Богдан Лепкий. Мотря. - Розділ 5.

КОЛИСЬ І НИНІ

Чуйкевич переходив попри цвинтар і його спокусило зайти.

Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, він не любив приютів смерті.

Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть не зчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести стирчали, дерев'яні, понищені вітром і сльотою; підняли свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю. Сніг, як білі хустки, нависав над ними. На деяких виднілись ще написи, але невиразно; позагладжував їх час своєю всекоющою рукою.

Чуйкевич насилу прочитав декілька імен «рабів божих, которі здісь упокоїваються».

Імена не знайомі йому, ніби звук пустий.

А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку й сподівалися, руками зір досягали, одним словом — жили.

Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, потрощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.

Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою?

Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям?

Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, і могила злощасного Тетері в Андріянополі.

За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди до могил їх травою заростають.

І пригадався безталанний гетьман Виговський. «Не дали мені оправдатися, і на смерть без суду і права шляхотського віддали», — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.

Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопа, бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями «жовнірів».

«Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю».

А дружина по лісах скиталася, як лань, травлена хортами. Як Пріам тіло Гектора, так вона мощі свого мужа виблагати мусила і навіть заповіту його не мала спромоги як слід сповнити.

А це ж були люди, котрих імена записані нестертими буквами в книзі історії. Чого ж тоді хочеш ти, канцеляристе військовий Іване Чуйкевичу?

Хто ти такий нині і яку вагу мають твої турботи і бажання?

Загнуздай себе, бо з того нашого розгнуздання багато лиха було, є і буде... Невже ж знають Орлик і Войнаровський, яка їх доля чекає, чого ж ти повісив голову серед тих незнайомих могил.

Ворони, сполохані появою рідкого гостя, з криком зривалися з дерев і хмарою нависали над цвинтарем. Чуйкевич переступив окіп і поплівся шляхом до бахмацького двора.

* * *

Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.

Недоспані ночі, безнастання турбота, щоб добре сповнити наказ гетьманський, і питання, що буде з Мотрею, виснажували його і настроювали на сумну ноту.

«Тю! — сказав лихий до самого себе, — щось до мене, як до того миргородця підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя?»

Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б'є з Мотриних покоїв. Ніби просвічувало йому дорогу і манило до себе.

«Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба».

І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу.

Десь, у якійсь таємній закутині, ворушилося почуття кривди, але Чуйкевич зацитькував його, як голос нечистого. Переходив у думках недавнє минуле і бачив, скільки лиха натворило в ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви заради державної ідеї. Воплощення тієї ідеї бачив у своїм гетьмані, і заради його хотів забути про все. «Мотре, чи не того самого й ти собі бажаєш?» — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов притакує.

Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів. Оставався загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, шумом вітру і з сумною піснею, котру співає простір. Приближаючись до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно.

Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідніх покоях. Стривожився і прискорив ходу.

Недалеко двору, на валах, зустрів Петранівського.

«Його милість, пан гетьман приїхав», — сказав підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей.

«Невже ж?» — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.

«Так. Перед вечором зволили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони гніватися на нас за те, що з гультяями зробили?»

«Заспокойся, пане сотнику, це я вже на себе беру».

Чуйкевич зайшов до своїх кімнат, перебрався і чекав. Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе. Схоче прийняти звіт.

Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж таки бентежився якимось окремим бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його.

Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свого найвищого вождя, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не брали собі їх до серця.

Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно не знав, як гетьман поставиться до його розправи з гультяями.

Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам нещирий, але любить тую щирість у других, як звичайно любимо те, чого нам бракує.

Він щирим не може бути, бо кругом його облуда. Коли б не хитрощі, давно йому доїхали б кінця, не чужі, а своїй близькі.

Та ще числив Чуйкевич на Мотрю. На неї мусить оглядатися гетьман, бо це вона була поневільною причиною цілої отсеї події.

* * *

Чуйкевич міркував собі влучно.

Гетьман дійсно ще нині покликав його до себе, хоч була пізня ніч.

Весь двір спав. Тільки сердюки тримали варту і покойові прибирали спальню.

Чуйкевич з гетьманом балакали удвох в гетьманському кабінеті.

«Як бачу, — казав гетьман, — ти потрудився для мене. Я вдоволений тобою».

«Рад послужити милості вашій, рейментарові моєму».

«Тільки не знаю, чи добре ти зробив, пускаючи харцизів на волю. Ти з ними по-лицарськи поступив, а вони розбишаки. Натура вовка тягне до ліса. Боюсь, що вони своїх поганих промислів не покинуть».

«Ваша милосте, зробив я це, може, й немудро, але щиро, йдучи за голосом серця».

«Серце добре на весіллі, а не в битві, яка б вона не була тая битва. Боротьба — річ сили, а не совісті».

«Мені жаль було людей, що пішли за намовою чорних духів».

Гетьман піднявся з фотелю і заходив по кабінету. Чуйкевич стояв і водив за ним очима. Той невеликий, худорлявий чоловік мав якийсь окремий дар притягати до себе увагу людей.

«Чорних духів, кажеш?» — спитав нараз гетьман, зупиняючись перед Чуйкевичем.

«Може, й не духів, а тільки духа».

«Та-ак? А хто ж цей дух, як ти гадаєш?»

«З того, що один з полонених гультяїв сказав, можна вносити... але я прошу вашу милість звільнити мене від дальшої відповіді. Ваша милість і без того знають».

Гетьман усміхнувся.

«Nemo omnia scire potest, — затям те собі. Але тим разом ти вгадав, я дійсно знаю, що це за дух. Це роду жіночого дух, правда?»

«Так і я, ваша милосте, собі гадаю, хоч як воно прикро мені до того признатися».

«Так гадаєш?» — І гетьман знову пустився по своєму кабінету. Обидві руки заложив за пояс, котрого ще не скинув, бо що лиш перед хвилиною балакав з тіткою Лідією. Ходячи думав.

Чуйкевич не перебивав тих думок.

«Чому ж ти не сідаєш, Іване? — спитав нараз Мазепа. — Ось тобі крісло, будь ласка!»

Чуйкевич поклонився в пояс, почекав, аж гетьман сяде, а тоді й сам присів. Він дійсно був утомлений і не радо стояв. До того перший раз так довго і так довірено балакав зі своїм гетьманом. Це його хвилювало.

«А все ж таки, чи не треба б нам того чоловіка взяти на спит. Треба ж мати докази на письмі, коли б вони нам були потрібні. Він нині може так говорити, а завтра інакше. Це мусить бути зроблено по формі».

Чуйкевич жахнувся. Спит, чи там допит, був для нього загалом процедурою нелюдяною, а в тім випадку, де ходило о Мотрю, гидкою і небажаною. Мотря і допит! Тих двох понять він не міг погодити з собою. «Смію просити вашу милість, щоб це діло осталося за мною. Я при свідках спишу зізнання того чоловіка і скріплю її присягою. Я ручив йому своїм чесним словом безпечність і незайманість особи, покладаючись на ласку вашої милості, котрої прикази сповнив я як міг найкраще».

Гетьман надумувався хвилину: «Розумію тебе. Хай буде, як ти собі бажаєш. А що ж Мотря Василівна на те?»

«Я з Мотрею Василівною за той час, як тут вашої милості не було, не бачився і не балакав».

«Ні разу?»

«Ні же єдиного».

Гетьман пронизливо глянув на свого канцеляриста.

«Дивний ти чоловік, Іване, дивний».

«Мені здається, що звичайний».

«Якраз тому дивний, бо люди тепер не звичайні, себто не такі, як повинні бути».

«Хочу бути чесним з собою і хочу вірно свою службу нести Україні і рейментарові моєму».

«Нехай тобі Господь допоможе витримати в тім намірі добрім. Таких людей мені якнайбільше треба. Часи непевні, треба нам певних людей. Числю на тебе».

«Ваша милість не перечисляться».

«Уважай же, а тепер іди і виспися добре. По стільки недоспаних ночах належиться тобі добрий відпочинок. Під сторожею моїх сердюків можемо спати спокійно».

Чуйкевич встав.

«Ваша милість зволять прийняти до відома, що сотник Петранівський — козак хоробрий і досвідчений у боях».

«Цей старий з жовтуватими білками, ніби жовтільниця у нього?.. Затямлю собі».

«Він погромив гультяїв».

«Нагороджу його. Спокійної ночі, Іване!»

* * *

Чуйкевич вийшов. Гетьман дивився за ним.

«Дивний чоловік. Знаю, що любить Мотрю і що Любов Хведорівна сприяє йому. А він все-таки остається вірним мені. Значиться, поборов себе, як мало хто. Треба мені того Чуйкевича не спускати з ока. Надійний чоловік».

І гетьман задумався. Мав над чим. Перед його очима мерехтіла та тендітна політична сітка, яку він снував. Тисячі людей, сотні листів, безліч нерозв'язаних загадок і питань, що ждали на влучну відповідь, оточували його. Чи не забагато того добра на одну втомлену голову? До того Мотря. Чому якраз тепер заблис цей ясний промінь сонця з-поза чорної навали хмар?

Дивні діла твої, Господи!

Не наша річ сонце гасити. Нехай світить. Наближається Різдво, колишні Сатурналії. Старинні вірили, що вернуть часи доброго батька Сатурна, за якого мир і благоволення панувавали на світі. Ягня гралося з тигром, земля родила збіжжя без плуга, ковалі робили серпи, а не кували мечі. А тепер тішаться християни, що родиться Христос, побідитель брехні і кривди, що сходить сонце, яке поборе темряву.

Для гетьмана тим сонцем являється Мотря. Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони і брат брата обійме і ненавидячі себе зустрінуться словами: «Брате, сестро! ми вольні, вольні!»

Як дивно сплітається старе з новим і минуле з майбутнім, як незломно вірить людина в побіду життя над смертію, в прихід зеленої весни. «Благословення життю, життю одиниць народу, що вибирали діло, не безділля, боротьбу, а не соромну покору».

В міркування на тему старинного міфу про Різдво животворячої сили впліталися образи і люди з нинішнього, реального світу. В боротьбі між зимою й літом Любов Хведорівна являлася казковою бабою-ягою, злющою, що сонце рада би решетом накрити. Любов Хведорівна в ролі баби-яги!..

Гетьман любив театр, уявляв собі таку появу на сцені і всміхався до своєї думки.

Це дійсно жінка сім миль з-поза пекла. Не будь на Україні Мазепи, Любов Хведорівна володіла б нею, розуміється, під покришкою податливого Василя Леонтієвича. Та й гарне ж було б володіння! Деспотія жінки з усіх деспотій найгірша, бо не знаюча меж!

Але ще живий Іван Степанович, ще треба бабі-язі йти до коваля і казати собі викувати сталеві зуби, щоб ними перегризти двері, за котрими сидить він, Іван Мазепа.

Велика сила в жінок, а вони її витрачують на марне, на здійснення своїх дрібних амбіцій. Особливо в нас. Крім декількох, як ось Анни Реїни, Доброгніви, Марти Борецької, сотникової Зависної, Олени Виговської, котрих імена перейшли до історії, всі вони здебільшого золотий гріш високих дарувань розмінювали на мідяну монету дрібних амбіцій.

Любов Хведорівна до тих останніх належить. А жаль, бо жінка не дурна і сильної вдачі.

Мазепі немило було боротися з нею, але нічого не вдієш, — треба. Не йти ж йому під кочубеївський пантофель. Останній крок Любові Хведорівни, щоб викрасти насильним способом Мотрю, являвся подією рішаючого значіння. Гетьман мав у руках сильний козир. З Любові Хведорівни спала личина, за котрою вона скривала своє справжнє обличчя.

