Богдан Лепкий. Мотря. - Розділ 6.

НА СВЯТИЙ ВЕЧІР

Подвір'ям перебігали дворові люди, челядь, прислуга, сердюки, мужчини й жінота. Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум'янці від зимна. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкидували дівчат снігом. Бадьора радість обгортала людей — заходили свята великі, різдвяні свята.

Ось і Войнаровський вертає з військової канцелярії до двора, у руках звиток паперів, на чолі, як звичайно, задума. Його і свята не розвеселять. Смуток носить у серці. Думає. Щось, мабуть, пригадав собі і завернув з дороги. Гетьманів небіж має чимало турбот. Багато всякого діла на його голові. Гетьманський двір чималий. Чимало тут людей, а в кожного є свої бажання, особливо на свята, під Новий рік. Гетьманові годі всіма журитися. Войнаровський перебирає спору пайку тієї жури на свою молоду голову.

Мотря дивиться крізь вікно на подвір'я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лише на святий вечір.

Пригадує собі свої дівочі літа, коли ще у її батьків не було такого панства, як тепер. Мати суєтилася в пекарні, готовлячи з прислугою 12 страв на святу вечерю, а батько, в святочному вбранню, чисто поголений, зі свіжопідстриженим волоссям, ходив по покоях, розглядаючи, чи все приготоване як слід. Діти сміливо зверталися до нього з усякими питаннями — про Ірода, про трьох царів, про Віфлеєм, а він радо та вдоволено відповідав, не жалуючи слів і пестощів батьківських. Мотря пригадує собі, як маленькою дівчинкою перебігала раз на святий вечір столову кімнату й пошпортнулася на соломі, котрою, по старому звичаю, притрушено піл, і — впала.

Батько підняв її, посадив на коліна і приспівував:

Їде, їде пан, пан,
На конику сам, сам,
Їде, їде жид, жид,
Їде, їде горшкодрай,
На конику гаталай, гаталай,
Гаталай горшкодрай.

Співаючи, вдавав, що нога — це кінь, котрий нібито щораз скорше їде й везе Мотрю в країну діточих казок. Мотря вірить і забуває про свою пригоду, про синячок і про «бубу» на ручці.

І пригадала Мотря старшу свою сестру і брата, як вони першої зірки визирали, як квокали в сіні, шукаючи золотого горішка, і як боялися пшеничного снопа в куті, котрий кивався ніби дід і грозив, що забере їх із собою, як не будуть чемні.

І пригадалася тітка Марія Хведорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Все вона щось нового й цікавого вміла Мотрі сказати, казками й легендами мережаючи шляхи, по котрих пускалася в невідому мандрівку діточа уява. Добра Марія Хведорівна переносила на сестриних дітей тую любов, котрої Бог не дозволив їй виявити своїм власним дітям.

Що вона тепер? Що батько, мати? Невже ж різдвяний чар не зм'ягчить її твердого серця і не настроїть прихильно до нелюбої доньки?

Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик віфлеємської зірки запав у душу Любові Хведорівни і зробив з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині припала б до маминої зимної руки й забула про все, що поміж ними як твердий мур стояло, усе, що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму.

Зійди, зійди, віфлеємська зоре, над батуринським двором Кочубеїв, котрому нічого більше не треба крім тої Христової любові, крім того миролюбивого духа, котрий він хотів принести людству, як найцінніший дарунок.

«Чого ж то так задумалася моя Мотря?» — почувся нараз оксамитовий голос.

Мотря озирнулася й побачила за собою гетьмана.

Звичайно вдома ходив він у сірому або в чорному вбранню, нині мав на собі цвітастий кунтуш, з гудзиками золотими і зі спинкою при ковнірі, що горіла, як вечірня зірниця.

«Тужно моїй Мотренці за батьківською хатою?» — питався.

«Не тужно, а дивно якось».

«Дивно, бо Різдво — це родинне свято, свято споминів про діточі літа, про ті часи, коли ми ще були добрі і безгрішні, коли на світ дивилися крізь віконця віфлеємської стаєнки, — правда?»

«Правда, Іване Степановичу»,

«А тепер ми себе почуваємо другими, грішними й винуватими не лиш перед Господом Богом, але й перед собою».

«Винуватими?»

«Авжеж, бо даємо нашому серцю волю, не несемо в дари новонародженому Христові єлей, ладан й миро, а хочемо, щоби світ приносив нам дорогоцінні дари і поклонявся, як божеству».

Мотря глянула на гетьмана допитливо. Невже ж і він докоряє їй за гордість?

Гетьман зрозумів цей погляд. Стиснув її за руку і, сідаючи біля неї, казав: — «Обидилася моя Мотренька? Я не про неї кажу, а лиш загально, може, дещо й про себе. Мотренці моїй скучно за вогнищем родинним. Покинула його там, а не знайшла тут. Правда?»

«Ні, біля вашого вогнища, Іване Степановичу, моїй душі тепло».

«Біля — вашого! Отсе то й біда. Поки це вогнище з «вашого» не зробиться «нашим», Мотриній душі біля нього тепло не буде, та ще в таку днину, як нині, коли всілякі спомини приходять на гадку. Треба тим споминам протиставити дійсність. Спомини веселі, а дійсність ніякова, — і як же тут веселою бути?»

«Весела я, Іване Степановичу, тільки тієї веселості словами виявити не вмію, а може, й не хочу, по що?»

«Кажи, Мотренько, «не можу», так правдивіше буде. Перед моїм досвідченим оком смутку свого не скриєш, я чую, як тобі на серці — легко чи важко. І не дивуюся, що не легко. Це для мене ясно й оправдано. Стільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре, надійся на мене. Я перед твоїми дрібними ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре?»

«Тямлю».

«І будеш серед тих троянд ходити, як русалка, як видиво райське, до якого рвалася душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурливім, а яке Господь що лиш під вечір життя зіслав мені».

«Гарно ви вмієте розважати, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і співробітницею щирою. Наскучило мені безділля, діла хочеться, гарного діла».

«Якого б то?»

«Ви ще питаєте? А казали, що думки мої вмієте вгадувати. Вгадайте, якого мені хочеться діла!»

«Великого, за яке батьки наші вмирали, край перемінявся в пустиню, сльози ріками лилися. Знаю я, знаю, Мотренько, яке тобі діло на умі. Воно й мені не дає спокою. Турбуюся ним повсякчасно, навіть тепер, коли розмовляю з тобою. Люди завидують моїм значінню і владі, а не знають, що я в неволі у своєї ідеї, що я раб і слуга її. Крім матері моєї ніхто цього не знав, ні з ким було мені поділитися цею журою, ти перша, що довідаєшся про це. Нічого не скрию перед тобою, кожний намір свій скажу, кожною вдачею і невдачею поділюся з тобою, і буде мені легше двигати цей хрест, що добровільно беру на свої плечі».

«Поможу тобі нести цей хрест святий, хоч би й на Голгофу. Не бійся, не впаду під ним. Я сильна і витривала, хоч жінка. І мовчати вмію — великим мовчанням любові. Не почуєш від мене гіркого слова, полину не діллю тобі до чаші. А якщо Господь дозволить нам донести цей хрест на гору й укріпити його, щоб не боявся він ні вітру, ані громів, тоді обітру чоло твоє з поту, обмию ноги твої з земного пилу й устами приляжу до рук, що вибороли славу».

«А я притулю тебе до грудей, як свого вірного друга, і вдячним серцем благословлятиму тую щасливу годину, що звела мене з тобою. І посаджу тебе високо на престолі і скажу народові цілому: отсе сподвижниця моя, це сонце, що огріло душу мою і сили нові добуло з духа і з тіла мого. Без неї не довершив би я великого діла, дякуйте і любіть її».

«І замовкне злоба людська, як гадина розчавлена ногою великолюда, і забудуться болючі хвилини минулого, бо в радощах великих скриються вони, як скриваються колючки рож серед листя і цвіту. І що лише тоді скажемо — ми щасливі непроминаючим щастям, щастям, яке дає свідомість добре зробленого діла, заслуженим щастям».

«І будеш ти сонцем вечора мого, Мотре Василівно».

«І будеш ти місяцем ночі моєї, Іване Степановичу».

«І будемо жити, як подружжя найщасливіше в світі».

«І будемо, як одна душа в двох тілах».

«Як бажання одно в двох серцях».

«Як сон один, що нараз двом людям сниться».

«Як мрія, що здійсниться...»

Мотря не зчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана.

А він дух затаїв у собі, щоб не бентежити мрії.

Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокованим і вези розмріяну душу підхмарними шляхами. Як скоро твої білі коні женуть понад проваллями життєвими, крізь чорні гаї невідомого, на недосяжливі верхів'я бажань. Зникають суєтливі жилища людські зі своїми марними турботами, з буденною боротьбою за шматок насущного хліба, за місцинку на безталанній землі. Відчиняються вічнозелені левади, замаєні квітами казковими, шумлять прохолодні гаї, повіває вітрець з-поза світа, — велике, вічне, гарне промовляє до серця.

Заїжджай, фантазіє, своїм золотокованим возом і вези розмріяну душу підхмарними шляхами!..

Коли ж краще пускатися в таку мандрівку, як не нині? Нині всі ми мандруємо на схід, дорогою, котрою Марія з Йосифом до Віфлеєму йшла, котрою пастушки до бідної стаєнки поспішали і котрою три царі з востока дари свої новонародженому несли. Нині всі ми мандрівники в країну наших мрій діточих, в найбільше з усіх царств, в царство незаспокоєних хотінь...

Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокутим!

