Самі старі знайомі: «Месія Правдивий», «Лебедь», «Алкоран Магометов», «Боги поганські». Ще в академії читав. Книжки автора нагадали, довгобородого ректора Йоанникія Галятовського.

«Чарівники обманюють людськії очі і літають по вітру, читай історію о Готфриді Буйльонськім», — пише покійний Галятовський у «Месії Правдивім». А далі казку про чарівника Ісмена з Тассового «Висвободженого Єрусалима» наводить. Чуйкевич пригадує собі тую казку. І поет, і герої поеми навіщають його та починають балачку. Єрусалим, Сіон, невмируща християнська ідея. Скільки крові пролилося за неї! Навіть діти, хлопчики-недолітки, припоясували мечі і пускалися в далеку дорогу на бої не по мірі їх сил, щоб визволити з рук невірних місця, освячені легендою найяснішою з усіх... Києве, Матір городів наших, Сіоне наш і Голгофо свята, де ж ділися лицарі твої? Не діти, а й мужчини в силі віку байдуже глядять на поневолення і на зневагу твою. Хто й коли визволить тебе?

«Злой дух сформіровав собі тіло із вітра іли облака, приняв образ умершої матери вашого ложного царя, котрий тому і міг воскресити її», — читає далі Чуйкевич.

Боже ти мій, якими-то зарослими стежками блукає, українська думка, в які середньовічні нетрі забивається вона, щоб правді не глянути в очі! Що таке правда? — питався Пилат; хто спитається, що таке наша правда?

«Один цар погнівався на сонце і збудував велику вежу й замкнув сонце в ній. Але дванадцять планет, позбавлених сонячного світла, зготовили молот великий, розбили вежу і випустили сонце на волю». Хто, і коли, і як визволить сонце України, котре ворог замуровує в чорну вежу?

Чуйкевич розглядав далі гетьманські книжки. Ось польською мовою писана «Відправа послів грецьких» Кохановського Яна. Листує її і попадає на слова: «Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!» Які грізні слова, які трагічні! Ніхто не слухає їх. Троя переміняється в символ, в осторогу для тих, котрим грозить заглада, а вони не бачать її, не слухають старинної Кассандри. Бакхові поклоняються, Прияпові жертву приносять, — як їсти, що їсти, коли, і скільки та чим попивати їжу, це для них найважніше питання. Неначе діти тішаться грецьким конем, що під мурами Трої явився. Не впускайте, не впускайте його в свій город, бо в ньому зрада, в ньому загибель ваша!.. Не чують. Власними руками коня везуть, мур розбивають, бо кінь більший від брам. А серед ночі цей кінь перемінився в апокаліптичну звірюку. Куди копитами своїми скочить, трава не виросте ніколи, камінь на камені не останеться у городі Трої...

Стара легенда, та зміст у ній вічний.

Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай чужого коня!

І бере Чуйкевич книжку архієпископа чернігівського о Лазаря Барановича «Меч духовний» і попадає на слова: «В сії повнії брани времена від усього другого корисніший меч. Сам Христос оповістив потребність його, кажучи до учеників своїх; «Іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч» (Лука, XXII, 36)...

Досить! На нині аж забагато, щоб передумати усе. Чуйкевич бере шаблю з кута, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір'я. Змінює усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог не заскочить його. Переможе, але не заскочить. Перемога — річ сили, заскочення — наслідок неуваги, легкодушності, умового лінивства. Ніколи не простив би собі того гріха.

Козаки, певно, нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей відіб'ється ворожа навала?

Тут Чуйкевичеві пригадується нинішній сон. Наше діло — це той довбаний човен, що попав у історичний крутіж. Якщо він тепер не причалить до берега твердого, то піде на спід... Піде!..

Чуйкевич не вірить у сни. Хоче вірити в свій розум, в досвід і в силу. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В вухах йому лящить його власний крик: «Мотре!» Не знає, чи це сон був, чи прямо прочуття? Цей ліс ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Але де? Обходить варти і думає над тим. Аж пригадав собі. Як їхати польовою дорогою з Бахмача на північний схід, там є такий ліс і подібне лісове болото, без відпливу і без річки, — гнила, чорна вода. Був там колись, і, може, якраз тому і в сні туди зайшов. Але чому якраз туди?

Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі іде. Інакше життя було б іграшкою химерної «фортуни». Яка ціль нинішнього сну? Чи не остерігає його якась невідома сила?

Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони як свою власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі.

«Та це не озеро, — каже, — а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове болото. Не одну душу загирило в собі. Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. І тепер Бог його знає, що в ньому сидить».

«Чи не по'їхати б нам туди?»

«А пощо? Що ми там загубили?»

«Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше».

«Як ваша милість прикажуть. Ми тут тепер під вашим рейментом стоїмо. Я слухати привик. Хочете поведу, хоч би й зараз. У мене жінка не кричить і діти не плачуть. Я сам, як палець. Пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у тому Бахмачі. Козакові, знаєте, за воєнними пригодами скучно».

«Гадаю».

«Як я ще під його милістю полковником Новицьким служив, то довелось чимало з татарами воювати. Двічі нам не повезло. Кажуть, що ясновельможний наш пан гетьман полковника Новицького листами за це картав, особливо під Богутівською слобідкою, хоч, як може вашій милості відомо, гетьман і полковник не чужі собі були, гетьманів племінник, пан Мазепа Трощинський, жонатий був з донькою полковника Новицького, коли чували, і вони собі ніби у дружбі жили. Але дружба дружбою, а що служба службою, — у вашого гетьмана так...»

Розговорився старий сотник Петранівський і про Петрика згадав. Як цей нещасний Петрик літ тому десять кримців на Україну навів, себе за гетьманового сина подавав, бо гетьман його, щоправда, перше дуже любив і т. д. Аж до того місця своє оповідання довів, як то старшина комонного полку Вечірка того Петрика біля містечка Кишеньки у бою зарубав і сам лютою смертю з руки татарської погиб.

«А великий цей ліс?» — спитав нараз Чуйкевич.

«Який?»

«А той з болотом, про який я вас перше питав».

«Ага, цей чортівський гайок, чи великий він? Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато. Довкола городів і кріпостей треба їх тому було винищувати, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він бувало невидимо для сторожі підкрадеться і відперти важко. А як винищити ліс, то кругом видно».

Тут знову починався виклад про оборонну систему колись і тепер. Чуйкевич перервав цей виклад питанням, як далеко туди?

«До того ліса?»

«Так».

«От, може, година їзди».

«Візьмемо тоді яку десятку людей і поїдемо з вами».

«Ваша милість зі мною?»

«Еге ж».

«Ні, так не добре буде».

«А як же?»

«Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму пів пішої запасної сотні і перетрясемо цей ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні — дорога річ, піхотинець у кожну нору влізе, йому безпечніше. А покидати двір я вашій милості не раджу. Це не добре. Кожний похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернеш, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не вернули? Я — друга річ. На моє місце десять молодших чекає».

Чуйкевич притакнув старому.

Дав приказ, і пів запасної сотні пішло в недалекий похід.

Чуйкевич з валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився їх слід.

Тоді у двір пішов, чи не почує щось про Мотрю. Нічого нового. Від двох днів ані гірше, ані краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нові ліки. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати.

Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем як орел кружляє.

На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає.

Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв'язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть. Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить.

«Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил?»

«Я Бахмач знаю, як свої п'ять пальців».

«Так тоді гаразд... Ось і вістун. Що нового?»

«У лісі стрілянина».

«Певно чув?»

«Як вашу милість чую».

«Відповісиш, коли неправду сказав».

«Знаю».

І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.

Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.

Під'їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що далі робити.

«Гони!»

Чуйкевича запал бойовий огортає. Хотів би скоріше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони такі, кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.

На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.

«Мотре, витривай! Або врятую тебе, або з тобою згину!» — пригадав собі свої власні слова з нинішнього тривожного сну.

Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, не завело його.

* * *

Чуйкевич на перших санях навколішки стоїть, мушкет напоготові.

Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кожний корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові по полю походили, кожний крок прослідити можна.

«Стій!»

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з ліса не пустити, замкнути й виливити його, як рибу в тенети.

* * *

Так воно і сталося.

Ще заки стемніло, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він що лиш, мабуть, готовився до наступу вночі, може, що лиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і у кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дорогі. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссі такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно.

Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався як не можна краще. Чуйкевичеві довелося тільки закінчити те, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс уздовж і впоперек.

Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі.

Але було кілька таких, що, мабуть, ще Петрикові часи пам'ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.

Заходяче сонце золотило чорні верхів'я дерев, Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера й доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно.

Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати.

Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто їй сказав, що гетьмана нема дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонно?

Ці питання не сходили йому з ума.

Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити тільки гріш, і то не будь-який!

Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить гультяїв у полон взяли, на допиті скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добратися.

Кругом Чуйкевича збиралися його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев'язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали вони кругом вогнища на поляні в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурта, як почув стріли, не вертав до нього. Тим вдалося спастись. Утекти. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав.

«Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, — нарікав на себе й на своїх. — Видно постарівся я, коли таку дурницю зробив».

Чуйкевич потішав старого: — «Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас».

Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ — можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме подалі від двора всякий непевний народ.

Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров'ям, а може, й життям.

Спомин про Мотрю настроїв його на лагіднішу ноту. Чоловік брав над вояком верх.

Він підійшов до полонених і став приглядатися до них зблизька. Виснажені, поранені, в подертій одежі — робили сумне враження. Переважно люди молоді, парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові. Чимало тепер таких. Одних біда до злого пхає, других гаряча кров, помста якась або прямо нещасливий припадок. З таких на Січі бувають найхоробріші вояки, якщо котрому поталанить дібратися туди.

Чуйкевичеві жаль робилося тих безталанних людей. Якщо їх віддадуть під суд, то не обійдеться без кари, без муки і — без кривди. Чимало прокльонів полетить до неба і чимало зродиться нових тяжких гріхів, бо мало коли гріх буває бездітний.

Що тут йому робити? Не хотів брати гріха на свою совість. Здавалося йому, що й Мотря не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Серце буде її боліти, що із-за неї люди терплять.

Від одного до другого ходив і випитувався, хто він, звідки і як у ватагу попав? Відповідали нерадо й нескоро, але його лагідний голос, його людяне поведення розв'язувало їм язики. Виявлялося, що це дійсно здебільшого новаки в харцизному ділі, діти безталання, жертви часу.

Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко: «Люди!»

Хто сидів або лежав, піднявся в повний ріст і стояв з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись.

«Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу — повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив — у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи нашим урядовцям не причиняти».

Гультяї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся. Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі.

Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього.

Помовчавши хвилину, говорив далі: — «Але мені крові вашої не треба. Я вас розоружив і відвів від злого. Гадаю, вдруге на таке діло не підете».

«Не підемо, милосте ваша!» — відповіло кілька.

«Помилую вас і не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали ви робити».

Гультяї мовчали.

«Чому ж ви не говорите? Мені не хочеться довго на морозі на вашу відповідь ждати!»

Один другого штовхав:

«Кажи!»

«Говори ти!»

«Я не знаю, що казати».

Чуйкевич бачив, що їм тяжко рішитися, бояться зрадити ватагу і ватажка, може, їх зв'язує присяга. Глянув на них і, показуючи пальцем на третього з ряду, гукнув:

«Говори ти!»

Різкий приказ звичайно переломлює нерішучість.

«Так мені, Боже, дай щасливо додому вернути, коли я знаю, чого нас під Бахмач повели», — відповів запитаний.

«Я навіть не знав, — говорив його сусід, — що це Бахмач, я не тутешній. Під Бахмач я ніяк не пішов би».

«А хто ж вас вів?»

«Казали добрий молодець, що за правду стоїть, Яким Тогобічний».

«А не говорив він вам, по що, і до кого йдете, і яке діло маєте зробити?»

«По червінцеві обіцяв та ще хвалився, що заведе на Січ».

«Казав, щоб тільки кіньми запаслися, то дмухнемо туди».

«За віру святу воювати».

«З ворогами народу козацького розправлятися».

«Аж, гляди, де нас завів!»

«Бодай би його чорт в трясця запровадив».

«Бодай би він ранку не діждався».

Чуйкевич бачив, що нарікають щиро. Злість говорила з них. Провідник покинув у тяжкій пригоді свою ватагу, котрій так багато обіцяв.

«Люди, — казав далі, — так не можна. Погадайте, я ж військовий чоловік. Зловив ватагу горлорізів і пустив їх, не добившися ніякого толку. Так не йде. Я того зробити не можу. Перший сотник сміявся би з мене».

Вони оглянулися туди, де сотник збирав своїх козаків докупи.

«Отже, бачите. Мені конче треба знати, хто і до чого вас намовляв, а тоді я рішуся, чи простити вас, чи ні і що з вами зробити. Годі ж мені вас на дальші промисли лишати».