Тепер ніякі фарисейські викрути не допоможуть. Ще недавно, при бенкетному столі в Ковалівці, впевняла його, що до ніяких каверз рук своїх не мішає. А тепер, диви, яку штуку затіяла. Харцизів на гетьманський двір посилала.

«На тім хтось із нас голову скрутить. Не інакше». І гетьман плеснув у долоні, даючи знак своїм покойовим, що іде на спочинок.

ЧИ ПЛАКАТИ, ЧИ СМІЯТИСЯ

Мотря нетерпеливо дожидала гетьмана. Але він тільки поклін тіткою Лідією її милості переслав і передав дарунки, які для неї привіз, — нові, в дорогоцінних оправах, книжки. Розпитувався про її здоров'я і поводження, але до спальні не входин. Тоді, як вона без пам'яті лежала, цілими годинами пересиджував біля її постелі, а тепер, коли могла б уже й розбалакатися з ним, не приходить.

Мотря була лиха на себе й на гетьмана. Догадувалася, чому він тепер осторонь від неї держиться, знала, що такий «політичний» чоловік, як Мазепа, не може входити до дівочої спальні, коли хвора, дякувати Богові, поправляється. А все ж таки недобра була, що не бачить його. Так довго крім скучних «медікусів», крім тітки Лідії і свого чури не бачила нікого. Скучала. Дні такі короткі, а вечори і ночі безконечні, чому ж він не прийде до неї, щоб розігнати скуку? Може, ранком, ніби сонце зійде,

Але вранці гетьман тільки велику китицю квіток прислав, а в ній маленьку записочку, що «цілує її рученьки білі і бажає скорого подужання її милості Мотрунонці Василівній».

Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п'яніла від гетьманських слів.

«Я нині встаю», — сказала до лікаря, що прийшов її відвідати вранці.

Німець перестрашено глянув на неї.

«Як же це?»

«А так, знаєте, правою ногою скокиць з ліжка і встала».

Вдавала сильну і бадьору, хоч тої сили ще не багато було.

Лікар зашурав ногами, розкашлявся, то знімав, то закладав на ніс великі окуляри.

«Сіє можно учинить і в сіє мгновеніє, — почав своїм окремим язиком, — але кая польза від того?»

«Польза, польза! — жартувала Мотря. — Мені наскучило лежати, і тільки».

«Панночка делікатної комплєкції, не може рискувати своїм дорогоцінним здоров'ям. Це недозволенная хімерика. Хворий повинен повинуватися лікареві, ібо той печалиться об його здравствії».

«Уповай на мя, ісцілю і... правда?»

Німець аж рота роззявив. Він не бачив Мотрі здоровою і не міг надивуватися, що вона така «резолютная», «темпераментная панночка, temperamentvolles Fraulein».

«Хімерика, істерика, комплєкція, апоплєксія, — кажіть собі що хочете, а я встаю, встаю, бо довше влежати не можу, скука! Чули ви коли таке слово, шановний добродію ляйб-медікусе?»

«Чув. Скука, Langeweile, довга хвиля, себто такоє психіческое настроєніє, коли час здається тобі довшим, навіть багато, дуже багато довшим, ніж він у дійсності є».

«Говори до нього, коли він німець. Не вміє по-людськи відовісти, зараз «фізическоє, психіческоє і всякеє другоє настроєніє». Мені цікаво знати, чи скучили ви, добродію, от що! Мабуть, ні. Ваші земляки, здається, ніколи не скучають, це виключно наша слов'янська недуга та ще англицька. Отже, знайте, це недуга дуже грізна, настільки грізна, що як ви схочете мене довше тримати в «одрі недуги», так я попаду в меланхолію, або манколію, або в мехльодію, як у нас кажуть, — от що!»

Німець не знав, чи поважно сприймати ті погрози, чи сміятися з них. До гетьманських жартів привик. Гетьман не раз як стане по-латинськи жартувати, то хоч кладися від сміху. Які він латинські терміни вміє підбирати, які дотепні дефініції творить. Але з Мотрею він не знав, як йому бути. Привик до гарно образованих панночок, котрі в розмові з чужим чоловіком поза «так» і «ні» далеко не виходили, а тая українська німфа прямо грається ним, як лялькою з вертепу.

«Ну, пане німець, що ж ви скажете на те, коли я в меланхолію попаду?» — питала його.

Лікар глянув на ту безпримірну красоту, пригадав собі щонайкращі Мадонни і Венери і, сумно зітхаючи, відповів:

«Невозможно, ваша милосте, невозможно, щоб панночка такого високого ума й такої жизнерадісної психіческої комплєкції попадала в таку погану хворобу».

«А що, не казала я: психіческої комплєкції, німець, німець і, годі! Так послухайте тоді, що я вам скажу. Позвольте мені встати на пробу. В дворі тепло. Можете наказати натопити в печах, скільки вам завгодно, не перестуджуся. А як побачу, що не маю ще сил, так сама положуся знову. Добре? Згода, ну кажіть, чи згода?»

Лікар взяв її за руку і слухав ударів живчика, потім вухо до грудей приклав. (Вухо почервоніло, як грань).

«Нині — ні», — сказав рішуче.

«А коли ж?»

«Може, за два-три дні».

«Жорстокий народ тії німці. Хай буде завтра. Добре? Завтра спробую встати».

Торг у торг стало на тім, що завтра після обіду Мотря на годинку встане. Але лише на годинку.

«Добре. Спасибі вам, пане ляйб-медікус. Очень благодарная. Смачного обіду! і дай Боже, щоб ви ніколи в життю не довідалися, що таке скука».

* * *

Ах, як тривожно дожидала Мотря тої завтрашньої днини!

Побачить його!

Чи змінився?

Як стріне її? Може, холодно й байдужно, може, чемно, але політично, може, це в нього була не любов, а химера, химерика, як медікус казав. А може, за той час, як вона нездужала, гетьман порозумівся з її батьками і скаже вертати до них? Чого то не буває з людьми та ще з такими нерозгаданими, як Іван Степанович.

Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали, і довге гетьманування Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, — скільки витратив сил на поборення невсипущих каверз! На жаль, і її батько грав тут деяку роль. Року 1690 думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві доглядати за поведенням гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причини воно!

Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи!

І чи не велів тепер Господь, щоб донька направила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?..

Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. «Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?»

Кажуть, гетьман — хитрець, чоловік влесливий і підступний. А як же йому іншим бути серед тих загальних хитрощів і підступу, серед каверз, котрі, як гадини, чаяться за кожним корчем, вздовж кожної стежки? Будь він легковірний і щиросердний, так давно втратив би не тільки булаву, але й життя. І так диво, що такий довгий шлях пройшов серед тих своїх і чужих ворогів. Коли б на чисту воду виплив, на гладку дорогу ступив, коли б воно сталося скоро, — дай йому Боже!

* * *

Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки. Мотря полюбила її. За той час, як лікар позволив хворій розмовляти, вони познайомилися ближче. Тітка Лідія нагадувала Марію Хведорівну, тільки була живішої вдачі. Пам'ять мала здорову. Мотря довідалася від неї не одно про молоді літа Мазепи і про його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала: primo voto, secundo voto, tertio voto, така то, а така то.

Мотря кликала її тіткою, а вона Мотрю — донею.

«Тітусю, я завтра встаю».

«Ти? Завтра?»

«Так. Лікар мені дозволив, під вечір, на годинку, як жари не буде».

«Славити Бога, що так. Тільки ти, дитино, не воюй, вважай на себе, бо з такої хвороби не раз сухота буває. Чула, може».

«Може, й чула. Але я сухоти не дістану. Я хочу жити».

«Хто з нас жити не хоче, а диви, скільки людей вмирає».

«Я молода, здорова».

«Молоді найгірше не шанують здоров'я. Як молоді коні з тягарем під гору рвуть».

«Тітусю!»

«Що, дитино?»

«Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче».

Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обійняла її за шию: «А що робить ясновельможний?» — спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щирістю геть розоружила тітку.

«Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли — не ласка, що?»

«Ні не ласка, не цікаві».

«Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав».

«Мене Господь не создав для веретена».

«Гадаєш, для булави?» — спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися.

Одна другій долонею затулювали губи і сміялися ще гірше.

«Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде», — сказала тітка.

«Ов-ва, нехай приходить, не страшний», — відповіла Мотря.

«А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась».

«А ти ні?»

«Ну, тихо, ша!» — І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново.

Мотря вертала до здоров'я, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статися, від того, що вже були? Батьки заслали її до монастиря, а вона втекла до гетьманової палати... Чи плакати, чи сміятися?

ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ

Сніг перестав падати, брав мороз. Мурувало вікна. Долішні шибки геть укрилися квітами, крізь горішні видно було небо.

Мотря післала до неба свій привіт.

Любила простір і рвалася до нього, а тут мало що не цілий місяць пролежала в постелі.

Скоро вбиралася в плахту і в корсетку, і зав'язувала пояс.

Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля дзеркала, щоб до ладу довести волосся. Не могла, сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила.

Тітки Лідії не кликала. Її, мабуть, і не було в дворі, вибиралася до сповіді. Певно, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. В дворі тихо. Челядь привикла тихо по покоях ходити. Ах, як наскучила тая тишина Мотрі! Не сотворена вона для монастирського життя. А тут хто зна, чи не доведеться і в монастирі жити?

Відганяла від себе чорні думки. Хотілося солов'їв слухати, не ворон. Солов'ї взимі не співають, а до весни далеко.

Радість мішалася зі смутком. Здоров'я поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Мотря чула її в тілі і в душі. В тілі — бо бракувало сил, в душі — бо радості тривкої не було. Хвилювалася. Пробувала ходити по хаті, — важко. Що кілька кроків мусила спочивати. Видно, німець знає своє діло, видно, ще не пора вставати.

Але годинку можна побути на ногах, лише годинку...

І Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати. Тихо і пусто. Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало серед неї не впала. Насилу доволоклася до якогось крісла.

«Але ж підтяло мене!»

Голова крутилася, стіни сунулися злегка. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину, стараючись не думати про ніщо. Відпочивала.

Нараз почула різкі мужеські кроки.

Змінялася варта біля гетьманських покоїв.

Значиться, за цими дверми гетьман, це його кабінет, там він найрадніше перебуває. Мотря злегка застукала в двері.

«Увійдіть!»

Не відчиняла. Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде.

«Увійдіть! Хто там?» — почула голос Івана Степановича.

Не відповідала. Коли б до спальні не було так далеко, вернула би туди...

Запізно.

Гетьман встав, пройшов від стола до дверей і поставив руку на клямку.

Мотря піднялася з крісла.

«Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне соненько крізь хмари сміється», — говорив, врадуваний появою несподіваної гості.

«А ні тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б'ється», — відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб.

Гетьман підтримав її і скоріше заніс, ніж запровадив, до високого фотелю біля свого стола в кабінеті.

Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив кришталеву чарку з вином, розпущеним водою.

Перебувала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами.

Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а забираючи з собою лише цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу...

Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ганком дзвінки. Чи не тітка Лідія вернула?

І Мотря відчинила повіки.

Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги.

Усміхнулася, ніби дякуючи за почуття.

«Мотре, сонце моє!»

«Пане мій...»

І знову скоріше заніс, ніж відпровадив, Мотрю до її світлиці.

ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ?

На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят.

Гетьман не хотів цього року святкувати в Батурині Різдво. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою, наскучило фарисейство людське.

Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також ні були звичайною формою, котрою не хотілося нехтувати.

«Я тобі, Іване Степановичу, — гуготів басом Кочубей. — привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив».

«Спасибі, Василю Леонтієвичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, — відповів гетьман. — Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив».

«Звірину — то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не охотник».

«Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні».

«Мечем промишляємо».

«Хто мечем воює, той від меча гине, яким би цей меч і не був».

Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.

Мазепа, як господар, мусив уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.

«А як мається твоя дружина?» — спитав нараз гетьман.

«Спасибі, здорова, — відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. — Е-ет! — А по хвилині спитав: — А Мотря?»

«Нічого, — відповів гетьман, — поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоров'я».

«Так. Дякую тобі, Іване Степановичу», — і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обійняв його.

«Чую, недобре було з нею».

«Навіть дуже».

«А можна побачитися?»

«Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою».

Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернувсь. Кочубей увійшов.

Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою.

«Донечко моя, безталанна, — говорив, притулюючи її до себе. — Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум'янці пишні?»

«Спитайте маму», — відповіла з жалем.

«Лишім її в спокою. Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тобі тут, Мотре?»

«Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене».

«Бувають добрі люди на світі».

«Бувають, тату, але рідко».

В тих словах почувався докір.

«Що ж ти далі гадаєш робити, Мотре?» — спитав несміло Кочубей.

«Що Бог дасть, — відповіла коротко. — Але в монастир не піду. Яка там з мене черниця? Жити хочеться мені».

«Найкраще — пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскупив».

«Лишім це, тату. Судженого і конем не об'їдеш».

«Суджене не розгуджене, — притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: — А на свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде зустрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім'янин, — які мені свята без моїх дітей?»

Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер.

«Як же буде, дитино?» — настоював Кочубей на своєму. Мотря заперечила головою: — «Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене що лиш завернули з далекої дороги, — не знаю, чи дякувати їм за те, чи ні».

«А я тішився, що привезу тебе, Мотре», — з жалем відповів Кочубей.

Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав.

«Так воно, так! — і зробив рукою рух, в котрім був і гнів, і зневажлива байдужість до цілого світа. — Е-ет!»

«Хочете йти?» — спитала Мотря. Не відповів. Чимало хотілося казати — про себе, про Любов Хведорівну і про неї, про Мотрю. Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим, помстою Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на схилі літ. Доки йому каверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити? Знав, що те саме, що тепер робить Любов Хведорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. По що йому те? Спокою хотів, так Любов Хведорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її Рождеством Христовим цей нерозважний крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила, усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хвору доньку і тільки ще раз рукою махнув:

«Е-ет!»

«Тату, ви щось скриваєте переді мною», — сказала Мотря, вгадуючи батькові думки.

«Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою. Мотре?»

«Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату».

Кочубей захитався.

«Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Тобі наші маєткові діла байдужі. І для мене вони не важні. Що там десять волів або коней менше чи більше, — пусте, щоб щастя було».

«Щоб щастя було, — повторила Мотря. — Так воно, так... Але, невже ж ми знаємо, де воно, те щастя? Гониш за ним, як за марою, доженеш, і — не те, не те воно, що чоловік гадав. Химерна річ щастя».

«Чи не за такою химерою і ти отсе ганяєш, Мотре? — спитав, зітхаючи, генеральний суддя. — Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля».

«Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жаліти ніколи не буду».

«Люди не святі. Недовіряй нікому всеціло, щоб не завелась. Гірко потім».

«Сама вип'ю чашу гіркої. Нікому й не пожаліюся, який у ній смак. Не бійтесь, тату».

«А все ж таки боюся, бо я, дитино, щастя тобі бажаю того щастя, якого сам не маю, мабуть, тому що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою».

«І я його не маю, тату».

Короткий зимовий день до заходу клонився. Сонце зизом зазирало в кімнату, зимове, бліде, ніби немічне сонце, подібне до хворого обличчя Мотрі.

Лише квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали.

Кочубей задивився на них, наче з роду таких гарних не бачив.

Нараз рукою махнув і подався у гетьманові покої.

Мотря головою до подушок припала.

«Як же там Мотря Василівна?» — спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутулувату стать Кочубея.

«Нічого. Поправляється».

«А не нарікала, що занедбуємо її?»

«Невже ж вона така невдячлива з роду? Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки. Приспорила вона тобі чимало турботи. От дівочі примхи».

Гетьман поклепав Кочубея по плечу: — «Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля, боронити її — це закон природи».

«Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив».

«А монастир?»

«Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді».

«Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла».

«Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря».

«На мою гадку другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось іншого».

«І цей інший не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів».

«Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули і каралися ціле своє життя. І ти жалієш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець».

«Говориш, бо сам доньки не маєш».

«Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш... Але що це ми почили таку поважну балачку. Попідвечіркуємо, що Бог послав. Ходім!»

За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитував про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.

«Ти а того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая Іскра не попекла тебе...»

Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.

«Хитрець ти, Василю, — накивував Кочубеєві гетьман, — ой хитрець!»

«Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалів».

Згадуючи тії хитрощі, сміялися.

«За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би».

«Краще жартувати, аніж хорувати, — затям собі теє, Василю».

«Тільки мого сміху, що з тобою».

«Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш».

«Рада б душа до раю...»

«Так Любов не пускає, правда?»

Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Хведорівну.

Але гетьман не пускав.

«Ніч — небезпечна річ».

«До хати треба».

«Або в мене не хата?»

«В тебе не хата, а палата».

«І в палатах люди живуть. Якось переночуєш».

Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це заради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Хведорівна гризла його за те.

За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нове пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав від свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу чути.

Кочубей вигравав і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.

Розбалакалися і не зчулися, як прищила пора на вечерю.

Встали.

«Кажіть собі, що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибу плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати..?

«Мені грішному мало коли довелось засмакувати такого боговподобного життя. Все якісь війни, походи, одним словом — грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?»

«Давно ваша милість не були такі веселі», — відповів Войнаровський.

«Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого?»

Не вгадали.

«Жінки, без жінки, як без сонця в хаті, сумно якось».

«І без жінки зле, і з жінкою не добре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має».

Сміялися всі три. Кочубей — тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським — бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Хведорівну. Як би вона се була, дала б йому!

«Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і невигідно».

Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.

«Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би».

«Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда?» — жартував з Кочубея гетьман.

«Ет», — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.

За вечерею далі балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема жіночих, Луї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловікові єднаються дарування історика з хистом поета.

«Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди, які вони були колись, — чи такі, як ми, чи інші».

«Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання, і на нього історія звичайно безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більш загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас будуть колись на верху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки».

«Люди, що виступають на публічну арену, пануючі, вожді тощо, являються перед загалом в горностаях, панцирах і мантіях, зі скиптрами, булавами, патерицями, і за тими придатками їхньої влади, їхнього суспільного значіння губиться саме найцікавіше — людина. Не все чоловіка можна судити по його вчинках, бо не раз чоловік робить не одно проти своєї волі, повинуючись законам, традиції, силі моменту і т. д.» — говорив Войнаровський.

«Добре кажеш, — завважив гетьман, — не раз чоловік робить не те, що хоче, а що мусить. І чим його становище вище, тим більша тая трагедія. В історії читач сам мусить дошукуватися людей, а це діло нелегке. До душі добираються поети, від Гомера починаючи крізь трагіків грецьких до Шекспіра, від Сервантеса до Мольєра, Отож, як кажу, Луї дік де Ст. Сімон має дар єднати одно з другим, себто малювати людей в їх пурпурах і горностаях і розбирати їх прямо до сорочки. Сам дворак, для котрого король то сонце, сам ніби й жити не годен без двірських форм і церемоніалу, а послухай, як він про те життя говорить, як він тих людей розбирає до нитки, аж дивно. А найдивніше, що цей чоловік, він о три роки від нашого Орлика молодший, уродився, коли його батькові було літ поверх 70!»

«Невже ж?» — здивовано спитався Войнаровський.

«Не може бути!» — аж крикнув Кочубей, вдивляючися в гетьмана.

Гетьман розсміявся: — «Так, мої панове, так, Клавдові дік де Сен Сімон було літ 71, як одної зимової ночі його друга жінка Шарльот дель Обеспін привела йому на світ отсего Луї де Сен Сімон, про котрого говорю».

«I він здоровий, сповна розуму, подібний до людей?» — питався Кочубей.

«Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер».

«Дивно і неправдоподібно».

«Чому ж то?»

«А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; «любо моя від старої мами», говорять».

«Від мами, але не від батька».

«То, значиться...»

«Значиться, Василю Леонтієвичу, що наша пісня ще не відспівана», — сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамену, і всі три розсміялися,

«Моя вже, а твоя — не знаю, — відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи, що далі казати. — Ет!»

ПОЧУВ ПРАВДУ

По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні.

Була це одна з бічних кімнат, з одними тільки дверми і з одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, магоневе, з позолоченими прикрасами, без завіс. Не зимно було й не гарячо, саме в міру, щоб добре спати.

Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікони, кинув оком на гарно вистелене ліжко і підійшов до вікна.

Спробував рукою, чи добре зачинене, й подивився, чи є віконниці при ньому.

«Що це ти, Василю Леонтієвичу, злодіїв боїшся?» — спитав гетьман.

«Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички дивлюсь».

«Як то з привички?»

«А ще з тих часів, як не було в мене стільки служби й варти, що тепер, а часи були непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кожний кут і під кожне ліжко, навіть — до скринь. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік зробить, щоб добути цей марний гріш. У мого дядька було раз таке».

Вони посідали на великій канапі і Кочубей став оповідати:

«Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. «Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, — позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо зволите, то вранці покажу, може купите що, бо тепер уже темніє, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно». Дядько мій був собі, от козак, ні бідний, ні багатий, і жив собі простенько. «Гаразд, каже, поклади свій ящик, чоловіче добрий, тут у світлиці. Йому так безпечно буде». Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила ящик, обнюхала і як не зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, тю, тю, дурний Гривко! А пес далі своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. «Е, каже мій дядько, тут щось не теє. Це не дурний пес». Покликали коваля, розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, — еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там, не треба й казати, що робили б... Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся».

«І добре робиш. Добрий хазяїн усього сам пильнує, а злий з усім на челядь здається. Наші люди хочуть, як шляхтичі польські, весь тягар життя на своїх підданих накладати, собі зоставляючи тільки функції природні й те задовілля, яке з них випливає. Гадають, що на тому основується щастя. А з такого життя чоловік ледащіє і попадає у скуку. Недаром же й кажуть «Загорюй снажно, то і їси смачно». Чоловікові найкраще для його серця і для здоров'я те, що він сам собі здобуде».

«Ти, Іване Степановичу, мабуть, того і тримаєшся. Дивуюся, що тобі хочеться самому всякими і публічними, і приватними ділами турбуватися».

«Добре б я вийшов, коли б на других здався. Треба, бачиш, щоб хазяїна і собака знала. Добрий хазяїн ізбере, а поганий розгребе. Без хазяїна, кажуть, і двір плаче, а мій двір — це цілий край».

«Та воно так. А я все-таки дивуюся не тільки твоєму розумові, але й твоїй пильності та роботячості».

«Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати, Очам страшно, а руки зроблять!»

«І веселості тобі не бракує, все вмієш щось таке доповісти, що чоловікові відрадніше стане».

«Таку вдачу Бог мені дав».

«Молодець ти, Іване Степановичу, їй-Богу, молодець».

«Тому ще й жінки не зрікаюся», — відповів, усміхаючись, гетьман.