Ось і дзвіночок бренчить, насилу звуки його пробивають собі дорогу крізь мороз і сніги. Вітер спиняє їх, мовкнуть і знов «дзень, дзень», все ближче й ближче підходять, — до Мотриного вуха біжать.

Мотря розплющує очі.

«Простіть! Сон мене зморив».

«Сон, що душам двом нараз присниться».

«Мрія, що здійсниться...»

Встає: — «Пізно вже. Ось і перша зоря».

«Де?»

«А там геть, бачите? На вершечку дерева зачепилася. Дрижить, може, змерзла, а може, втомилася, здалеку йдучи».

«Від Батурина прийшла, з-над двора Кочубеїв».

«О, ні, ні! Здалеку примандрувала. Може, це та сама зірка, що трьох царів у Віфлеєм вела?»

«Ні, Мотре, не та. Тамта була велика і ясна, а тая несміливо кліпає очима, ніби справді дрижить і ніби гасне... Ось і згасла».

«Згасла...» — глухо повторила Мотря, і обоє замовкли.

А дзвіночок чим раз ближче дзвенів, до воріт підбігав, ніби просив, щоб відчинили.

«Хтось їде».

«Їде хтось».

Санки підсувалися під браму. Плохі коники насилу їх тягнули. На санках щось високе стирчало, полотнами вкрите. Кілька людей сиділо на санях, кілька бігло за ними. Вимахували руками, билися по плечах, видно, замерзли, запари їм зайшли, розігрівалися.

«Бурсаки приїхали з вертепом, — сказав, встаючи, гетьман. — Аж тут мене знайшли. Годі скритися перед тими гультіпаками. А все ж таки гарно, що не забувають».

«Як же їм забути про свого найбільшого добродія».

«Як забути? — кажеш. — От так, як і другі забувають, Мотре. Тепер на вдяку людську не числи. Молоді, ще не зіпсуті, тому і тямлять, а виростуть, то, може, й забудуть, може каменем віддячаться за хліб. Але піду я зарядити, щоб примістили їх добре й запросили до спільного стола».

«Лишаєте мене саму?»

«Не на довго. По старому звичаю прийму святочні бажання. З'їм тарілку борщу і верну. Ми повечеряємо тут учвірку — ти, я, Лідія і Войнаровський. Добре?»

Пішов.

* * *

Мотря потонула в думках.

Де і як святкуватиме вона від нині за рік? Як гетьманша чи як черниця, у радості чи в смутку, серед успіхів чи після невдачі? Господи, як важко свою будучність відгадати!

Коли б хто тамтого року сказав був Мотрі, що вона на святий вечір опиниться у гетьмана у Бахмачі, Мотря розсміялась би йому в очі: «Збожеволів!» А нині вона тут, наперекір матері своїй і на смуток батькові старому. Нерозгадана сила звела її туди, і хіба та сама нерозгадана потуга виведе її звідси.

Мотря того не хоче. Вона серцем прилипла до гетьмана, чує, що він для неї все, що при нім вона відмінилася, заспокоїлася, перетворилася. Вже вона не химерна панночка в багатих батьків, котрій всього замало, котра не знає, чого їй хотіти й забагати, а служебниця великого діла, котре заволоділо цілою її душею, всіма гадками, усім єством. В здійсненні цього діла щастя її, її мир і задовілля. Господи, не відривай її від нього, не вертай до давнього бездільного життя, не роби пустоцвітом, котрий поки цвіте, поти веселить око, а як зів'яне і опаде, то який кому з нього хосен? І не вели їй у монастир іти, бо вона мертвеччини не любить, життя бажає, у низьких стінах задихається, келійних настроїв, ніби гробу, боїться. Дай їй на повні груди відспівати пісню життя, веселу чи сумну, але нелицемірну, щиру...

Чого ж тая зірка, котру вони побачили разом, так скоро покотилася по небу і згасла?

Як тяжко вгадати свою долю, свою будуччину близьку!..

Мотря потонула в гадках.

* * *

Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до яскраво освіченої кімнати, в котрій накрито святовечірній стіл на чотири особи.

Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних свічниках, на покутті — сніп, під столом — дідух... Мотрі очі слізьми заходять.

Гетьман уже тут.

Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра.

«Ніхто не знає, чого другий бажає, — говорить, підходячи до Мотрі. — В кожному серці є своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кожний чоловік рад хоч один якийсь куток у своєму серці, виключно для себе, заховати. Бажаю вам, Мотре Василівно, зберегти вашу святую святих, щоб лиха доля і недобрі люди не зневажили її. Бажаю вам щастя, дорога Мотре Василівно».

«Щиро дякую милості вашій, — відповіла. — Не маю слів, щоб висловити гадки, — простіть!»

З тіткою розцілувалася, Войнаровському руку подала.

«А все ж таки Великдень кращий», — почав гетьман, сідаючи між Мотрею і тіткою Лідією, а Войнаровському вказуючи місце проти себе.

«Чому ж то, дядьку, Великдень кращий від Різдва?» — питався Войнаровський.

«А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні».

«Голодній кумі хліб на умі, — сказала, всміхаючися, тітка Лідія. — Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима».

«Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, ніж булаву до рук прийняв. Між своїми та ще на святий вечір можу це сміливо сказати, не хвалячись».

«А мені, — зітхав Войнаровський, — іноді так, ніби хтось три хрестики додав».

«Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ так, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку».

І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Інший давно руки опустив би, дійся Божа воле, — а він Бога взивав, але й рук прикладав.

«Не так рук, дядьку, як розуму, котрим вас Господь не обидив».

«І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум все одно що не засвічена лампа. Погадай, скільки лише листів довелося мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця, не лише для ума, але й для руки, а головне — витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер ворогові своєму того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки — якось воно буде...»

Тут гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіма, кінчив: — «Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос, — братолюбіє і згода». Всі припіднялися і пригубилися до чарок.

«Так не можна, — казав гетьман до Мотрі. — Треба випити до дна бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, — правда, Мотре».

«Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася».

«Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розігріває і кріпить, а до голови не йде. Нераз молоде вино, не вишуміле ще, скоріше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові».

Подавали щуку по-гетьманськи.

«Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати».

«Чому, милосте ваша?»

«А тому, що в рибі ості, треба їсти уважно».

Рибу їли мовчки.

«Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці».

Жінки відпрошувалися. Гетьман наказав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.

«Солодким устам солодкого вина», — приговорював до Мотрі.

«Добре слово від вина солодше», — відповіла йому.

«Солодке слово із солодких уст — отсе мій «густ»».

Мотря спаленіла.

«Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить», — зауважила тітка Лідія.

«Я навіть не беруся».

«То зле, Мотре Василівно. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб, як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові».

Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.

«От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?»

«Над тим, що ви, дядьку, зволили сказати».

«А саме?»

«Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода».

«І додумався до чого?»

«Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б не лише батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, і на нім згонимо гнів».

«Дійсно нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна і так є до нині. Тому ми й такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати».

«Кажіть, Іване Степановичу», — просила Мотря.

«Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти».

Він поправився в кріслі і, вдивляючися в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:

«Турок один кохався у птицях, умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатвів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатвів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжях, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вождя. Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. «Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільш прихильного до себе віддаю тобі в дарунок». І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже; «От коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би»... Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що і в нас, на Україні, скоріше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш».

«Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік на те, щоб йому до живих печінок добираться Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його».

«А я бачиш, Андрію, хочу виховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землю свою пильнує, це його держава, він хоче бути володарем і своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зазов ставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща — шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б, як можна більше землі, але яке хотіло б і вміло ту землю обороняти... Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть».

Перед ганком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси: «Починаймо!»

«Котру?»

«Накривайте столи».

«Ні, «Нова радість стала»».

«Перше — «Бог предвічний»».

«Нехай буде «Бог предвічний». Дисканти, зачинай!»

І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн.

Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманського вуха. Але з кожною стрічкою кріпшали, достроювалися до себе, зливалися в акорд.

«Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода. В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова».

Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будучності творив.

«Слава Богу заспіваймо,
Честь сину Божому,
І пану нашому
Поклін віддаймо».

Гетьман покивав головою.

«Багато смутку в наших піснях».

«Бо і в житті його чимало», — завважила Мотря.

«У пісні смуток старосвітський».

«А в житті щораз новий».

Колядники «Дивну радість» почали.

«Це найкраща з наших пісень, — сказав гетьман. — Кращої я у світі не чув. Вона мене дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика сумна. Зміст говорить про Різдво Христове, а музика ніби передбачує його муки й смерть. Такого контрасту я ніде більше в мистецьких творах не завважив».

«Ціла Україна — один мистецький контраст, — додав Войнаровський, що мовчки вслухувався у співи. — Хто зна, чи тим зісполом радості і смутку, багатства й нужди, життєвої охоти й орієнтального отупіння вона якраз не тягне нас так непереможно до себе».

«Гадаєш?»

«Бо чому ж мені не хочеться їхати в Польщу, купити собі маєток і жити, як каже Рей, життям «почтивого чоловіка», себто шляхтича? І не лиш мене. Багато таких було, є і буде, що їх Україна приманює до себе, як вродлива коханка. Знають, що за любов чекає їх терпіння, і — люблять».

«Але чимало є й таких, що зраджують її».

«Це вже люди без серця або без характеру».

«Друге правдивіше, Андрію. Серця нам не бракує, лиш характеру мало. Хоруємо на польську хворобу».

«Яку?»

«На привату. Таких нам сусідів Господь Бог підібрав, що не багато можемо від них навчитися».

«Бо переймаємо зле, а не добре від них».

«В чоловіці більший нахил до злого. До доброго треба наукою тягнути. Пригадаймо собі, як були малими. Коли б нас батько й мати не картали й не гидили злого, не знаю, що виросло би з нас».