«Авжеж, що годі».

«Воно так і не водиться у світі».

«Ніяк, ні».

«Чому ж ви тоді мовчите?»

«Бо не знаємо що сказати».

«Гадаєте, підведу?»

«Ні, того ми про вашу милість не гадаємо».

«Я чув, що ваша милість правдивий чоловік».

«Гетьманський канцелярист».

Розпит, зразу грізний, перемінювався в балачку. Чуйкевич чув, що так до нічого не дійде.

«Скажу вам своє тверде слово. Або я довідаюся від вас правду, і тоді кого, може, і з місця відпущу, а кого постараюся, щоб до служби прийняли, на це вам моє чесне слово, або не довідаюся, і тоді нікому з вас із цього лісу живим не вийти... Більше нам нема про що говорити».

* * *

Заворушився гурт.

«Говори!»

«Кажи!»

«Чому ж ти не говориш».

З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха: «Я щось маю вашій милості сказати».

Чуйкевич зрозумів, що він не хоче вголос говорити, і відвів його набік: «Кажи!»

«Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А щоби ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую».

«Тільки всього? Це я вже чув».

«Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти».

«Яку?»

«Не знаю».

«Ага. Ну і що?»

«І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків доставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь».

«Ти того нікому не казав?»

«Ні, не казав нікому».

«Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй».

«Не згадаю».

«А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти?»

«Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми далі втікати».

Чуйкевич задумався на хвилину.

«Ти підеш зі мною. Нічого з тобою не станеться».

Гультяй обійняв Чуйкевича за коліна.

«Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?»

«Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі».

«Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?»

«Він зі всіх найбідніший. Його батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його, утік».

«Правду кажеш?»

«Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували».

«Так уважай же, а тепер до гурту вертай!»

Пішов.

* * *

Чуйкевич задумався: «От воно що! Значиться, Любов Хведорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтієвич, може, про нього й не знає. Він, певно, не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть».

Ходив, не знаючи, що йому робити.

«Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що розбили ми звичайну гультяйську банду, яка скривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках».

Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гультяїв.

«Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?»

Виступило тільки троє. Залишили вдома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. По очах їх видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.

«Хрест святий цілуйте мені що більше на такі погані промисли не підете», — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з піхви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.

Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.

«Батьку ти наш, добродію наш сердечний!»

«Ідіть у мир і не согрішайте більше!»

«А це для ваших дітей», — додав, кладучи їм по золотому.

Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилось стрічати. Кожний із них у цей мент душу за нього віддав би.

«Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли».

«Не побачить він нас більше ніколи».

Пішли.

* * *

Петранівський до Чуйкевича підбіг.

«А це ж як?»

«Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде».

«А інші?»

«Інших поведемо з собою».

«Під суд»,

«Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде».

Петранівський дивився, ніби не розумів.

«Дивно».

«Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться».

«На війну гадаєте?»

«Авжеж, що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами гратися».

«На війну», — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.

«Але що скаже пан гетьман?»

«Подякує вам і мені».

Сотник підкрутив вус.

«Так тоді хіба будемо вертати?»

«Будь ласка, ведіть!»

Це ще більше заспокоїло старого козака.

Він казав «гультяйству» йти походом уперед, за ним двигалася сотня, Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.

Сніг під ногами скрипів, сяяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.

МІЖ КНИЖКАМИ

Гетьман з Батурина не вертав.

У нього там було багато важного діла.

Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський «ляйб-медікус», як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоров'я видимо поправляється.

«На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників».

Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньки. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.

Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.

«Манна хлеба животнаго», «Акос, или Врачеваніє», «Известіе истинное», «Показаніе истини», — прочитував хлопець заголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні. Мотря слухала й перечила головою. Не хотіла їх.

«Які ще маєш?»

Хлопець далі читав: «Инок Евфимій: Остень», «Братья Лихуды», «Мечець духовный», «Инок Евфимій: Посланіе на подверг латинскаго мудрованія».

Мотрі і ті не підходили під смак: «Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене».

«Як панночка зводили сказати?»

«Хлібопоклонная єресь».

«А що воно таке?»

«Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує «Прийміте, ядіте... пійте от нея всі», чи як призиває Духа Святого словами: «І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єже в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїх святим»».

Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався їх красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.