Вони збиралися скоро йти спати та забули про цей добрий намір. Розбалакалися. Кочубей не виговорився перед донькою, рад був виговоритися хоч трохи перед гетьманом. Надто вже багато накипіло в його душі. Почував себе великим грішником, а заразом людиною безталанною, котрій годиться усі гріхи простити.

«Кажеш, Іване Степановичу, що ти ще й жінки не зрікаєшся. Га, що ж — женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на твоєму весіллі».

Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив, ніби з жалем: — «Женився би, так вороги не дають. Завидують щастю, кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови, другому остав».

Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей.

«Іване, — сказав, — товаришу мій і добродію! Коли це ти до мене п'єш, так, їй-Богу, гріх береш на совість. Не хочу я щастю твоєму стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав'язувати світа своїй доньці».

Він поправився на канапі і відкашельнув. Видно, не легко було говорити,

«Щоправда, є деякі перешкоди і ти не сердься на мене, коли я тобі їх нагадую та ще в твоїй гостинній хаті. Правди не затаю».

«Які ж вони?»

«Ще питаєш? А твій вік і те, що ти хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так мені визначив Бог».

Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він до того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнавсь, залишилось тайною, а сама сутичка з гультяями, котрих виполошено з ліса і розгромлено, то була така звичайна річ, що нема чим і дивуватися. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючись щасливою нагодою, отсею, як здавалося, доброю і непідступною розмовою, виявити йому правду і пустити діло на чисту воду. Знав, що Кочубеєві прикро буде почути тую правду, але розумів, що колись тую прикрість треба буде йому зробити, а нині, може, краще, як коли... Отже! — і гетьман взяв Кочубея за руку:

«Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово. З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся моєму подружжю з Мотрею Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо слід гетьманові Іванові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з нашого кохання не буде».

Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися гетьманові і Мотрі. Хочуть — хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Хведорівну приборкати, бо так далі не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хто зна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щиро притакнув словам Мазепи.

«І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде», — сказав.

«І ще одне, — почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставляє сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отсе і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це?»

«Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені здавалося, що ти свого небожа Войнаровського рад бачити своїм наслідником на гетьманстві».

«Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий моєму серцю, як Андрій».

«Це правда, і я тебе аж тепер добре розумію».

«Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої багатства, і моє значіння, і навіть церкви, котрі я для божої слави побудував, сіллю в оці. Чи ти чув, що отсе за несподіванку готовили вони для мене?»

«Герцогство?»

«Що герцогство, це стара дурниця, — хотіли напасти на Бахмач!»

«Напасти? На Бахмач? На гетьманський двір? Ні, чогось такого я навіть подумати не смів. Всяке в нас бувало, а про таке не чув».

Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивування, але й гнів, Якже така зневага! Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин.

«Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку сказав, щоб піддобритися».

«Хтось, а чи знаєш ти — хто?»

«Хто такий?»

«Чуйкевич».

Кочубей вухам своїм не вірив.

«Чуйкевич? Ні, цей брехати не вміє. Це чоловік правдивий. Кажи, як воно було?»

«Нема що багато розказувати. Чуйкевичеві прийшло на гадку перешукати ліс, отой, знаєш, з озером, праворуч, як їхати з Бахмача в Батурин, ну і витровив банду, яка готовилася до нічного нападу на мій двір».

«Ні, се така дивасія, що я нині і не всну», — аж хрестився перестрашений Кочубей.

«І подумай, Василю, — говорив далі гетьман, — що з того могло вийти. Не тільки сором, — і ще який! — і не тільки пролив крові, бо мої сердюки не дармували б, а Петранівський на те тільки й чекає, але що могло статися з Мотрею? Вона тоді тяжко недужа лежала, могла переплатити здоров'ям».

«Життям», — поправив Кочубей.

«Отже, бачиш, а подумати, що вони хотіли викрасти Мотрю».

Кочубей руками вхопився за голову: — «Що ти кажеш, Іване Степановичу», — питався, не довіряючи собі.

«Те, що чуєш, — відповів гетьман. — Але ти не бентежся. Дякувати Богу, небезпеки нема. У мене кріпка сторожа».

Кочубей не міг заспокоїтися:

«Боже мій, Боже!» — повторяв, ходячи по кімнаті. Гетьман ще раз захитався, чи розкрити перед ним цілу тую погану справу, чи замовчати. І ще раз рішився, що колись сказати треба і що нині краще, ніж коли:

«Та на тім, бачиш, не кінець. Заспокойся і послухай решти. Не говорю, щоб сердити тебе, а тому, що мусиш усю правду почути. Тих гультяїв насилала на мій двір Любов Хведорівна».

Кочубей вліпив у гетьмана очі, великі, блудні, безмовні, закліпав повіками, замахав руками і повалився на землю. Гетьман розпинав на нім жупан, сорочку, розв'язав пояс і чутив водою.

«Андрію!» — гукнув крізь двері, і разом з Войнаровським поклали безпритомного Кочубея на ліжко. Гетьман лишився при нім, Войнаровський побіг по медика.

«Тільки вважай, щоб не стривожити Мотрю. Їй того знати не треба».

* * *

Медик довго порався, заки Кочубея до пам'яті привів.

«Gott sei Dank, — говорив, згинаючися перед гетьманом. — Тяжкий припадок, дуже тяжкий припадок. Серце і удар на мозок. Старий чоловік і не сильної «конституції», добре, що на тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостию паном Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоров'я».

Але гетьман не спішився слухати свого лейб-медікуса. Не відступав від ліжка хворого, поки він не заспокоївся і не вснув.

Тоді пішов.

Я, КОЧУБЕЇХА!

«Зв'язала мене доля з Кочубеями, — говорив до себе гетьман. — Де яке лихо, там і Кочубей. От і тепер. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря. Самі тайни. Га, що ж? Наварив каші, тепер їж! Але що робити з Любов'ю Хведорівною? Нема що, треба повідомити її, скажу, що Василь Леонтієвич занедужав, і заспокою, що небезпеки нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки треба буде. Щоб тільки не скортіло їй відвідати хворого мужа. До доньки не приїхала, бо гнівається з нею, а до чоловіка, може, приїде. Що тоді робити? Як цей приїзд пояснити Мотрі?.. От біда мені з Кочубеями!»

* * *

Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого, не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його десь у далекий Сибір. На його місці бачила не когось другого, а свого чоловіка, Василя Леонтієвича Кочубея, «гетьмана зъ войскомь ихь царского пресветного величества запорозскимь». Чого-то не гадає собі чоловік!

Любов Хведорівна немало затривожилася звісткою про недугу Василя Леонтієвича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоров'ю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам'ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і — нараз уже й вернути не може. Або схвилювався над міру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з'їв щось чи випив недоброго.

Отся друга гадка більше їй припала до вподоби. А вже ж Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтієвич занедужав. Щоби від того вмер, — не гадала, бо Мазепа не такий дурний, щоб душогубство в своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоров'ю він може.

Любов Хведорівна не вірила тому, а все-таки вмовляла себе, що воно так, бо з такого вимислу могла бути для неї неабияка вигода. Сказати тільки: доньку пірвав, а батькові трутки підсипав, чи треба більшого злочинця? У підходящий мент, може, воно до решти принизити нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й серед народу.

Старшинські круги! І Любов Хведорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи. Для кращої пригадки добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Пам'ять може милити, а що написане пером, того не витягнеш волом. Любов Хведорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його царського величества. Яка висока драбина!

«Мосць пане полковнику комонный, велць мосцивий мой пане! Листь в. м. мосцивого моего пана зъ ласкавимъ одозвом, и гостинець два паси ременю донесени мне суть: за що покорне дякую в. м. моему мосцивому пану. Ведомостей жаднихь до ознайменья годнихъ на сей часть не згодилося. Кончу теди сее мое писанье, отдаючи мой найнижшій в. м. поклонъ, и затимъ зостаю вашой мосци моего мосцивого пана зичливимь слугою В. Кочубей. Зъ Батурина, генваря 27, року 1679».

До кого воно писане, до гетьмана якого чи до царського воєводи? Де там! До комонного полковника Новицького!

Який принижений тон, яка покірливість перед звичайним пірначем! А вже ж оцей гостинець «два паси ременю», за котрий так щиро дякує Новицькому Кочубей, ні, це нині щось прямо не подібне до правди! Смішно та й годі.

«Мостипане Кочубей, вельце мне зичливий пріятелю и куме! Ведомость отъ вашей милости мостипане присланая о смерти вельможного его милости пана Симеона гетьманича, полковника Стародубовского, полная жалю и фрасунковъ, не листовнихъ пріятельскихъ ответовъ, але великого по мне витягаетъ плачу... рачъ доложити ясновельможному добродеви, абимъ и я при похороне на назначеное месце моглъ бити притомнимъ, и просити покорнЪ мне панского его на тое позволенья. Затимъ милостивой ласце и пріязни вашей мости моего милостивого пана себе полецаю. Зъ Переясловля, іюня 12 дня, року 1685...»

Хто ж це до Василя Кочубея пише, хорунжий який чи сотник охочекомонної сотні? Де там! «Зичливий всего добра пріятель и повольний до услугъ Леонтій Полуботокъ, полковникъ войска ихъ царского пресветлого величества Запорозского Переясловскій».

Ось яка різниця! Земля і небо!

І всього за 5 літ така переміна! А нині? Куди там нині до минулого! Нині Василь Кочубей — персона, перша по гетьману. По гетьману?! І доки йому давати себе затемнювати тій гетьманській фігурі. Пора наперед, пора!

Любов Хведорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Усе було приготоване так гарно, здається, і не мож краще, і не вдалося.

Мотрю мали привести не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона є і буде віддана за викуп. В такий спосіб мали бути затерті сліди, котрими Любов Хведорівна походила. Прямо харцизи на свою руку напад зробили, сподіваючись доброго окупу, і годі. А рівночасно з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б що він спосібний навіть доньку від родителів пірвати та ще від яких! Від Кочубеїв.

Любов Хведорівна пригадувала собі цілу історію з Мотрею — від приїзду гетьмана аж до нині — і лиха була на себе, що сама не відвезла доньки в монастир, а післала отсі дві мацапури, що навіть такого марного діла не припильнували. За те й посидять собі в монастирі, не менше як до Великодня, нехай попостять трохи, будуть їм краще Кочубеєві хліби смакувати.

Не треба було, — міркувала собі Любов Хведорівна, робити ніякої тайни, а явно-славно в днину відвести доньку в монастир. Не було б такого припадку. Бо невже ж це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні матрони ішли туди. Перша гетьманова мати. Кажуть про неї, що вона чарівниця, навіть до царя такі вісті доходили, а все ж таки ігуменя, хоч син гетьман. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. Всьому лиху винен Василь. Він настоював на тому, щоб потаймиру ціле діло робити, а Любов Хведорівна притакнула лиш тому, щоб гетьман не довідався, де Мотря, і не добув її. А тепер, гляди, вона таки в нього.

«Але, — сказала собі Любов Хведорівна, — не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори порушу, а на своїм поставлю!»

Її міркування перервав приїзд корчмарки. Кочубеїха кликала її. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном, в новій шубі з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама те гаразд розуміла, що не гарно Кочубеїсі з корчмаркою в потайні діла заходити.

Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися.

«Не добре ви діло підготовили, — нарікала Кочубеїха. — а я вас так дуже просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне».

«Підготувала я його як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком прозивають. Чує, як трава росте. Де ж кому до голови могло прийти, щоби він, ні з того ні з сього, такий ліс, куди зимою хіба яка собака за зайцем забіжить, перешукувати взявся».