Мотря слухала уважно.

«Ох, та й сумна пісня, — нарікав, зітхаючи, Войнаровський. — Розжалоблює душу. Чую, що й мене лихо не мине, українське лихо».

«Ти, Андрію, як баба, — простіть пані за слово. Ще піп проповіді не почав, а вона вже реве. Кажуть араби: «Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче». А плаксивий козак від обох їх гірший».

І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечно, що Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув його до себе: — «Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. — А, звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: — Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?»

Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а тая, замість відповісти, пригортала її до себе і поцілувала в чоло.

«А що не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає».

«Оскома вовка на вид гарної ягнички, не дам!» — і тулила Мотрю до себе й ніби захищала її. Гетьман сміявся.

А ти, Христе, царю,
Небесний владарю,
Даруй літа щасливії
Цему господарю,

співали колядники.

«О, навіть про щастя для мене таким сумним голосом в Бога просять», — сказав гетьман.

Колядники почали «Накривайте столи».

«Лідіє, це вони вже до тебе співають. Кажи їх погостити гарно й дарунки роздай».

«Усе наготовлене в сінях», — і тітка Лідія пустилася йти. Та нараз зупинилася. Ясна полумінь озарила весь ганок. Немов від кольористих огнів обличчя хлопців зробилися золоті, червоні, сині. Звізда загорілася. Вони заметушилися, гасили.

Войнаровський вискочив на ганок і допомагав. Звізда згоріла до остатку.

«Отсе вже друга звізда на наших очах погасла нині», — сказала Мотря зі смутком.

«Чи одна звізда гасне. Нічого вічного нема на світі».

«Бідні хлопці. Ліпили, малювали, напрацювалися, може, не один тиждень, тішилися тою звіздою, і нараз, за одну хвилину, радість їх і гордощі розвіялися з димом».

«Нічого не порадиш, Мотре. Не один з нас так само майструє свою звізду, не тижні, а, може, довгі літа, аж нараз вона йому за один мент погасне. Але з того ще не виходить, щоб її не майструвати. Не берім собі того дрібного припадку так дуже до серця, досить нас Войнаровський розжалобив. — А, звертаючися до тітки Лідії, додав: — Лідіє, будь ласка, передай хлопцям отсих три таляри. Хай собі нову звізду зроблять, ще кращу від тамтої. А бурсакам повіси, що ми на їх куншти дивитися готові».

«Де?»

«Хіба у великих сінях. Там тепло, правда?»

«В коминку від самого рана горить».

«Так туди вийдемо до них. Добре, Мотре?»

«Будь ласка. Я на вертеп цікава. Люблю говорячі ляльки».

ВЕРТЕП

Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря.

Вона бачила всіх, а її мало було видно.

Сіни рясно освічено свічками, з коминка била полумінь тепла і пахло королівським кадилом.

Посеред широких сіней, на підвищенню, стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими.

Цілий фронтон вироблений гарно: гзимзи, пілястри, вікна.

У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять.

До церкви сходи, за якими двері. Над ними широка галерея і знову двері, ніби на хори.

«Щоправда, — замітив гетьман, — двері трохи заширокі особливо горішні, і це псує архітектуру, але цілість обдумана».

Він оком знавця дивився на тую мініатюру, що мала в собі прикмети київських церков, ним побудованих. Культурний діяч брав на хвилину верх над політичним, будівничий держави цікавився будівлею вертепу. Сам собі дивувався що за великим про мале не забував, що до всього живого й гарного прикладав увагу.

«Як у театрі, нім зачнуть виставу, — зауважив Войнаровський. — Усе готове, лиш занавісу підняти... Ось і дзвінок».

Задзвонили в бічнім покою, і три бурсаки жвавим кроком виступили перед гетьмана. Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючися землі, і середущий став говорити заздалегідь вивчену святочну орацію.

Говорив про віфлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про радість цілої вселенної, що народився Христос, і про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман Іван Степанович Мазепа:

«...Як колись бідні пастушки бігли з баранцями й овечками до віфлеємської стаєнки, так отсе ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродителю, щоб подякувати тобі за твою печаливість, ласкавість і великодушність. а якою пособляєш нам добути науку і знання. І як перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Віфлеєм, так перед нами сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа, — Христос рождається».

«Славім його!» — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської «almae matris».

«Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати?» — спитав оратор.

«Починайте з Богом!»

Озвався дзвінок і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.

Темно, Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько:

«Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря восіяла на небі!»

На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, — понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають що кращі. Вівці блеють.

Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знаменито вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху.

Двері вертепу замикаються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягають за ними, як у церкві. Знов дзвінок і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла, віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Йосиф на палицю оперся, думає. Образ простий, як давній малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив'язання до традиції.

Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рухаються, живий образ.

Лиш кінь сумно пасеться,
Осел з зимна трясеться,
Пастиріє клячуть, клячуть, клячуть,
Бога в плоті бачуть, бачуть, бачуть,
Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.

За пастирями надтягають тріє царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках два молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі наопашки, а під плащами козацькі вбрання,

Лідія Петрівна повертається до Мотрі: — «Бачиш? Середущий на гетьмана скидається, цей, справа, — на Орлика, зліва — на Войнаровського... Хитрі які!»

Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, звороти голови, — як живі.

«Ніби на образах німецьких митців, — шепче Войнаровський. — Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми».

«Мистецтво пристосовується до життя».

«Незнання обстановки радить собі, як може».

«Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша».

Образ закінчується колядою.

Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.

Пауза.

«Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять спочити».

Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг: — «Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть».

Витягнув з ящика одну ляльку і так уміло порушував нею, що була ніби справжня людина: — «Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І лялька кланялася головою хитала, рукою доторкалася землі. — Їм, щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий кунтуш або починити чобітки. А жінота, так прямо за вбранням пропадає».

«Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків злототканих на вбрання».

«Подякуйте ясновельможному за ласку», — відповів сміливий бурсак, добуваючи з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці, що цілий двір сміявся.

Нараз бурсак поскидав ляльки з ящика: — «До роботи!» — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.

Знов дзвінок і відчиняються долішні двері.

Іродова престольна зала. На престолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.

«Петро! Їй-Богу, Петро!» — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку на коліно кладе: — «Цить!» Перед Іродом Рахиля. Вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.

«А це ніби Україна!» — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.

Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.

«Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий во віки!»

З тим і відходить. Ірод думає: — «Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої. ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її, яко мога!»

За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами. «О Іроде преокаянний!»

«Страшно, — шепче тітка Лідія. — Холи б так у дійсності, а не в вертепі...»

«І скоро, а не Бог вість коли», — додає Войнаровський. Входить смерть. Кістяк, коса, клацає зубами.

«Отся то вже до нікого не подібна», — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він воїнам своїм казав її убити, і кличе в поміч чорта:

Вийди, брате, друже любезний, пособити,
Кровопійцю Ірода од землі істребити.

Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає:

Гу-гу, гу-гу!
Пощо, другиня, кличеш на пораду?

Побачивши в чому справа, вбиває Ірода косою:

От так його во главу,
Щоб знали повсюди нашу державу!

Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.

Хор за вертепом співає:

Заслуга його
Знатна всім і явна,
Зате ж і пекельна
Бездна ізготованна,
О Іроде преокаянний!

Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і що він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба:

От тепер і нам пристало,
Як ірода вже не стало,
Потанцюймо ж, молодичко,
Чорні брови, біле личко.

На те вона:

Гляди тільки, сучий діду,
Щоб не ввели танці в лихо,
Забрались би у тісний кут
Да хліб собі їли б тихо.

Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:

Ой під вишнею, під черешнею,
Стояв старий з молодою,
Якби з ягодою.

Це відома пісня, але бурсак так знаменито вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритона до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значуще дивиться на Мотрю. Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться під боки і — ну ж — у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш!

«Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. —Тут вони митці, не в правилах риторики й піїтики».

«Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики плісінню тхне».

«Скажи це, Андрію, авторам «Свободи вожделінной натурі людской» і «Мудрості предвічной»».

«А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати».

«Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися зі схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита».

«А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати».

«Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп».

На сцену вийшов солдат. Хвалився, скільки-то він хохлушок розкохав і скільки хохлів післав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейськії блага любить горілку й смажене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившися, добув зі штанів плящину і пив-пив, поки не звалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох, рох, рох». Рот йому лиже.

Сценка, видимо, подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.

Виходить циган. Дивиться на солдата і каже: «Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю!» Бере солдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на солдатовій кобилі:

Криця не лошиця, кремень не кобила,
Як біжить, то дрожить, а як впаде, то лежить.

Кобила падає і він з нею:

Пху, побила б тебе лихая година,
Препрепрекаторжного батька скотина!
Щоб тобі ні стригло, ні брило,
Щоб тебе на світі не було.
Один в роті зуб держався,
Да й той тепер у снігу зостався.

Шукає — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її батогом: «До шатра, до шатра, до шатра», — кобила підводиться й вибігає.

Все те таке справне, смішне й живе, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.

Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на тую тему з сином і з жінкою. Жінка питається його:

Чом, цигане, не ореш?

А він:

Бо не маю плужка,
Тільки в мене пояс є,
За поясом — пужка.
Чом, циганко, не прядеш?

Циганка:

Бо не вмію прясти,
Із-за гаю виглядаю,
Щоб сорочку вкрасти.

Циган:

Ходім, стара,
До шатра,
Що має Бог дати,
Фун-фун-фунфора,
Проживем без хати.