«А що слова «І сотвори убо хліб сей» проізносяться в літургії пізніше від слів «Прийміте, ядіте», так, значиться при «прийміте, ядіте» хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим, і тому тих, що вірять, немов то при «прийміте, ядіте» хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками. а єресь їх називає «хлібопоклонною», бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється що лиш при словах «І сотвору убо хліб сей». Розумієш?»

Хлопець покліпав очима й заперечив головою: «Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію».

«Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?»

«Не можу. В голову ніяк не лізе».

Мотря усміхнулася: «Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?»

«Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав».

Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.

«Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!»

«Я лиш ради панночки».

«Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо далі, може, щось підходяще знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати?»

«Арифметика, сиречь наука числительная», — просилябізував хлопець — «Книжка нова, ще, може, й не читана. Який чистий папір і переплеть яка-то гарна».

«Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?»

«Правда».

«Шукаймо далі».

«Ведомости о военных и иных делахь», — прочитав паж і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво!»

«Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим».

«Так...» — Хлопець долонею уста приткнув, позіхав.

«Як бачу, тобі спати хочеться».

«Мені?»

«Та же не мені, бо я виспалася за всі часи».

«Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть».

«А ти до тишини не звик. Тобі захотілося пригод, вітреннику ти малий... Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш».

Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи на початкові склади слів і відділюючи паузами речення: «Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милості, же приспілисьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов рожних і всиланнєм монаршоє предорогоє шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм приняти і на приготованном дворі посельськом поставлени єстесьмо, а одинадцятого дня августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества».

Прочитавши останнє довге речення, хлопець відірвав очі від книжки і глянув на свою паню: «Читати?»

«Читай, це інтересне!»

«Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получилисьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царскоє пресвітлоє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нам рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своєй премилосердной монаршой милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і питя і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованнєм, ку домам отпустити ізволятоть».

«Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати?»

«Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві відчитуєш. Живіше читай!»

«Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов», — відповів, зітхаючи, хлопець.

«Так читай тоді, як умієш».

«Такою теда великих государей і великой государині їх царского пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меньшому, кому пристойно, тоє обявити, жеби тая так великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегайте того пильно, аби порядок, в справованнє вашей мислости злецоний, ку цілости общого добра бил заховай в належитом ісправленіє».

Хлопець відсапнув і спітніле чоло рукою обтер.

«Втомився?»

«Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали».

«Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку».

Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені пряжки.

Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.

Були це вправним писцем зготовлені відписи з чорновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперше бачила таке. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.

«Неспокойниє зась і молодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отос пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашей милости, егож поручаєм Господу Богу.

З царствующого града Москви, августа 12, року 1689».

Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися «ониї великії государі і великая государиня», де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви, і так, як тоді так тепер неспокійні та малодушні голови всенародний спокій нарушають.

«Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку залишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полиці там, де вони стояли. Знаєш де?»

«Ще б то ні! По номерах. Ось на кожному хребті номер написаний стоїть».

«Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму».

«Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне».

«А тут тобі їх не дають?»

«Не смію просити», — відповів з жалем.

«Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, не чув?»

Павлусь потилицю рукою почухав: «Боюся, щоби щось непотрібного не сказав».

«Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш».

«Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять».

«Чуйкевич?»

«Еге ж».

«Якось, на гультяїв ходили. Побили їх у гаях і кілька привели до двора».

«Карали?»

«Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, їх тут Чуйком зовуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмач пильнують, як своє око».

«Поздорови пана Чуйкевича від мене».

«Вони і панночку казали здоровити».

«Та-ак?»

«Переповіси, казали, що я своєї роботи на других не здаю».

«О-го!»

«Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був».

«Але пан Чуйкевич не віддячиться гетьманові так, як Петрик».

«Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сильно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторожив уха: — Хтось їде».

«Чи мало хто їде», — відповіла Мотря.

Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.

«Скочу на рундук».

«Цікавий ти, Павлусю».

Побіг.

* * *

Мотря розглядала універсали і листи Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося досі. Не гадала, що це таке трудне і складне діло гетьманувати. Треба боронити край і перед зовнішніми, і перед внутрішніми ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зраджуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одне листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Не легка річ гетьманська булава. Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.

«Гетьман!» — і руками об поли вдарив.

«Що ти кажеш?»

«Ясновельможний пан гетьман приїхати зволив».

«Як же це? Без сурм, без дзвонів?»

«Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними».

Мотря книжку під подушку сховала.