«Пропало. А тепер уважайте, щоб не викрилося, що я про це знала. Я собі того не бажаю».

«Я про те ні з ким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він, як чую, втік, і не зловили його».

«То гаразд. Усе можна, але зосторожна!» — навчала Любов Хведорівна шинкарку.

«Ваша милість не потрібують мені того казати, вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість і зі свічкою не знайдуть».

«Не сумніваюся і даром того не хочу».

«Я не для нагороди вашій милості служу, а з великої зичливості і вдячності за все добро, якого я від ясновельможних панів зазнала. Але що ж ти з Мазепою пічнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає».

«Гадаєте».

«Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік».

«Себто».

«Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Здавалося, люди не дурні, не поривалися з мотикою на сонце, а, дивіть, чим скінчилося. Вони винуваті, їх покарали то на смерть, то на Сибір, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли».

«Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності і держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді».

«Ох, тяжкі то були часи, милосте ваша, і голод, і морове повітря, і саранча налітала. Аж до самого Стародуба весь хліб у полі з'їла, дохла і такий сморід розходився від неї, що аж згадувати прикро. Прихильні до гетьмана ченці та попи казали, що це кара божа за те, що народ свого гетьмана не шанує і що нібито й на крилах сарани написано «кара божа». До того ще й пожежі пішли, натерпівся народ».

Кочубеїха слухала й притакувала головою.

«Кара божа. А чому ж Бог раніше такими карами нас не карав?»

«Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив».

«Неполітично брався до діла».

«А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому життя».

«Фарисей!» — мало не крикнула Любов Хведорівна, а корчмарка вичислювала далі.

«Не дуже-то давно, як пан Данило Василевич Забіла, бунчуковий товариш, разом з гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина Шеремет'єва з доносом на Мазепу дібрався... Пригадує собі ваша милість?»

«Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку».

«А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового посилав, то додав до нього милостиву пільгу — помилував їх. І знову вони чорні, а він білий».

«Лицемір!»

«І так воно кожного разу бувало. Тому-то я й кажу, що Мазепі сам чорт допомагає».

«Доброму чоловікові не допоможе».

«Бо добрий на таку дорогу не піде...»

Давали своїм язикам волю.

В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нікому.

Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішуче: «Скоріше мені тут волосся виросте, як я своє подарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не якийсь там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!»

РОЗЦВІТАЙТЕ, КВІТКИ!

«Мотре, сонце моє!» — бреніло Мотрі в ушах.

Значиться, гетьман не зрадив її, його любов не була химерою, за котрою вона, як дитина за сонячним кружальцем, по хаті гонила. Гетьман любить її. О, як весело жить!

Минай скоріше, зимо, розвивайтесь, луги, розцвітайте квітки, вертайте, птахи, з далеких країв, співайте пісню радості й кохання, Мотря хоче щасливою бути!

Люди завидували їй, а не знали, що до неї що лиш тепер усміхається щастя, що лиш тепер, коли вона ніби з-поза гробу вернула. Як дивно!

Розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельник, вовки і — врешті Бахмач — усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий довгий вечір про давні-давні часи.

Видно, все те треба було перебути, щоб увійти до святині щастя, видно, щастя — це таке добро, за котре треба заплатити терпінням. Потерпить.

За тую мрію, яка явилася перед нею так несподівано, як веселка після бурі, вона готова терпіти Бог вість які муки, бо без неї нема їй життя. Що значать достатки і вигоди, багатства і дорогі вбрання, навіть почесті та значіння, коли нема перед тобою намірів великих, сподівань небуденних, мрій неосяжних?

А те все давав їй гетьман, голова держави, начальний вождь козацького війська.

Читала і слухала розмови про середньовічні романи, про лицарів хоробрих і жінок вірних, про непереможне кохання, котре поборює всі ворожі сили, і вірила, що і її життя — це також один з тих романів, а вона є одною з героїнь. Серце її переймалося коханням свобідним від буденних турбот, а душа рвалася в казкову країну лицарських змагань.

Жити коротко, але гарно, бути хвилину щасливою, але дуже, згинути, але славно, щоб про тебе згадували люди, щоб ім'я твоє було, ніби пісня.

Розвивайтесь, луги, розцвітайте, квітка, Мотря хоче щасливою бути!

Вона чула, що перемінилася в собі. Другими очима дивилася на світ. Бачила не одне, чого раніше не помічала і в людях, і в природі.

Перше люди пересувалися перед нею, як образи, стрибали, як ляльки у вертепі, вона бачила їх по верху, не вдумуючися в їхню вдачу, не питаючися, як вони чують і що собі думають.

Тепер цікавилася усіма, навіть старим медиком. Тепер і маму свою розуміла краще, горду, самовласну, сотворену не до послуху, а до панування. Що ж вона завинила в тому, що не може побороти себе?

І чим більше вчувалася в людей, чим більше їх розуміла, тим більше прощала їм. Вони люди! Чи тую переміну спричинила в ній важка недуга, чи сильна любов?

На це питання відповісти не вміла.

Може, одне і друге.

Знала, що любить, уперше в життю любить, палко і кріпко, непереможно.

Розвивайтесь, сади!

Перша спроба встати, щоб побачити гетьмана, не вдалася. Вдруге вставати не поспішала. Ждала аж лікар сам позволить. Ніколи не була такою терпеливою, як тепер.

Жадібно ловила кожну звістку про гетьмана з уст тітки Лідії і від свого чури. Про недугу батька не знала; затаювали перед нею.

* * *

Кочубей лежав у далекій бічній кімнаті.

На другий день після серцевого припадку хотів уставати і їхати. Казав, що вже геть одужав. Але гетьман ніяк не годився.

«У мене ось яка гадка, — говорив гетьман. — Попросимо, щоб до Бахмача приїхала Любов Хведорівна зі своєю доброю сестрою Марією, і відсвяткуємо різдво у мене. Гарно буде, весело. Сподіваюсь, приїдуть бурсаки і спудеї з вертепом, будуть співати канти й кантики, заколядуємо собі, пригадаємо давні часи, коли то ми ще могли сімейним життям жити, не знаючи важких публічних обов'язків».

Кочубеєві всміхалася така гадка. Не турбуватися гостями, не перебувати цілої тої святочної баталії, яка дожидала його в Батурині, хіснуватися правами гостя в гетьманському дворі — це було б дійсно дуже вигідно для нього. Христове Різдво, може б, таким чином перемінилося в свято замирення гетьмана з Кочубеями.

Він вислухав того гарного проекту і тільки головою похитав: — «Не знаєш ти, Іване Степановичу, моєї дружини. Вона ніяк не згодиться святкувати Різдво в чужій хаті». (Не хотів казати — в Мазепи.)

«Так тоді жаль, — відповів гетьман, — великий жаль. Про себе не кажу, але про Мотрю. Вона, мабуть, уперше святкуватиме окремо від своїх родителів, а такі перші спроби викликують звичайно сумний настрій. Це для неї тепер небажане. Їй треба радості, не смутку».

«Усім нам треба радості, не смутку», — додав, зітхаючи. Кочубей.

«Радість треба носити в душі. Хто її в душі не має, у світі не знайде».

«А якщо світ тую радість, що в душі скривається, наверх пустити не хоче, як він її ніби в тюрмі тримає».

«На те ми, Василю Леонтієвичу, й мужчини, щоб тую гарну полонянку з ворожої неволі визволяти».

«Так гадаєш? А мені бачиться, що я вже на такого лицаря застарий».

«То зле, що воно тобі так здається. Значиться, добровільно складаєш оружжя і здаєшся. Це не по-козацьки, не по-лицарськи. Не такі старі, як ми з тобою, радувалися життям і творили великі діла. І в мене, як бачиш, не дуже-то кріпке здоров'я, а все ж таки я не подаюся. Ще моя пісня не доспівана, кажу собі».

«Так, так, я подивляюся тобі. А все ж таки позволь мені розпрощатися з тобою, подякувати тобі за добру гостину, попросити прощення за тую турботу, яку, не хотячи, зготував тобі, й вертати додому».

«До Любові Хведорівни, — завважив гетьман. — Ось, бачиш, яку-то силу мають над нами жінки, як вони притягають нас до себе».

Кочубей махнув рукою: — «Ет!»

«Але я ще раз раджу тобі, Василю Леонтієвичу, не піддавайся ти тій силі. Борони себе. У жінок є звичайно охота відтягати мужів від публічного діла, бо для них найважніша річ — хата й родина. Мужчина любить творити, творити й руйнувати, жінка хоче зберігати те, що є, щоб воно не пропало для неї та для її дітей. Але бувають жінки, що мають якраз противну, не жіночу вдачу; люблять воювати і не люблять миру. Їм замало того, що мають, хочуть більше, багато, дуже багато, усього! Чи не з тих то, не обиджаючи тебе, Любов Хведорівна?»

«Можливо. Вона сильної вдачі. Знаю її хиби, але не можу також відмовити їй великих чеснот. Людина здорового ума й невсипущої праці. Коли я нині числюся багатим чоловіком, так це у великій мірі її заслуга, бо чим більше багатство, тим легше його змарнувати, тим більша і турбота. Любов Хведорівна велику пайку тієї роботи брала на свою голову, і того я їй не можу забути, щоб не бути невдячним. Ось чому, Іване Степановичу, совість моя велить мені не в одному потурати своїйїй дружині».

«Не в одному, та не в усьому, Василю. Є діла, до яких жінкам не мішаться. Ти знаєш, що я маю на гадці».

«Догадуюся».

«Так тоді не потурай Любові Хведорівні у тому, що може попсувати нашу дружбу і пошкодити будучності нашій. Покажи себе мужчиною».

«Постараюся».

«Найкраще про цей невдатний напад на Бахмач ти їй і не згадуй, тільки пильно вважай, щоб вона вдруге чогось такого не зважилася робити. Ти знаєш, що я чоловік немстивий і некровожадний. Пригадуєш собі, як звичайно військові руди судили на смерть тих донощиків, що на мене всякі наклепи до царя посилали, а я їх прощав. Тим паче хочу простити матір щиро любимої мною Мотрі, тільки щоб вона раз свою діяльну вдачу спрямувала на інший шлях. Чимало доброго може зробити така жінка, як Любов Хведорівна».

«І я не чогось іншого хочу», — відповів, прощаючись, Кочубей.

* * *

Їдучи в вигідних гетьманських санях, на м'яких подушках, в ведмежих шубах, він роздумував над усіма тими питаннями, котрі турбували його стару голову. Бачив один тільки вихід — замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть.

Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значіння, якого він буде зазнавати в старшинських кругах як найближчий до гетьмана чоловік.

Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки. Булава річ приваблива, це безперечно, але й важка, і, хто його зна, чи на старості літ та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так — хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані.

Коли б це тільки хотіла раз зрозуміти Любов Хведорівна. І Кочубей укладав собі проект розмови з нею на тую преважну тему.

Пригадає їй, як марно закінчилися всі спроби підкопати довір'я царя до гетьмана і як зле виходили на тім всякого рода донощики, хоч безперечно з голими руками вони на гетьмана не поривалися. Пригадає тії муки, яких вони зазнавали на судах, і той сором, тую маєткову руїну, яка спадала на їх жінок і дітей.

Невже ж вона зважиться наражувати його, себе й дітей на таку сумну долю? Невже ж вона не бачить що він, Кочубей, постарів і западає на здоров'ю, невже ж вона для заспокоєння своєї жадоби честі і власті виставить на небезпеку його життя..?