Танцюючи, виходять. Входить шляхтич:

А цо, панове? Я із дзяда, із прадзяда
Уродзони єстем шляхціц.
Билем ве Львове,
Билем в Кракове,
Билем в Кійовє,
А тераз єстем
У ясновельможного пана
Гетмана,
Ктурему до нуг падам,
Жичє здоров'я і на многая літа!

Танцює з панею краков'як, а за його спиною танцює служка. Знаменито вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються, шляхтич падає й кричить: «А пуйдзь до дябла, лайдаку, я цє батогем забіє!» Пані зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:

Цо ти, едукована кобіто, мувіш?
Як Бога кохам,
Я сам тшидзєсцє козакуф забіє.

А між тим за сценою чути спів:

Та не буде лучше,
Та не буде краще,
Як у нас на Україні...

Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море широких шароварах і в синім жупані:

«Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!
Коли траплялось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє угадати.
А в мене ім'я не одно. а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжіть на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає.
Милостивим добродієм ляхва називає,
А ти, як хоч назови, на все позволяю,
Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю».

«Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія».

«Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер».

«По зовнішньому вигляду видно, що симпатії шкільної молоді на його боці».

«Але тільки на зверх. Зі слів і вчинків щось друге виходить».

«Що саме?»

«А ось те сумовите «колись». Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, — зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу за ширшу, загальну справу».

Правда, як кінь в степній волі,
То так козак не без долі,
Куди хоче, туди скаче,
За козаком ніхто не заплаче.

«Твоя правда, Андрію, «куди хоче, туди скаче», краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття».

Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.

Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком-бакаларем і зі свинею. Дядько Клим вирішив свиню дякові на школу дать, бо вона вже давно хотіла здихати.

Гетьман сміється: — «Це ж знаменито. Сатира на нашу прихильність до освіти».

А дяк ще й дякує:

Ми вашу обречену жертву,
Хотя живу, хотя мертву,
Со благодарностю пріємлем.

В тій подяці верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.

А дядько Клим обертається до публіки й говорить: —Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня хоч куди свиня — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати».

Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищать і хрест на церкві горить. Вертепна вистава закінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути як «реєнт» роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:

Що в пана Івана по його двору, святий вечір!
Сим Господь ходить з трьома святими,
З трьома святими, із янголами.
Що перший янгол у Бога просить:
«Ой пошли, Боже, пану Івану,
Пану Івану у полі долю:
У полі долю — густеє жито,
Густеє жито, частії снопи!»
А другий янгол у Боги просить:
«Ой пошли, Боже, пану Івану,
Пану Івану в пасіці долю:
Тисячу роїв, сто бочок меду,
Сто бочок меду, сто пудів воску!»
А третій янгол у Бога просить:
«Ой пошли, Боже, сьому хазяйну у дому долю:
У щастю жити, Бога хвалити,
Слави добути, щасливим бути, святий вечір!»

Гетьман киває головою, дякує за колядку. Та ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж і їй честь віддати:

Та жала панна шовкову траву,
Ой рано!
Ой рано-рано зійшло сонечко
Кохано!

І загубила, вона золотий перстень і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, так як ягода.

«От і шукати варто», — жартує гетьман. Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили. Перед гетьмана виступає наймолодший бурсак, ще дитина. Гарненький, сміливенький, мабуть, його ціла бурса любить. Поправив ковнір, відкашельнув, рецитує:

Ось юж і я студентик маленький,
До науки пильненький,
З новиною ся ставлю,
Вашмосці не забавлю,
Аби з вами розмовлял,
Только слухайте пильно,
Повім вам неомильно:
Христос ся нині народил,
І всіх нас увеселил,
Тоє од мене приймайте,
А мені коляду давайте.

Кланяється головою, як той коник-табунець на свіжій траві. Хлопчик усіх до себе відразу прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує: — «Такий маленький і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам «повінчувати», добре, що не заков'яз по дорозі».

«У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша».

Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде туди, де наготовлені святочні дарунки. І інших бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана, кланяючися йому в пояс.

Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її.

«Finita la comedia», — каже гетьман до Мотрі.

«Перед хвилиною блиск, гамір, сміх, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці дожидаючи другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях із востока, чорт біля янгола небесного».

«Як у житті, милосте ваша», — відповідає Мотря.

«Як у житті, — повторяє гетьман. — А нам здається, що наш вертеп вічний».

«Нема нічого вічного на світі».

«А слава?»

Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано. Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Останки страв у кришталевих тарілках біля коминка покладено.

Це тітка Лідія для духів наготовила. Може, прийдуть. Гетьман думає, котрі. Багато їх, багато! Заповнили б весь двір. Добре, що чоловік не бачить, добре, що між цим і другим світом покладена незрима стіна. Незрима для наших смертельних очей...

Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї інші на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на тую совість не взяла.

«Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом'яне хто душу Івана Степановича?»

«Що ви це такими питаннями турбуєтеся. Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться Христос, славім його».

«Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський, може, пом'яне мене».

«А народ?»

«Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, в народу — свої. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш, все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову зробиться день. Почнуться нова праця і нові турботи. За ними і забудуть про тебе, може, й проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! коли б так син, та ще годящий, от і жив би я в ньому».

«А я ж для вас ніщо?»

Гетьман підводить на Мотрю свої дивні очі.

«Для мене, Мотре, ти все. Ціла моя надія, сонце моє», — бере її за руку.

Мотря не борониться. Вона рада бути для нього всім. Рада з'єдинити свою долю з його, кріпити його, працювати спільно, щоб народ не забув про нього. Каже це йому.

«Може ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж святий вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобі усе, що гарного пережив на світі, усе, чим пишається наша земля, все добре, що скривається в українській вдачі».

«Люблю у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу».

«Мотре, сонце моє!»

«Пане мій!»...

І двом душам сон один приснився.

«На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої світі не було. Обжемчужу тебе, осяю...»

«Славою своєю, Іване».

«Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І зберуться старшини мої на Різдво, на старшинську раду, а ти гостити їх будеш солодким вином і ще солодшими з уст своїх словами. І завидувати стануть генеральні старшини своєму гетьманові старому не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе. «Ось яке добро післав йому Господь на старі літа». І прийде такий день, коли я, дивлячись на пишну вроду, на твій ум і на твоє про все піклування, возрадуюся серцем своїм і скажу: Нині отпущаєши, владико, раба твоєго со миром».

Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні глибокі зіниці.

Потопала в них.

«Це буде колись, а нині мені до церкви пора. Вже коні перед ганком чекають. Прощай!»

Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз — що по недузі, а друге — пощо дражнити людей.

«Я про людей не дбаю, коли ти мій!»

«І мені вони, як п'яте колесо в возі, — коли б я гетьманом не був. А так, мусиш вважати, не заради себе, а заради булави тієї, на яку всякий як не зазрим так цікавим оком зазирає. Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові ні. Прощай тоді до різдвяного ранку».

«ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ?»

Поїхав.

Тітка Лідія теж і Войнаровський. Навіть з прислуги мало хто лишився; двір опустів.

Мотря осталася з думками. Відганяла їх від себе, та вони йти не хотіли. Настирливі думки. Особливо одна: «Як воно скінчиться?» Тая все над Мотрею літала, як серед літньої ночі докучлива комаха. Відженеш її від правого уха, а за хвилину вона тобі до лівого бренить: «Чи спиш?»

Мотря розглядала образи по стінах, портрети невідомих їй людей. Вони теж ніби прибралися на свята, очищено їх із пилу і відсвіжено рами. Горді такі. Мужчини з чубами, при шаблях, жінки в корабликах, з молитовниками в руці. Одна ромен тримає. Мабуть, питалася: «Любить, не любить?» і обривала цвітові платочки. Аж спинилася нараз, боячись дізнатися правди. «Рвати чи перестати?» Так її і намалював маляр.

Портрети старі, їм, може, більше сотні літ, а питання вічно молоде: «Любить чи не любить?» І — «як воно скінчиться?»

Ті панове теж, мабуть, великого хотіли; який це мужчина. що не має великих бажань? Зі слуцьких поясів, з кирей, соболями підбитих, з діамантових спинок видно, що не бідні були, — мабуть, їм хотілося одного — слави. Може, й гонили за нею, як дитина за мотилем гонить, зірку рукою досягає, веселки в мами просить. Може, не одну ніч не доспали, турбуючися, як тої химерної слави здобути, а нині, бач, стільки честі, що в гетьманськім дворі їх портрети висять. Навіть Мотря не знає, хто вони такі.

Може, їх кості порозсипалися в гробах, може, їх ворог з вітром по степу розвіяв, з кирей-соболів і знаку не залишилось, а діамантові спинки, певно, десь в Амстердамі з рук до рук мандрують і тільки їх, що тої фарби маляр на полотно кинув... І — «як те все скінчиться?..»

Хто сидів на отсих старосвітських фотелях, темно-зеленим сап'яном критих? Воєвода грізний, котрого боялися піддані, нащадок княжого роду, полковник козацький чи прямо дідич молодий, що маєток недавно в спадок дістав і важко зажурився, як йому ті довгі зимові вечори перебути. Покоїв багато, а він сам один, тая, з котрою рад би тут сидіти, за другого пішла, не чекала його... І — «як воно скінчиться?»

Тітка Лідія кришталеві тарілки з останками страв для духів біля печі залишила. Вогнище — це тепло родинне. До нього і духів тягне. Мотря вдивляється у полумінь... Тріскають сухі дрівця, перетлілі головні в печі лежать, ватра то заграву нагадує, то кров, то обох нараз. Але духів не видно. Мабуть, дійсно між ними і нами якась стіна стоїть, незрима для нашого смертельного ока. Може, ті духи кругом обступили Мотрю і дивуються, що вона своєї будучності не бачить. Для них — це звичайна річ. Скажіть, духи добрі, прихильні до нього і до неї, як те все скінчиться?..