* * *

Днина була зимна, але погідна. Небо ясне, сніг лискучо-білий, видно було далеко кругом. Гетьманська шестірка швидко залишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед Батурином вони наздогнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси здалеку гукали: «Дорогу там для гетьманського поїзду, дорогу!»

Кочубей здивувався, хто це такий насмілюється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не хтось із царських воєводів або намісників? Дивувався в душі, хто б то з них тою дорогою їхав, не бувши у гетьмана в Бахмачі. Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани.

Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею і Кочубей побачив у своїх санях свою дружину.

Дав знак рукою і спинив обоє саней. Добув з кишені декілька червоних, нагородив гетьманську прислугу і пересів до жінки.

Гетьманські сани тим часом помчали, ніби їх буря пірвала, у Батурин.

До столиці не було вже далеко. Вже на обрії зарисувалися високі мури й башні гарної твердині, на котру Кочубей залюбки дивився, не раз жалуючи, чому її не підновляють і не скріпляють. Звитався з жінкою, обтулив ноги, відсапнув і, не чекаючи аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят.

«Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога».

«Іван Степанович святкує сего року в Бахмачі. Втомився дуже, хоче відпочити».

«Належиться йому спочинок, хоч би й вічний», — відповіла, відкашлюючи, Любов Хведорівна.

Кочубей змовчав. Хвилину їхали безмовно. Любов Хведорівна знову кашлянула і обтерла хустиною губи:

«А Мотря?»

«Ще лежить».

«Видно, добре лежати в гетьманській постелі».

«Так про свою рідну доньку говориш?»

«Вона кращого слова не гідна».

«Гідна».

«Не гідна».

І вони не зчулися, як стали перемовлятися з собою. Але, на Кочубеєве щастя, в'їздили в Батурин. Люди побачили папські сани, ставали й кланялися в пояс, хто їхав, здалеку вступався, щоб не прогнівати достойної парсуни.

Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала.

«Ти з хутора?» — питалася Марія Хведорівна.

«З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтієвича».

«Що ж він, здоровий?»

«Мабуть одужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив».

«Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й недобре?»

«Як для кого».

Марія Хведорівна підняла очі до ікони. Любов Хведорівна глянула на неї спідлоба.

«Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш».

«Не за ними, а за правдою».

«Себто на моїм боці брехня».

«Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу».

«Хто тобі говорить, що на ласці?»

«Сама це бачу».

* * *

Сестри не договорилися до нічого, і Любов Хведорівна ще гірше лиха приїхала в двір.

Василя Леонтієвича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кожної гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтієвич, людина м'яка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.

Любові Хведорівні хотілося якнайскоріше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і нелегко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.

Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.

То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Хведорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.

Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'яко.

«Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям».

«А вже ж. Треба ділитися з ближнім».

«Але ближні не діляться з нами».

«Не мають чим».

«Є такі, що мають».

«Хто?»

«Хоч би перший гетьман».

Кочубеєм щось підкинуло на кріслі: — «Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки».

Любов Хведорівна всміхнулася.

«Але почесті для себе тримає».

«Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки-то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він».

«Підстольник, настольник, стольник, — говорила, жартуючи, Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас».

«А який же в нас може бути вищий «гонор», як генеральний обозний або генеральний суддя?»

«Гетьман», — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Хведорівна.

«Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле».

«В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: «Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти». Ось що!»

Кочубей розсміявся вголос.

«Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх».

«Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись».

Це було одне з болючих місць Кочу бея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього.

«Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея?» — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс.

«Що? А те, що гетьман доньку в тебе пірвав і ти навіть не домагаєшся її від нього».

«Я тобі вже раз казав, що він до того не причетний. Мотря сама приїхала до нього і занедужала».

«Побачимо, чи віддасть, як видужає».

«Побачимо», — відповів коротко Кочубей.

Почував у душі гіркоту, ніби туди Любов Хведорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські. Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про це й не подумав.

І він знов захитався у своїм рішенню щиро помиритися з гетьманом.

Любов Хведорівна догадалася, що перша атака зробила пролом. Атакувала далі. Спокійно й лагідно, ніби навіть солодко, щоб не зраджувати його щодо себе.

«Дуже ти був хворий, Василю?» — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба.

«Серцевий припадок. Гадав, не дочекаю до рана. Та гетьман, Войнаровський і лікар відкликали мене з другого світа. По добрій вечері, як ми з гетьманом пішли до моєї спальні й балакали ще по-приятельськи, зробилося мені погано».

«По вечері, — кажеш. — І пили, певно, теж».

«Авжеж, що випили трохи, але в міру. Гетьман багато не п'є».

«І нікому не пошкодило, лиш тобі».

«Нікому».

«Дивно...»

Кочубей подивився на жінку. Догадався, що вона має на думці і рішуче спротивився тому:

«Ні, ні, ти вже задалеко, Любонько, заходиш, задалеко. І я тебе дуже прошу, щоб ти того нікому не казала. Дуже тебе прошу!»

Кочубей не вірив, щоб йому в Бахмачі чогось недоброго піддали, а все ж таки десь на споді душі заворушилося щось таке маленьке, поганеньке й питалося: «А може?»

Як людина слабовольна й підзорлива, він не міг опертися таким підшептам. Вони не скоро, а все ж таки переконували його. Боявся того й не хотів.

«Ти, Любонько, — казав до жінки, — не дай Боже, ще здурієш на «пункті» Мазепи. Про що не почнеш мову, а все на його звернеш. От і тепер почала про рибу, а закінчила на Іванові Степановичу, аж смішно!» — Він поправляв пояс і сміявся.

«Уважай, Василю, щоби ти ще на кутні зуби не сміявся».

«Отсе я власне тобі хотів сказати, жінко».

«Ти? Мені?»

«Так, бо твоя ненависть до Мазепи спокушує тебе на небезпечні, навіть на кари гідні вчинки».

Любов Хведорівна жахнулася. Невже ж гетьман довідався про все?.. Але зараз запанувала над своїм збентеженням і, закопилюючи губи, спиталася, ніби цілком спокійно і безжурно: «Так? Які ж то такі кари гідні, на твою гадку, вчинки виповнила твоя жінка, говори, будь ласка!»

«Пощо тобі казати, ти ж сама добре знаєш».

«Нічого я не знаю, навіть не догадуюся, говори!»

Кочубей глянув на жінку і не знав, що йому казати. Вона так самовпевнено дивилася на нього, в її очах не малювалося більше ніщо, крім звичайної жіночої цікавості.

«Чому ж ти не говориш?» — принаглювала його. І він, забуваючи про обіцянку, дану гетьманові, розказав усе.

Любов Хведорівна вислухала цікаво, але спокійно. Дещо вона ніби не зрозуміла й казала собі повторити, а за той час обдумувала дальший план своєї кампанії. Кочубей дійшов до того, що Чуйкевич розгромив харцизів у гайку і не допустив до сорому і до тої великої небезпеки, яка могла стрінути Мотрю.

«Що Чуйкевич такий хоробрий, — перервала Любов Хведорівна, — того я ніяк не сподівалася. Дивний він собі чоловік. Я про нього іншої думки була».

«А саме?»

«Саме, що він мужчина».

«А невже ж це не мужеське діло боротися зі всякими свавольниками й розбишаками, небезпечними для публічного люду і навіть для життя спокійних горожан».

«Це друга річ, а я до того веду, що мужчина, як любить жінку, то й хоче її мати, а не зрікається для другого, хоч би й для самого гетьмана. Правдивий козак не дав би був дівчини харцизам у руки, але не лишив би її для того старого грішника, от що! Чуйкевич зробив по-бабськи, а не по-козацьки».

«Чуйкевич поступив по-лицарськи, — відповів рішуче Кочубей. — Як вірний своєму рейментареві, він совісно виконав його наказ. Так воно й повинно бути».

«Ах тая вірність, — аж скрикнула Любов Хведорівна. — Вже вона мені горлом лізе. Вірність для заспокоєння прихотей старого женолюба, гарна мені вірність!»

А, помовчавши хвилину, вона спитала нараз:

«Василю, скажи мені, чого ти тулишся до гетьмана, як судак до невода?»

Заскочений таким несподіваним питанням, Кочубей тільки очі й уста широко розчинив і не знав, що йому відповісти. Він розумів, що з хитрощами своєї жінки не справиться, бо вона все щось таке придумає, що йому навіть на гадку прийти не може.

«Кажи! Чого ти тулишся до того Мазепи, як судак до невода? Бачиш, що він тебе ловить у той невід, що він з тобою робить, що схоче, і замість боронити себе й нас тулишся до нього, як безмовна тварина, аж гидко, дійсно гидко, Василю Леонтієвичу».

«Ми відбігаємо від речі, — відповів Кочубей, рятуючи свою мужеську честь. — Тут важніші питання дожидаються своєї відповіді».

«Для тебе; може, й важніші, а для мене важніша честь і будучність твоя і наша, виставлена гетьманом на «шванк»».

«Говори собі, що хочеш, і гадай собі, що хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб поривати Мотрю. Цього ще в нас не бувало. Такого казуса я собі й не пригадую. Тямлю, як запорожці напали на грецьких купців, що зі своїми возами, наладованими дорогоцінним добром, їхали до Чигирина, й розграбували їх; тямлю, як якась запорозька ватага напала була на селітрані майдани, що були заведені нашими старшинами на річці Самарі, зруйнували їх і забрали волів, казани та всяке манаття; тямлю, як недавно тому ті ж самі запорожці наскочили були на царську казну, що віз капітан Суходольський, убили його й двох жовнірів, казну ограбили, а попа, що був коло капітана, покололи списами, — але, щоби хто нападав на гетьманський двір, про таку сміливість я ще не чував».

«Отже, й почув!» — відповіла Любов Хведорівна, вислухавши довге речення з уст свого мужа. Вона за той час рішилася, що їй далі робити. Не відпекуватися, бо це не вирішить діла, а признатися і присилувати мужа стати по її боці. Не відцурається від своєї жінки, не пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там!

«Отже, й почув! — повторила ще раз, усміхаючися лукаво. — І світ не завалився. Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба».

Під Кочубеєм захиталася земля. Весь план, який він спорудив, зводився на ніщо. Бачив, що з замирення з гетьманом нічого не вийде, бо Любов Хведорівна хоче війни, не миру.

Він кинув безпорадно рукою: ет! — і пішов від стола до свого кабінету.

* * *

Любов Хведорівна пішла за ним.

«Чого ти хвилюєшся, Василю? Побачиш, усе добре закінчиться, тільки не треба нам ставати в половині дороги, не треба показувати себе перед Мазепою безсилими і готовими сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити свою честь і свої права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш. Заспокойся, Василю».

Василь Леонтієвич з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику кривду, в його душі ворохнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скоріше, не треба було миритися з нею так швидко після випадку з Мотрею, коли ніхто не знав, що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, коли Любов Хведорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала.

Тепер не те. Гетьман не схоче діло ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Хведорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безпорадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і далі буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.

Йому жаль зробилося самого себе, жаль своєї турботної старості, жаль тих спокійних днів і років, котрі міг ще прожити, як високий урядовець козацький і тесть самого ясновельможного.

«Чого ти так зажурився, Василю?» — питалася Любов Хведорівна, підходячи до нього.

«Ет!» — відповів Василь Леонтієвич і пустився скорою ходою з кабінету до своєї відпочивальні.

ЩАСТЯ...

Сонце пізно вставало.

Несміливо розглядалося по стінах і, не огрівши їх, не розвеселивши, втікало й ховалося в снігах. Короткі дні, а ночі довгі-довгі. Що роботи з ними? Звідкіль набрати стільки того сну? Думки? Та й вони не безконечні. І думку передумаєш серед тих довгих зимових, скучних ночей.

Часом місяць зазирне в шибки.

Місяцю-князю, лицарю блудний, мандрівниче безсонний, ходи, ходи до мене! Розкажи, що, бачив у світі, скільки зір манив до себе, як з хмарами грався, як по безмежних просторах небесних до невідомих берегів плив. Місяцю, лицарю блудний!

Ось, ось ускочить у Мотрину спальню. Так хмари не пустили його. Ніби в невід зловили. Стривай, ти ледарю старий...

Може, цей місяць заглядав у гетьманову кімнату, може, бачив його думки?

Про що він думає тепер?

Про Мотрю чи про яку княгиню?

Місяцю, лицарю блудний!

Ось і зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно? Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Зорі, чи й у вас там таке життя, як наше? — смутки, турботи, довгі, довгі ночі? Шум. Вітер садами колише. Ніби їм спати не дає, ніби з місця жене. Досить стояли, гетьте, геть! Дивіться, як я невтомно гуляю, гей же, гей же в танець!

Дерева верхами хитають: «Не хочемо, ні. Лиши нас тут, ми до місця привикли!» — кланяються низько йому.

Ублагали. На поля побіг. Шумить, розказує про щось.

Як про минуле, — то не цікаво, як про майбутнє, — то так. До Мотриного вікна притулився, зітхає, стогне, скиглить.

Ну, що ж тобі так важко, кажи! А може, ти Мотрину долю віщуєш?

Віконницею термосить, наглить: вставай. Утікай звідси втікай! Таким, як ми, немає хати на світі, немає домівки тихої ніде! Вічної туги дитино, великого бажання донько, пролетиш понад землею, як падуча зоря, котрої почин невідомий нікому а шлях — це бездорожжя світів!

Мотря піднімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світа.

Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж за очі хапа. Як гарно!

Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі?»

Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, так... Чорно. Ніби дими обмотали світ. З димів Любов Хведорівна виринає, як образ із хмар. «Мамо!» — «Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!»...

О, ноче, коли ж кінець тобі?

І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста. «Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?»

«Люблю тебе...»

О, ноче!

Острів, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталання-царівна. А лицар кругом озера їздить, лунають підкови сталеві: лус-лус-лус-лус. Вода глибока, мовчалива, бездонна. цить!

Сонячні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски вогню клалися по долівці, чути було, як на подвір'ї суєтилися люди...

Ох, як заспала Мотря!

Але рада, що день, хоч короткий, а день. Побачить тітку Лідію, може, лікар встати дозволить і — побачить Його.

* * *

Лікар дозволив. Не просила, сам казав, що може нині встати.

«Ясна панночка перебули хворобу без комплікації, і довше лежати нема рації».

Який же він смішний! Як він довго говорить і кланяється, ніби той трач, що його дітям стружуть і на полиці кладуть, щоб хитався ніч і день.

Але людина гарна він, цей лікар. Совісно діло своє сповнив.

«Спасибі вам, пане лікарю! Великої турботи я вам завдала, правда?»

«Турботи? Я лиш обов'язок сповнив. Бог поміг, не я. Всі ми в Божих руках. Що наші ліки супроти його сили?»

«Так...»

Ще раз поклонився, побажав доброї днини і вийшов.

Встала.

«Та й залежалася я. Ось-ось і Різдво. Як той час скоро біжить, хоч бувають такі довгі години».

Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Раніше їй такі питання не приходили на гадку. Раніше... Де ж її вбрання?

На кріслі оксамитний кунтушик, горностаями підбитий, лежить. Новий, що лиш з ігли. Та й гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А не приїхала ж вона сама до нього — і Мотря облилася гарячим рум'янцем... Приїхала, ніби її буря пригнала. В ночі на мельникових санях, самотріть.

Так іноді вітром гнана птаха крізь вікно в хату влітає і довго-довго б'ється, не потрапляючи в те саме вікно, поки її не зловлять і, як добрі, то випустять на волю, як ні — то головку скрутять. Життя!

Краще не думати про нього і жити. Заплющити очі і йти, все вперед.

Вперед? Або ж ти знаєш, що це дійсно вперед, може, стоїш на місці, може, вертаєшся звідкіль прийшов, а час іде. Старієшся, ось одно певне. Життя!..

Недуга розніжила Мотрину душу. Довге перебування з собою привчило її дивитися вглиб. Але кунтушика вона все-таки не вбере, — аж він попросить її.

Вбралася в своє звичайне вбрання. Навіть намиста не почепила. Не треба прикрас. Хай любить її такою, як є, або хай не любить. Як схоче. Вдиратися у його серце не гадає. Соромно, що вдерлася у двір. Може б краще було в монастир.

Ні, ні, ніяк ні! Перед нею життя. Жити, жити треба! Треба виспівати пісню, котру чує душа, пісню неосяжних висот. Може, вона й сотворена до того, до того співу, що його люди не чують, забули, затуркані гамором буденним.

Глянула в зеркало — так. Пригладила волосся рукою. Ніби ще більше його, і очі теж побільшали. Так багато бачать і так далеко глядять. Лиця приблідли і побіліли уста, вже не такі, як вишні. Над ними усмішка літає і ніяк сісти на уста не може, чи не хоче.

Обтягнула корсетку, поправила поясок; іде. Тими самими кімнатами проходить, що тамтого разу. Не спішиться. Розглядається по стінах.

Як ясно. Сонячні зайчики скачуть по шовкових обоях і граються на дорогих макатах. Міркована розкіш. Вигода, не позбавлена краси.

Образи всміхаються до сонця. Портрети батьків, дідів, родичів. Які вони вдоволені, що перебувають у свого сина, внука, свояка, в його гетьманському дворі. Відновлюються вбрання, ніби їх підновив кравець, золоті прикраси мигтять, світиться дорогоцінне каміння.

Двері від гетьманського кабінету відчинені. Сніп сонячного світла паде з вікна просто на стіл. Він такий блискучий, що Мотря прижмурює очі.

Гетьман там є?

І як тамтого разу Мотря хоче вертати. Але він почув її ходу, підбіг назустріч.

«Мотре, сонце моє!»

«Пане мій!»

Чи це правда, чи Мотрі лиш сниться?

«Лишіть, Іване Степановичу, лишіть!»

Але гетьман не пускає її зимних рук. Обійняв своїми гарячими і гладить і цілує: «бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої?»

«Ваші».

«Не ваші, а твої. Скажи: твої».

«Твої», — шепче Мотря насилу.

Гетьман саджає її у свій високий фотель, сонце озолочує Мотрю, біля ніг сонячні зайчики скачуть.

Так дивно Мотрі.

«Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу?»

«Дивлюся і радію. Гарно так. Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни».

«Гріх говорити таке. Я смертельна людина».

«Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, така краса мусить жити вічно, як не в житті, то в казці і в пісні».

«Не розумію вас».

«Тебе...»

«Не розумно тебе, мій пане; я дівчина маловчена».

«Повтори!»

«Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула».

«Стужилася?»

«Так...»

«Значиться?»

«Сам ти знаєш, що воно значить».

«Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в моєму бурхливому житті. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе».

Мотря слухає ті слова і забуває про все.

Розвиваються сади, розцвітають квітки, Мотря хоче щасливою бути.

Щастя, щастя, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях?

Сонце гріє голову Мотрі, сонячні зайчики туляться до її ніг, плахта горить, займеться, спалахтить, вона спалиться ціла... Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, спасатися чи, як Пречиста на образі Благовіщення, спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня?

Кохання, ангеле з невідомих висот, хто посилає тебе на вашу бідну землю?..

«І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна земля, як посилаючи найпишніший свій цвіт, святоіванський цвіт своїх казкових дібров у святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну, правдиву. Буря століть шумить над нашими степами, руйнує життя, нівечить добро, знущається над долею людей, але в нутрі нашої святої землиці скривається велика благодать, незнищимеє зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперше, є ти, Мотре, мріє моя!»

Зимова днина добігає полудня. Небо таке синє, як у жнива, сніг аж очі сліпить. Мороз і той мліє і тане. Яка ж гаряча та зимова днина і скільки в ній жаги, хто б подумати міг! Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречиста очі додолу опусти; нехай діється воля Господня...

Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Пощо? Чи не на те, щоб ти сповнила волю його? Сповни! Яка тая воля — не знаєш. Все одно. Будь знаряддям його до визволення, до слави, до величі, до здійснення мрії, яка снилася предкам твоїм у їх найкращих снах, а якої доля не дала їм здійснити, може, здійсниш ти. Подай йому руку і йдіть на бурі та негоди, крізь терня і колоди, в туман нічний і в чорний дим, туди, де сяйвом золотим сіяє сонце ваше — мрія. Згориш... велике діло! Що ж! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця, із попелища відростає, отак не гине й не скінчиться душа, що сильно покохає...

«Іване Степановичу, не треба!»

А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими.

«Мотря, сонце моє!»

«Пане мій!»

Сонце повернуло на захід і сховалося за ріг бахмацького двора.

Посумніли стіни, полиняли килими, зайчики побігли до других кімнат.

Мотрю пройняла дрож.

Невже ж і щастя так коротко триває, як ця зимова ясна днина, — блисне, осяйне весь світ і залишає стужу за собою.

«Зимно Мотринці моїй? Чому ж кунтушика не вбрала?»

«Якого?»

«Того, що я придбав для неї, на горностаях».

«Для мене і соболів багато».

«Нічого не забагато для Мотрі. Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на злотокованім престолі на втіху собі і на славу».

Приніс і накинув на круглі, немов з мармуру рукою грецького митця викуті, плечі.

БІЛІ КОНІ

За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав: «Святами пахне. Коли в нас Різдво?»

«Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди».

«А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?»

«В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив».

«Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує», — відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія Магдалина Мазепина ігуменею була.

«Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А звертаючись до Войнаровського сказав: — Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато».

«Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали».

«Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати роль гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг, і на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос».

«А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось».

«Різдво — сімейне свято, Андрію, Великдень — більш громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається?»

«Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні і другі гарні, між гарними людьми».

Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?

Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею: — «У англічан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б».

«Можемо спробувати, — відповіла тітка Лідія, — але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями».

«І мабуть, — додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, — мабуть, панночки не дуже противилися тому».

«Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, — відповів, усміхаючися, гетьман, — та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною... А німці вбирають ялинку, прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів».

«Багатства радості не дають», — зітхала Мотря.

«Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж...»

«І хлопчик непоганий собі», — втрутила тітка Лідія.

«Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. «Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув». Ось, бач, яке горе!»

«Часом усміх і за щастя стане», — завважив Войнаровський.

«Но, коли б ти цей королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян Казимир не дурний був чоловік і добрий, але поганий собою».

«За те гарних пажів тримав».

Гетьман припіднявся: «Дякую вам, Мотре Василівно, за комплімент. Але найкращий паж не рівня гарній королеві».

«Гарний король і найкращу королеву затьмить», — відповіла, не надумуючись, Мотря.

«От і попали, дядьку!»

Гетьман удавав, що відповісти не вміє.

«Мотря Василівна слів позичати не потребують».

«Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути».

«Ого!»

Розмова оживлювалася.

Старий ключник, що обслугував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим.

«А як же тобі здається, — спитав ного гетьман, — веселі будуть у нас сього року свята чи ні?»