«Як те все скінчиться?»

Щоб забути про отсе питання, Мотря нагадує собі пригоду з молодих літ, щось таке, що не зв'язане ні з нинішньою дниною, ні з її теперішнім побутом у гетьмана в Бахмачі, далеке, чуже, смішне. Пригадує собі чуру свого батька. Гарний хлопець був. Аж одного разу голову йому обголили. Господи, як він смішно виглядав! Навіть мати сміялася. На тій обголеній голові шпилькою лист йому написали, татуювали. Чуприна відросла, і батько післав його кудись. Це було щось, мабуть, важне, дуже таємне, і тому такий спосіб придумали. Голова чури — лист. Там, куди його післали, знов тую голову обголили, прочитали татуйоване письмо, й чуприна знову відросла. Чого-то не видумують люди, де ходить про гроші, честь і славу!

Гетьман числові листи пише. Тільки він і Орлик уміють ті листи писати й відчитувати. В Орлика ключ. Таке листування з княгинею Дольською ведеться. І — «як воно скінчиться?»

Ні, ніяк не позбудешся того питання! Це ж діло твоєї будучності, твого життя, — не дивуйся... Найкраще було би заснути.

Так Мотрі й сон не береться.

Здавалося — заспокоїлася після гетьманської гостини в Ковалівці й відмінилася. «Не приступало до неї», — як Любов Хведорівна казала. Бачила ціль перед собою, а нині, коли тая ціль, може, вже й недалека, її обгортає тривога. Знов серце приспішено б'ється, і думки, як перед бурею птахи, неспокійно літають. Чого це так?

Заснути, ах, заснути і збудитися, коли буде день, ясно, певно, вирішено, або не будитися зовсім.

Мотря насилу примикає повіки. Портрети оживають, злазять зі стін, підступають, все ближче й ближче, грізно дивляться на неї: «Ти хто така? Чого забрела між нас? Горда маєтками і красою? Гадаєш, мало було багатих і гарних на світі? Почестей забаглося, от що! Булава осліпила тебе. Геть звідси, геть!»

Мотря розплющила очі і — портрети знову висять, як і раніше, на стінах. Мужчини з чубами, з руками на шаблях, жінки в корабликах і з молитовниками, з квітками: «любить, не любить..?»

Заснути, ах, заснути і, хоч у сні, забути про це тривожне питання.

Голову кладе на стіл. У висках, ніби хтось до дверей стукає... «Увійдіть!..» Входять духи: «Мотря?» Хто така Мотря? Донька Любові Хведорівни, що проти гетьмана коверзує, а Василь Леонтієвич не вміє тим коверзуванням покласти раз кінця. І ти хочеш до нас?.. Зозулине яйце!

Мотря гнівно розплющує очі... Нема нікого... Лише вогонь у коминку горить, золоте й криваве полум'я озорює кімнату. Тихо. Вітер за вікнами не шумить, не грає, тільки десь далеко, далеко десь, ніби на другому світі, лунають колядки... Тихо!.. Дзвінок. Дзень-дзелень, дзень-дзелень... Причувається, чи дзвонить?

Мотря наслухує. Ні, таки дзвонить. Мабуть, з церкви вертають: гетьман, тітка Лідія, Войнаровський, усі. Гетьман стане питати, чому Мотря не спить, чому невесела, стурбована така?

Що вона відповість йому.

Краще не ждати стрічі.

І вона скоро біжить до своїх покоїв.

Заснути, ах, заснути!

ВЕСЕЛЕ РІЗДВО

За давнім звичаєм на Різдво, на Великдень і на Покрови в гетьмана збиралася старшинська рада.

Приїздили генеральні старшини, дехто з полковників, кому не було дуже далеко, і з визначних та заслужених полкових старшин. Приходили також начальники сердюцьких, компанійських й охочекомонних полків, щоб привітати свого регіментаря зі святами та запевнити його в своїй вірності й непідкупній прихильності. При тій нагоді відбувалася нарада, ширша від генеральної ради, але не така широка й безладна та небезпечна, як чорна рада.

Круг ділання старшинської ради не був докладно означений, не було розмежоване відношення її до гетьмана і гетьмана до неї, як узагалі не було виробленої якоїсь тривкої, законами забезпеченої конституції на Україні. Раз у раз змінялися державні форми, бо раз у раз змінялося відношення України до Польщі й до Росії, раз у раз треба було числитися з тими змінами й замість тривких форм вдоволятися провізорією. Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Немирич і Тукальський своїми великими умами обгортали весь комплекс українських справ, але одним передчасна смерть, іншим брак розуміння їх великих планів серед народної стихії не дозволили під українську державність підложити сильні правно-державні підвалини.

Гетьман Іван Мазепа дуже уважно, хитро й обережно ішов до цього. «Народ — це стихія, шумить, — казав собі. — Вдоволити його, значиться, пустити дряхлий човен на розбурхане море. Такої держави, як він собі бажає, годі збудувати, бо таке географічне положення України, що конче треба, мов байдак поміж порогами, пробиратися між Росією, Польщею і Туреччиною. Народ не терпить підданства, не терпить поділу на панів і людей, хоче, щоб загал вирішував загальні справи, а воно неможливо, бо такого устрою нема ніде в сусідів, і вони ніяк на нього не згодяться, добачаючи в ньому також і для себе велику небезпеку».

Проти польського панства та російського боярства, на його гадку, треба було поставити український державнотворчий елемент, освічений, політично-освідомлений, котрий постояв би за свого власну державу й оборонив її. А будь вона обезпечена, тоді що лиш можна б було прийнятися за внутрішні реформи, щоб заспокоїти народ.

І гетьман пильно дбав, щоб при допомозі крайових шкіл і поїздок молоді за границю витворити якнайбільше української інтелігенції, він щедрою рукою сипав гроші на церкви й монастирі, щоб прихилити до себе духовенство й віруюче громадянство, старшин наділював маєтками, підносив їй значіння, щоб вони не зазирали в Москву й Польщу, а трималися України. На те він і титул бунчукових товаришів придумав, щоб отсей державно-творчий елемент скріпити і поширити якомога.

Старшинська рада була ніби сенатом отсих вищих кругів. Гетьман уважливо ставився до неї і числився з її голосом. Вона повинна була, і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала необхідна гармонія.

Нещодавно на такій раді Кочубей поклав перед гетьманом печать і перо генерального писаря, а бувало, що й гетьман нібито збирався класти свою булаву, якщо між ним і старшинською радою виявлялися надто великі противенства.

Сего року він хотів старшинську раду відсунути на посвята, хоч до Нового року, бо політичні події змінялися і кожний день міг принести щось важне й несподіване.

Війна Карла XII з Петром, здавалося, наближалася до зворотньої точки, а на це Мазепа тільки й чекав.

То була одна причина, а друга, — що гетьманові дійсно хотілося відпочити під час свят, бо він був дуже спрацьований і перевтомлений, а вік його не такий-то вже, щоб перетягати струну.

І була ще одна причина, для якої гетьман не бажав собі старшинського з'їзду в Бахмачі, а яка, не важко було й догадатися, — Мотря.

На з'їзді доходило не раз до особистих порахунків між козацькими старшинами, до суперечок і до бурхливих сцен, котрими він не хотів турбувати Мотрю після її важкої недуги, як не хотів, щоб люди взагалі й довідалися, що вона у нього. Хто може запоручити, що не приїде Кочубей і, нацькований жінкою, не почне розводити своїх жалів на гетьмана? Кочубеєві ніколи не можна надто довіряти, бо він надто підлягає жінці. Це в його застаріла недуга, з котрої, мабуть, не вилічиться ніколи.

Ось чому-то гетьман і не бажав собі з'їзду на цьогорічне Різдво. Він казав це декому зі своїх генеральних старшин, гадаючи, що вони і іншим перекажуть, бо повідомляти всім окремим універсалом було незручно. Гетьман знав своїх людей і боявся їх обидити. Скажуть, що гетьман ухиляється від старого звичаю погостити своїх старшин на Різдво.

Та не так воно вийшло, як собі того бажав гетьман Мазепа. Старшини зі свого боку боялися, щоб гетьманові не було прикро, що вони не приїхали поздоровити його зі святами, вони не довіряли собі і підозрівали якусь інтригу; як же це можливо, щоб не бути в Мазепи на Різдво?

Перший приїхав Орлик, таки доволі рано.

Гетьман зараз попросив його до себе.

«Як же там жінка, діти? Як мій похресник, чи великий виріс?»

«Спасибі милості вашій за ласкаву пам'ять. Дякувати Богові, здорові. Пересилають доземний поклін свому добродієві, а малий Грицько руки свого хресного батька цілує».

Хресного батька... І гетьман пригадав собі свою хресну доньку — Мотрю. І на хрестини не їхав би був, коли б знаття, що з того вийде.

«Що ж у Батурині нового? — питався гетьман. — Кажи. Не скривай нічого. Я знаю, що в столиці, як в пекельному казані, кипить. На кожному пануючому дворі є свої інтриги, я до них від молодості привик, але в нас це не інтриги, а окремого роду каверзи. Не знати, чого ті люди хочуть. Може, й самі не знають чого. Дбаю про них, пхаю в них, як у дірявий міх, і все їм замало. А вже щонайгірше і чого я більше всього не люблю, так це доноси. Здавалося б, лицарський народ, знає лицарський звичай. Ого! Не виступить тобі явно до бою, лиш як собака з-поза плота кусає. Не прийде до свого гетьмана, лиш до Москви з доносом лізе... Говори!»

І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: плітки, зависть, зазіхання.

Гетьман уважно дививсь на свого канцлера.

«Кажеш, нарікають на мене, що я з царем держу?»

«Нарікають, милосте ваша».

«Хто?»

Орлик зам'явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді: «Звільняю тебе від відповіді, щоб не гадав, що і я від тебе доносів на товаришів жадаю. І без того догадаюся хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я рішився вволити їх волю і порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Тому-то нехай собі говорять, що хочуть, а я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мозки пережили, молодші не вспіли ще ним обзавестись, так тоді треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не маю причини нарікати».

«Вашої милості розум більше варт, ніж наші всі вкупі».

«Влесливий ти чоловік, Пилипе, але мені не солодких слів треба, а правди, хоч би й гіркої. Гадаєш, що мені твій «Alcides Rossijski» або «Hyppomenes Sarmacki» зворушив? Смійся з того. Чимало я панегіриків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти як пильний писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за це не нарікаєш на мене».

«Благословлю той день і тую годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів».

«Отже, бачиш. А тепер я за це тільки одного вимагаю від тебе — правди. Ти нічого не повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тієї правди, як не від свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина».

Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги.

«Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо».

За сніданням гетьман говорив далі: — «Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже допомагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу».

«Буду старатися, милосте ваша».

«Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним».

«Я таким є».

«Не все. От і тепер бачу щось скриваєш переді мною».

Орлик спаленів, як дівчина.

«А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда?»

«Так, милосте ваша; я народжений 72 року».

«Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти, і брехати ще не вмієш. Паленієш. Кажу тобі, ти або щось брешеш, або щось скриваєш переді мною, а одно і друге недобре, бо як із одного, так і з другого може вийти шкода не лише для мене, але й для справи».

«Ніяково казати, милосте ваша. Прямо соромно. Боюся обидити вуха мого милостивого пана».

«Говори, не бійся; чого то я вже не наслухався про себе»

«Кажуть...» — Орлик зам'явся.

«Що кажуть, говори!» — наглив гетьман.

«Кажуть, немов-то... немов-то милість ваша порвали Мотрю Василівну».

«Що таке?» — гукнув гетьман.

Орлик пополотнів.

«Що таке? Повтори. Я ушам своїм не вірю».

«Кажуть, — говорив дрижачим голосом генеральний писар, — немов-то милість ваша порвали від батьків Мотрю Василівну».

«Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Порвав? Ха, ха, ха!»

Орлик перестрашено дивився на Мазепу.

«Гетьман порвав доньку генерального судді. Ось тобі новина. Но, такої новини я не сподівався почути. Гарні у вас у Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти і за рік не придумав. І чого-то не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер ще додали, що Мазепа умичник. На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха!»

Орлик не знав, що йому робити. Боявся, чи не роздратував гетьмана.

«Тому-то я й не хотів повторювати такої дурниці».

«Подумай тільки, ти ж знаєш Кочубеєву доньку, і скажи, чи вона з таких, щоб її можна насильно увести?»

Орлик заперечив головою: — «Це панночка з характером і з темпераментом. А до того і двір Кочубея не з таких, щоб можна на нього напасти й порвати доньку».

«Отже, бачиш, які то злобні язики людські. Але я їх прикручу, ой прикручу, хоч і яка в мене лагідна вдача і не мстива».

Гетьман зірвався з фотеля і ходив від дверей до дверей. При Орлику він не дуже то й стримувався, а все ж таки навіть Орлик не бачив його таким збентеженим і недобрим, як нині.

Що тут робити? Коли б хто приїхав та перервав немилу розмову. Але ж як на лихо ніхто не над'їздив, бо ще було рано. Орлик встав і хотів іти. Але гетьман не пустив його.

«Зажди. Хочу побалакати з тобою на тую важну для мене тему. Сідай!»

Орлик сів, гетьман ніби трохи заспокоївся. Перестав ходити. Підійшов до вікна і пальцем тарабанив по шибці. Нараз, відвертаючись, спитав: «Хто ж то такі плітки розпускає про мене?»

Орликові мороз пішов по шкірі. Казати від кого чув, усе одно, що наражати людей на гнів гетьмана, а може, й на суд над ними за обиду гетьманської особи. Пустився на викрути:

«Милість ваша знають, що до мене ніхто не зважився б підступати з такою нікчемною клеветою на пана й добродія мого, бо всякому вірність моя добре відома. Я це міг зачути тільки випадково з других, третіх, а може, й десятих уст і то від жінок».

«Від жінок? Краще кажи від своєї дружини. Так тоді не будемо її кликати в свідки, вірю твоїй жінці. А все ж таки цікаво було би перевірити, від кого такі вигадки виходять».

«Fecit, cui prodest, милосте ваша».

«Розуміється, себто Любов Хведорівна?»

Орлик не заперечив.

«Qui tacet, consentire videtur», — сказав гетьман і знову вернувся до вікна.

Орлик сидів, як на вуглях. Пощо він починав це діло? Чому він нічого скрити перед гетьманом не може? Дивно, як цей чоловік кожного разу догадається, коли він щось затаює перед ним. Ті пронизливі очі з душі, ніби з письма, читають, навіть не з числового.

Нараз гетьман повернувся і скорими кроками підступив до Орлика. Цей зірвався на рівні ноги.

«Маю тобі щось сказати, але вважай, затримай це в тайні. Поки що. Бо, як бачу, наші люди до тайни такі спосібні, як я до китайської азбуки».

«Прикро мені, що ваша милість не довірюють мені, а в мене тільки й думки, що вірно служити своєму рейментареві й добродієві».

«Коли б я не довіряв тобі, то й не казав би і не робив би тебе своїм генеральним писарем. Отже, знай. Я Мотрі Кочубеївни не поривав, кажу тобі це рішуче! Але вона сама втекла до мене, як свята Варвара втікала від своїх недобрих родителів».

«Мотря Василівна втекла до вашої милості?»

«Перед насильствами матері своєї спасаючись. У кого ж їй і було шукати приюту та протекції, як не в гетьмана. До московського воєводи не хотіла йти, бо вона його не визнає, а до монастиря також ні, бо якраз туди й хотіла її Любов Хведорівна запроторити, значиться, оставався тільки гетьманський двір. Це одиноке місце, куди рука Василя Леонтієвича, а краще сказати, загребущі пальці Любові Хведорівни поки що не сягають. Так вона тоді по всіляких пригодах і прибула до мене».

«До Бахмача?»

«А куди ж би. Тут вона ще й тепер перебуває».

Дивно було Орликові почути з уст гетьмана таку відомість. Він знав прикре ставлення Любові Хведорівни до своєї рідної доньки, але не гадав, щоб воно аж до такого дійшло. Що ж далі буде? — гадав собі Орлик. Кочубеї не всидять тихо, а з другого боку, й гетьманові ніяк панночку з такого роду невінчану коло себе тримати, а повінчатися з нею теж не легко, бо це його хрещениця. Як тут вийти з такої халепи?

«Генеральний писар зажурився! — почав гетьман. — Нема чим. Дасть собі раду Мазепа. Ніяких труднощів тут не було б, коли б покійний Гедеон Четвертинський не закабалив був нашої церкви. Його попередник, блюститель київської митрополії Методій Филимонович, який був послушний Москві, а й він на вість, що москалі, забравши білгородську епархію, і на київську зазіхають, спалахнув гнівом великим і перед воєводою Шеремет'євим гукав: «Єсли приїдет к нам в Київ московський митрополит, то ми запремся в монастирях, і разві нас із монастирей за шию і за ноги поволокуть, тогда только московський митрополит в Київі будет... Нам лучше смерть принять, нежели митрополита із Москви!» Він, як і покійний незабутньої пам'яті Йосиф Нелюбович Тукальський, тримався писанія, котре говорить: «Врагу твоєму віри нікогда не даждь», і боронив нашу українську церкву. А князь Четвертинський продав її, хоч ціле духовенство протестувало. Ні народ, ані гетьман Самойлович не постояли за нашу святиню. І тепер наша церква в ярмі. Руки митрополита спутані, він кроку не ступить, не поспитавшися Москви. А мені не хочеться, щоб він у моєму ділі Москви питався. На мене вже й без того московське ярмо сильно налягає...»

Гетьман на хвилину зупинився, Орлик слухав, до чого він веде.

«Тому-то я й прошу тебе, щоб секретно поїхав до Києва і розвідався в митрополії, як вони там поставилися б до мого з Мотрею Кочубеївною подружества, тому бо вона мені хрещеницею доводиться. Ти служив писарем у Київській митрополичій канцелярії, знаєш усі входи й виходи, і я тебе не потребую вчити, як братися до цього тонкого діла, щоб і вовк був ситий, і коза ціла».

Орлик, помовчавши хвилину, відповів: — «Дуже я гордий, що милість ваша вручають мені молодому й недосвідченому таке «субтельне» діло, і я постараюся сповнити, як не мож краще, це почесне для мене завдання. Але гадаю собі, що тут труднощі не стільки в церковних перешкодах, а ще більше в нашій внутрішній політиці».

«Як ти це розумієш?»

«А так, милосте ваша, що Любов Хведорівна і її партія матимуть козир у своїх руках».

«Козир? Який козир?»

«Вони й далі горлатимуть на вашу милість і підніматимуть народ. Скажуть, що гетьман не шанує нашої православної віри і зневажає її святі закони».

«Себто, значиться, гетьман католик, правда?»

«Можливо, що й таке говоритимуть, бо Любов Хведорівна не перебирає в словах, а народ наклепам вірить. Він і так панів не любить, які б вони й не були, свої чи чужі, — католиків зокрема. Католик — це для них червона плахта, і тою плахтою Любов Хведорівна не забуде майнути людям поперед очі».