Ключник поклонився низько і руку приклав до серця: — «Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували».

«Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Мотре Василівно?»

«Не знаю», — відповіла і задумалася.

Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Хведорівни, як мороз прозябаючу квітку, вбиває. Навіть батькові не вільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.

Надворі смеркає, а на душі світає.

«Про що так задумалися, Мотре?»

«Про свята, милосте ваша».

«Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?»

«Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба».

«Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалійте челяді і прислузі ні напитків. ні харчів. Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Carpe diem!» — гетьман задумався.

«Про що задумалися, ваша милість?» — спитала, повертаючись до нього, Мотря.

«Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілося би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати, щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас».

«Дав би це Бог!» — сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку.

«Чи запалити свічки?» — питався ключник.

«Не треба. Хіба, що пані бажають».

«Ми? Ні!»

«Так докинь до коминка дрівець».

Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню.

Мотрі знов зробилося тепло. Огонь підступав до серця. Втікай від нього, втікай, бо згориш. Ще час, ще крил не обсмалила. Обсмалиш, чим полетиш?.. Поволочуся ногами...

«Знаєш, Андрію, — почав по хвилині гетьман, — що Різдво все-таки від Великодня краще. Великдень наступає після страсного тижня. Люди тішаться, що воскрес Христос, але в душі все ще носять спомин його мук і хресної смерті, Анна й Каяфа, Пилат, Юда, Петро тричі відрікається від свого учителя — все воно таке сумне і прикре. А на Різдво прямо радість, що родився Христос, і тільки».

«А різня невинних дітей?»

«Правда... Дивно, як до радості все домішується смуток, мов до вина полинь».

«Велика ідея і великі жертви».

«Так воно, так, нічого немає без жертв».

Тітка Лідія вийшла доглянути вечері.

Піднявся й Войнаровський.

«А ти куди?»

«До канцелярії загляну».

«Я і забув про неї. Здавалося, нині і канцелярії нема. Так тоді йди і не барися. Вечера шкода. Посидимо разом».

Гетьман присунув крісла ближче до коминка: — «Отут буде тепліше, Мотре. Полумінь озолотить тебе, як у полудне сонце».

Послухала,

«Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з'ява. Хотілось би жити лиш з тобою і лиш для тебе, покинувши усе».

«Навіть булаву?»

«Усе».

«Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно — стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає».

«Тихе щастя безпечніше, Мотре».

«В небезпеці є своя краса».

«Небезпечна».

Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.

«Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви...»

«Ну що?»

«Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте на сімейне щастя, на ласки жіночі, то...»

«То що?»

«То, як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б»

«У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе».

«У мене чура, він хитріший від усіх сторож».

«Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню».

«Не покине!»

«Покине».

«Ні!» — і вона притупнула ногою.

«Всердилася Мотря?»

«Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після».

«Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей... Замирімся».

«Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте губити велике діло, то краще я згублюсь».

«Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу...»

«Піду! Піду, хоч би й по смерть, — за державу».

«Хоч би й по смерть», — повторив глухо Іван Степанович Мазепа.

«Підеш? А може, воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а я то лиш ранок, який він для мене коханок?»

«Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє — це я».

«Слово твоє — це ти, Мотре, сонце моє, світи мені, світи!»

«Пане мій!»

І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих цілунків.

«Багато я нагрішив у світі, але й багато натерпівся душею, видно, Господь підвів мої рахунки, видно, добро переважило зло і в нагороду він тебе мені післав, найбільшу нагороду в світі».

«Найбільша нагорода слава. Вона вічна».

«Нічого вічного немає».

«Тебе слава чекає».

«А ти?»

«Що я? Я раз туман осінний, що степ застеляє, то знов. коли хочеш, після бурі веселка, я на дубі омелка, хміль, що по тичині в'ється, смуток, що іноді сміється, невже ж я знаю хто я, от дівчина химерна».

«Ти пісня високосферна, платонський ідеал, життя без тебе — це темний провал, без тебе я й слави не хочу, славою тебе озолочу, Мотре, сонце моє!»

«Пане мій!»

Гетьман засвітив свічки.

Вернули до реального світа.

«От і заповідається Різдво! — почав гетьман. — Відмолод я душею, дякуючи тобі, Мотре».

«Не хвали дня, Іване Степановичу, зак звечоріє», — відповіла, встаючи зі свого крісла, Мотря.

* * *

За вечерею гетьман жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського.

«А тобі, Андрію, — казав, — чи не скучно буде святкувати зі старим дядьком? От, бач, коли б краще бісиків до сестри його світлості князя Данилича пускав, може б, свята краще смакували. Солодшу б кутю їв. І гарна ж бо сестра Меншикова. До нього подібна».

«Гарний виноград, та кислий, — відповів Войнаровський. — У них навіть святвечора немає. Не туди мене тягне».

«Тобі б яку шляхтяночку гарну, що? Може, й княжну, чому ж би ні? Мазепиному небожеві і князі не заморська птиця».

«Пощо мені, дядьку, князі. От Орлик який, а зі своєю оженився, з полковниківною, і гарно собі живуть. Донечка Настуся вже й читати вміє, а синок Грицько, твій похресник, теж гарно росте, дай Боже, щоб батькові сорому не зробив».

«Добре кажеш. Того цвіту по всьому світу, але нема кращого, як на нашій землі розцвітеться. Випиймо за здоров'я Мотрі Василівни, щоб вона довго очі наші своєю красою веселила, нагадуючи нам дорогоцінну красу Україну!»

«Не сороміть мене, шановне товариство, найкраща квітка потаймиру цвіте», — і Мотря злегка пригубилася до чарки, бо дівчині багато пити не годиться. Їй і так у голові шуміло.

Віконниць не замикали.

Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-синьому небі плив.

Місяцю, лицарю блудний, мандрівниче нічний, коханку зір і думок дівочих. Чого ж ти так усміхаєшся лукаво, заглядаючи в столову гетьманську, то знов очі хмарою закриваєш? Чи веселий ти, чи, може, сумний? — скажи, що гадаєш собі? Місячне сяйво сиплеться, як на муку розмелені жемчуги, діаманти, опали, жемчужить дерева безлисті, срібною бляхою побиває ворота, омріює думки.

«Цитьте!» — каже Лідія Петрівна, і товариство мовкне нараз. Наслухують.

«Що вам причулося, тітко?»

«Їде хтось, дзвінки».

Войнаровський підійшов до вікна, дивиться на шлях. Видно далеко.

«Нікого, тітко Лідіє, не видно. Це вам в ушах дзвонить. Ніч така тиха».

«Можливо».

Але за хвилину знов: «Цитьте! Ось тепер чуєте?»

Тепер уже й гетьман підійшов до вікна.

«Їй-Богу, Лідіє, ти нас даром бентежиш. На шляху нема живої душі».

Тітка Лідія хрест святий кладе: — «Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні?»

По столовій зимний вітер повіяв.

«Білі коні? — питається Мотря. — Які це білі коні, тітусю?»

«Вигадки людські, — заспокоює Мотрю гетьман. — Нічого цікавого. І слухати не варто».

«Не скривайте, кажіть. Не налякаєте мене».

«Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був, і нема, і поїхав до млина», — закінчив, жартуючи, гетьман.

«Цитьте, таки їдуть!» — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце,

Войнаровський на ганок вийшов. За хвилину вернув: — «Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде».

«А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама і — завернуло», — сказала Мотря, і очі її заволоклися тугою.

Місяць ховався за хмари.

БІЛИЙ СНІГ...

В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині, бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине — програв. В кишені останні золотівки теліпалися.

«Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той, що щастя не мав, — мабуть, рука тобі сприяє, кидай з чарки»

«Хай буде з чарки».

Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув — дев'ять.

А другому сім впало. І знов програв.

Бунчукові товариші, сини полкових а то й генеральних старшин, заслугувалися, сповняючи біля гетьмана службу.

З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.

«Тепер граємо на честь».

«Себто?»

«Як матиму гроші, то віддам».

«Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі».

«По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі, то ти ніщо, а я за двох».

«Хіба тому, що за двох їси».

«А ти за двох брешеш».

І далі кидали. Щастя поверталося.

Програвший відбивався.

«Не люблю я святого вечора».

«Чому?»

«Бо не дають обіду».

«За то вечеря добра».

«Вдома краща».

«Бо ти мамин син».

«А тебе до дівчат тягне».

«Що може не гарні шинкарки в Кочубеєвій корчмі на полтавськім шляху?»

«Кочубеєва донька краща».

«Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги».

Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.

«Боже ти мій, таку кралю дістати!»

Чуйкевич встав.

«Віиськовому канцеляристові не читається».

«Не даєте».

«Чому ж то».

«Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого».

«А може ваша милість, пане товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивилися. Знаєте казку про того вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Хведорівна всякого віджене».

Чуйкевич кинув книжкою в кут. «Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять».

Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.

«О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!»

«Краще й не треба».

«А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати».

«І служить як!»

«Довірений гетьманський».

«А диви, й такому дівка світ закрутить».

«І розкрутити важко».

«Навіть не пробуй, поб'є».

«А на шаблю він митець».

«Хто з нас не митець на шаблю? Та що з того? На шаблі світ не стоїть».

«Як чий. Наш — то так. Мій батько раз від одного маху дві голови зрубав».

«І одної досить. Шабас! Войнаровський!» — І поховали кістки.

* * *

Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна думка, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут,

Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати таро послухання гетьманське.

І, не гаючись, подбав.

Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святий вечір їхати хоче.

«До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?»

«Не лишив, ваша милосте, бо не маю».

«Ні?» — і гетьман пронизливо глянув на його.

«Чого ж тоді спішишся?»

«Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі».

«Спробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, побажаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс».

Чуйкевич зрозумів, що гетьман навмисне так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.

«Спасибі, милосте ваша. Зроблю, як кажете».

Від гетьмана до тітки Лідії пішов.

* * *

«А ти ж куди? Хто бачив — на сам святий вечір? Гонить тебе хто?»

«Гонить нудьга».

Тітка покивала головою: — «Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може, з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці».

Чуйкевичеві годі було казати «ні» — пішов.

Мотря в оксамитнім золотої краски кунтушику, горностаями підбитім, була якась інша, ніж звичайно. Краща, але дальша.

Здивувалася, побачивши його.

«Попрощатися прийшов, Мотре Василівно. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова й весела».

«Спасибі, — і ти весело святкуй».

«Жартуєш...»

Глянула в вікно, а тоді: — «Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором?»

«Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі».

«Ти ще не забув?»

«І не забуду».

«А обіцяв же».

«Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі».

«І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо».

«Ой, заплатимо!» — повторив, як відгомін далекий.

«От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтир читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Віфлеємом займається зоря. Може, й над нашим Віфлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її».

«Може, Мотре, може, і що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш — святий вечір, нагадуються діточі літа, і хлоп'ячі мрії, і перша зірка, нагадалася ти. Прости!»

Поклонився і вибіг у сіни...

«Який дивний! — І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: — Цитьте, білі коні».

Сніжок став політати, ніби Бахмач вбирав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону керею.

«Дзень-дзелень!» — дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.

«Може щастя їхало до нас. побачило зачинену браму і завернуло».

«Цитьте!»

Білий сніг, білі коні, тільки гадки червоні! Що таке світ, що таке щастя і що таке любов?

«Дзень-дзелень!» і знов, і знов... «Цитьте вже раз, цитьте! Досить!»

Білий сніг тихими жмутками злітав згори на дерева, на поля, на дахи, ніби Бахмач справді вбирав на свята чисту білу сорочку.