«Знаю і гадаю собі, що з Кочубеями треба раз якийсь лад зробити. Я не мстивий із природи, пригадай собі, як я лагідно розправлявсь з тими, що доносили на мене до царя. Певно, що другий на моєму місці поступав би інакше. Це, може, й недобре, бо заохочує людей до нових доносів. Але ж ті Кочубеї жити мені не дають. А мені треба тепер спокою, я мушу мати вільні руки. Але про це — колись іншим разом. А нині я ще раз прошу тебе, щоб ти по святах ніби з усякими урядовими ділами поїхав до Києва та розвідався в консисторії, чи схочуть там самостійно вирішити моє діло з Мотрею Василівною, чи пішлють його на вирішення в Москву».

«Добре, милосте ваша». — відповів, кланяючися, Орлик.

«А тепер, будь ласка, допоможи мені разом з Войнаровським погостити моїх старшин, бо бачу надтягають деякі до мене. Ось уже й Ломиковський приїхав».

Перед гетьманський ганок заїздили сани з генеральними старшинами. Вилазили з них гетьманські достойники з чурами та служками своїми, а гетьманська прислуга відчиняла перед ними широкі двері, знімала теплі шуби, очищувала чоботи зі снігу й просила до світлиці, куди виходив гетьман, вітаючися з ними та обмінюючися святочними побажаннями.

На обличчях старшин видно було не тільки звичайний святочний настрій і не тільки тую всім відому турботу, що з Україною тепер буде, але також щось невідоме й притаєне, що відносилося до самої гетьманської особи.

Гетьман, добрий знавець людей, зрозумів, що їм уже відомий наклеп про порвання Мотрі, але вдавав, що не здогадується нічого, був, як звичайно в своїй хаті, дуже уважливий, ввічливий і гостинний.

Знав, що це найкращий спосіб, щоб їх милості генеральні старшини від'їхали в доброму настрої від нього та не споминали злом.

«Чогось то нашого пана генерального судді немає», — завважив за обідом Ломиковський.

А гетьман відповів:

«Генеральний суддя Василь Леонтієвич був у мене перед кількома днями з побажаннями святочними і занедужав, так що й пролежати мусів у Бахмачі цілу днину. Годі, щоб він нині знову «фатигувався». Це вже не по його літах».

«Але ж на старшинській раді генерального судді конче потрібно», — докинув хтось.

«Формальної старшинської ради, — відповів Орлик, — годі нам нині робити. Раз, що його милість, наш вельмишановний пан хазяїн, не зовсім добре себе почуває, а по друге, тому що не багато нас приїхало»,

«Бо чутка така розійшлася, немов-то його ясновельможність не бажає собі з'їзду, і якщо ми приїхали, так це тільки тому, бо не знали, чи вірити тій чутці, чи ні. Немало всякого непевного пускають люди в світ, щоб тільки каламутити воду».

«Добре кажете, милосте ваша, — відповів гетьман, — щоб каламутити воду. Хто приїхав, тому й дяка від мене, а хто не приїхав, так він і невинуватий, значиться, повірив чуткам. І без старшинської ради посидимо і побалакаємо собі. Я гостям радий та ще на Різдво».

«А ми щасливі, що бачимо нашого пана гетьмана в доброму здоров'ї, і бажаємо йому від щирої душі цього здоров'я на многі і многі літа».

«Такі тепер часи, що всім нам нічого так не треба, як здоров'я і сил нашого милостивого регіментаря».

«Часи-то тяжкі, і без великого розуму вашої милості та без його довголітнього досвіду почували б ми себе, як сироти без батька».

Кожний вважав своїм обов'язком докинути якесь гарне, влесливе слово до того вінка признань, який старшини вкладали на голову свого гетьмана.

«Щире дякую вашмостям, — відповів цей, — що шануєте мене старого й недолугого, і дуже жалію, що не можу або не вмію віддячитися вам гідно. Не раз я собі гадаю, чи не краще було б отсю булаву, — він вказав на булаву, що лежала на столі, — отсю булаву передати в молодші й, може, гідніші руки. Нова мітла краще мете, а в нас чимало є дечого такого, що й вимести треба».

Старшини в один голос заперечили гетьманові. Казали, що вони про те й слухати не хочуть, що воно прямо обиджає їх, що не вони гетьманом не вдоволені, а, видно, гетьман не довольний ними.

«Ще ся той не вродив, щоби всім догодив, — відповів Мазепа. — Я це знаю і ви це знаєте, панове. Але доходить до моїх ушей чимало такого, з чого я можу виносити, що невдоволених моєю особою таки дуже багато, забагато, а воно недобре. Тепер Україні такого гетьмана треба, щоб ним були всі задоволені і щоб усі могли послухати його, якщо він звернеться до них у якійсь незвичайній потребі».

Тут гетьман урвав. Старшини ждали, чи не скаже щось більше. Але на їх жаль тільки на отсім натяку й скінчилося.

«Нарікає на мене посполитий народ. — говорив гетьман, — що я за шляхтою тягну, а шляхта пише супліки на мене то до короля, то до царя, що я її не досить забезпечую. Тих суплік і в царя, і в Меншикова, і в других царських урядників чимало. Коли б ви їх прочитали, панове, то побачили б, який то неприхильний до шляхти отсей гетьман Мазепа. І так я все між молотом і ковадлом лежу, другого давно вже розторощило б, але я, дякуючи свому розумові мізерному, все-таки навіть Україну між Дніпром. Случею і Дністром заховую під владою моєю. Нарід тут вільний і без усякої перепони користується землею. Без перестанку прибувають і нові переселенці — з Молдавії, з Полісся, з Литви, з Покуття. Країна загосподаровується і все більше й більше набуває справжнього козацького устрою. А все ж таки — Мазепа пан, Мазепа Палія у Сибір запроторив, Мазепа винищує народ!»

Старшини обурилися. Це говорять люди несвідомі діла, наволоч всіляка, готова кождочасно ловити рибу в каламутній воді. На них нема що оглядатися. А старшини розуміють гетьмана. Вірно стоять при його боці і готові й голови свої покласти за те саме, чого й він собі бажає.

«Усі?» — спитав коротко гетьман і тим питанням, ніби обухом, по голові їх ударив.

Мовчали.

«Навіть поміж апостолами, — озвався згодом Кожухівський, — знайшовся Юда. І між нами, не тут, а в краю. може і є який непевний чоловік, але на нас, милість ваша, можуть покладатися, як на чотири тузи».

В цей мент підійшов до гетьмана Войнаровський і шепнув йому щось до вуха. Гетьман встав: — «Простіть, панове, але царський чоловік від воєводи приїхав. Треба мені його привітати».

Старшини хотіли роз'їздитися. Гетьман не пустив: — «Чого ж так скоро?! Мій небіж заступить мене на хвилину. Сподіюсь, москвин не буде довго сидіти».

І він вийшов.

Царський чоловік привіз гетьманові побажання і святочні дарунки. Низько кланявся, підбирав дуже влесливі слова і виправдував воєводу, котрий нездужає і тому сам не приїхав, а його прислав.

Гетьман дякував, попросив посла до столової і вгостив його на славу. Пильно накладав йому щонайкращі шматки смачної страви на срібну тарілку й наливав чарки кріпкого вина.

Царський чоловік поводився дуже здержливо, бо недавно прийшов на Україну і тутешніх звичаїв ще не знав, а вони дуже різнилися від московських. Але ввічлива гостинність достойного господаря, оздобленого орденами святого Андрея і Білого Орла, підбивала його. Він хотів приподобатися гетьманові і прислужитися йому, а що вино йшло в голову, а не в ноги, так і розв'язував свій здержливий язик.

«Не знаю, — казав, — як на таку достойну особу, як милість ваша, осміляються нікчемні люди підіймати свій голос».

«Приміром. Кажіть, будь ласка».

«Це навіть непристойно говорити і, не знаю, чи безпечно».

Гетьман поклепав його довірено по рамену: — «Добродію! Ще не було такого случаю, щоб гетьман Мазепа зрадив кого. Це вам найкраще може засвідчити сам милостивий наш государ»,

Царський чоловік встав і поклонився перед невидимим маєстатом свого грізного пана й повелителя.

«Це нам усім відомо, — казав, — але ж неблагорозумно обиджати столь достойнії вуха такими непристойними словесами».

«З непристойних уст непристойнії слова виходять, — відповів гетьман, — це не ваша вина, а їх, і ніякої обиди тут за вами нема. Говоріть зі мною, як зі своїм чоловіком»,

Це ще більше взяло москаля за серце, і він, витираючи масні вуста своєю правицею, казав: — «Нещодавно появилася нова жалоба на достойність вашу за похищеніє дочері одного із генеральних старшин».

«Так?» — і гетьман погадав собі: «Ось куди Любов Хведорівна стріляє. Ось тобі приречення Василя Леонтієвича діло по добре покінчити, по-приятельськи. Гарна мені приязнь!»

«Кочубей писав жалобу?» — спитав гетьман.

«Ні, безіменна, — відповів, запинаючися, царський чоловік. — Между прочим було сказане».

«Ага! Между прочим... І що ж ви на це?»

«Дивуємося здішним людям. У нас, коли б так його величество зволив якусь дівчину уподобати собі і забрати до себе, так родителі її мали б собі це за честь велику, бо не всім же ж дівицям царицями бути. А тут вони із-за такого маловажного діла бурю у стакані води счиняють. Ніяк не розбереш здішних людей».

Московський чоловік, значиться, з іншої точки дивиться на справу. Гетьмана зацікавило це «между прочим», але він не хотів нині, при такім великім святі, торкатися цього питання. Відложив на пізніше. Знав, що коли людина раз почала говорити, так, значиться, з нею можна буде колись, при найближчій нагоді, далі повести балачку. Вони на дарунки та на добру гостину сильно ласі, авторитет Мазепи для такого чоловіка також не мало вартий.

«Те, що ви мені зволили сказати, дійсно така пустомельщина, — говорив гетьман, — таке лихий зна що, що і слухати жалко. А все ж таки я вам дякую за ваше щире слово і впевняю вас, що тут стільки правди, скільки її було в попередніх доносах на мене».

Москаль вжахнувся. Погадав собі, чи гетьман не захоче доходити правди і не буде настоювати на тому, щоби вчинити суд.

«Ясновельможносте ваша, я покладаюся на слово ясновельможності вашої, що отся розмова останеться довірочною».

«Будьте спокійні, поза стіни отсеї світлиці не вийде. З огляду на вас і на панночку, про котру мова, діла в рух не пущу. Коли б я хотів розібрати все, що балакають про мене і що на мене вигадують недобрі люди, так я й ніякого другого діла не робив би. А в мене, як вам відомо, тепер війна, річ куди важніша і пильніша».

Москаль заспокоївся. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе. Прямо хотілося заради тих гарних очей щось зробити.

«Це дійсно, — почав, — такі пустяки, що й балакати не варто. Одне тільки лихо, що тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої, тут, значиться, і церква своє слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж ми, люди світські».

Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки. Довідавшися від гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина.

«Спасибі! Боюся більше пити».

«Не бійтеся. Добра голова доброго вина не боїться».

«Але забагато доброго, то також не добре».

«Годиться нам запити знайомство наше і, як поляки кажуть, «стремінного» теж випити треба».

З того царський чоловік догадався, що йому час попрощати гостинного хазяїна, що він негайно і зробив.

Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою.

* * *

Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як отся любовна пригода. А все через Любов Хведорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив усього можливого, щоб завдоволити Кочубеїв? Не осипав Василя Леонтієвича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив своєму старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішому із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився, коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом.

І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням під його гетьманську повагу. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, але не тепер, коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала свою згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання недопустити.

Як же воно тепер скінчиться? Гетьман задумався. Думати було над чим.

Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.

«Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять до гетьмана?»

«Звісно, з побажанням чоловік приїхав», — відповів котрийсь.

«Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають».

«Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці».

«Закохалися в нас, як чорт у суху грушу».

«Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль».

«І біля гетьмана сторожу тримають».

«А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей не певний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставимо гетьманом Палія, він робучому народові давні права поверне».

«Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть».

«Велика, та непевна».

Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безчинства всілякі і, коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.

До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть. Як побідники зроблять з нами, що їм буде завгодно.

Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові, й користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли їх розмова мала б деякий офіціальний характер, і коли б, не дай Боже, донеслася до Москви, то могла б мати важкі й непередвиджені наслідки.

Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішуче. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоб грати в відчинені карти. Довірювати нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька.

«Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена».

«Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив».

«Що? Не боронив? Допомагав продавати».

«Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди».

«Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царя і проклинатиме тих, хто зважиться проти царя іти».

«Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами».

«А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад».

«Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить».

«Я певен, що не було б того».

«Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу».

«Народ стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?»

В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверми вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.

«Не роби, Даниле, що тобі не миле», — кликав гетьман, ідучи йому на стрічу.

«Що ж такого не маю я робити?» — питався гість.

«Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині».

«Як же я не приїхав би на різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтієвича, поступив».

«Що ж вони?» — питався гетьман.

Апостол прижмурив око: — «От так собі живуть, поволеньки. Любов Хведорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б».

«Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда».

А глянувши по старшинах, спитався: «Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!»

А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися — казати чи ні?

«У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака».

«А що ж вас болить, мої панове?»

«Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні».

«Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас, певні були? Відколи я тямлю, все ми ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в повітря».

«Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине».

«Треба нам берегти тієї нашої твердині, — остерігав гетьман. — Вчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду».

Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить і замовкли. Аж Ломиковський почав: — «Доходять до нас вісті, що Карлові щастя сприяє».

«І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається».

«З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горі не опустити».

«А я гадаю, — почав Апостол, — що всякому треба про свою власну шкуру дбати. Особливо ж нам, бо за нашу шкуру, не за що інше, добрі люди б'ються. Не понесемо ж її на продаж».

«Не понесемо нашої шкури на продаж», — повторили за ним.

«На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і знову вона, ніби її нужда погризла».

Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами, появилася тая морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу.

«До чого ви це балакаєте, панове? — спитав нараз. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом? Не такий я чоловік, що став на велелюдному місці й гукає: «Дивіться, який-то я дбайливий і пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!» Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не дав, ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам зоставити таку спадщину по собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене, як батька. Про те тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч, знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник, Мазепа загарливий скупендря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі залишити. Усе, чого можна було добитися гетьманові українському, маю. Остається одне, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба три річі: гроші, гроші і — гроші!.. Ось який я скупендря».

Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманські слова. Були це самі його однодумці, самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима, нитка. Вони хотіли добути її наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, пірвати з Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить, непевність тривожить, непевність витворює душну атмосферу. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела.

А гетьман тієї правди сказати не хотів.

І старшини стояли кругом його, понуривши голови.

«Так воно, так», — зітхаючи, казали.

Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав: «Двигни цей камінь, двигни!»

Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід, і Мазепина присяга.

«Двигни цей камінь, двигни! — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе, мене, його і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хвороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час».

Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, вірлині очі, незгоєну рану на грудях. «Немає каміння такого, — сказав, — котрого б я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую».

Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік.

* * *

«Кочубеєві знаки!» — шепнув нараз Орлик.

«Василь Леонтієвич їде!»

«А може, Любов Хведорівна?»

«Може, обоє разом?»

«Ось і комедія готова».

Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть на подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч.

Тим часом сани спинилися перед ганком, вилізла Любов Хведорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці.

«Христос рождається!» — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.

«Славім його», — відповіли старшини.

«На старшинську раду попала?» — спитала Любов Хведорівна. Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.

«То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!»

Сказавши це, визиваюче глянула кругом: «Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!» — говорила очима.

Її слова впали поміж старшини, як бомба. «Що собі тая жінка гадає? Вона ж обиджає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана».

Прилетів до неї Орлик: — «Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові».

«Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе».

«Числіться зі словами!» — почав, зриваючися з місця, Кожухівський.

«Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!»

«Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обиджати не дозволимо!»

«А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обиджати безкарно?»

Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою: — «Ваша милість, моя зацна сваха непотрібно бентежиться. Та тут не трибунал».

Взяв її за руку й повів у верх зали, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважливий гетьман і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обиджати, бо він гетьман...

* * *

Про вовка помовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері і ввійшов гетьман.

Побачивши Любов Хведорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми в світі бувалий і до форм товариських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немов-то між ними нічого і зроду не бувало.

Присунув фотель і сів навпроти неї.

Апостол подався на залу. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат.

Любов Хведорівна, поправляючи складки свого суто золотом перетиканого жупана, почала: «А я, отсе, приїхала по Мотрю».

«Як то по Мотрю?»

«А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами».

«Це залежить від батька й мами», — відповів спокійно гетьман.

«А може, й від доньки?»

«Діти бувають такі, якими їх виховають батьки».

«Не будемо перечитися, — заявила Любов Хведорівна, — хочу, щоб Мотря їхала зі мною».

В очах гетьмана спалахнув огонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ізмарагдовий перстень на пальці, відповів: «Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він хоче».

Любов Хведорівна нервово кинула собою на канапі. Гетьман і собі поправився на фотелю.

«Невигідно вам сидіти?» — спитав.

Любов Хведорівна злобно глянула на нього.

«Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, — говорив гетьман далі. — Може перейдете на іншу канапу? Будь ласка».

«Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу».

«Куди?»

«Туди, куди повезе її мати».

«В монастир?»

«А хоч би і в монастир».

«Ні, в монастир Мотря не поїде».

«Як же це так?»

«А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю».

«А батьківська влада?»

«А гетьманська повага?»

Чути було, як горів у коминку вогонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона відчула цей погляд і опустила повіки. Мовчанка тривала віки.

Гостя почула перевагу хазяїна хата. Жаліла, що переступила його поріг.

«Як же тоді буде?» — спитала, не підносячи повік.

«Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було».

«Ми вже й без того покривджені сильно».

«Не з моєї вини».

«З чиєї ж тоді?»

«Спитайтеся совісті вашої, пані».

«В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її і зовсім нема».

«Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю».

Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, скликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Хведорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече.

«Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають».

«І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно».

«Але поривати їх вільно?»

Гетьман встав:

«Любов Хведорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну «ситуацію». Як господар хати хочу бути чемним до своєї гості, до матері Мотрі Василівни і до дружини Василя Леонтієвича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини чужої і ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в своєму дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішуче. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велять».

Любов Хведорівна знову кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:

«Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?»

Вона змовчала. То поправляла складки свого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтієвич, це Мазепа — грець!

«Що ж мені тоді Василю Леонтієвичу переказати?»

«Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини».

«Ще одна така зневага і в обморок попаду».

«Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю».

«А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?»

«Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від моєго хотіння... Провести вас у Мотрині кімнати?»

«Спасибі. Я їду».

«Як ваша воля. Не спиняю нікого».

Гетьман провів Любов Хведорівну до передньої, заждав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, наче-то між ними нічого злого і зроду не бувало.

Заколисався форес на передніх конях, служки скочили на лавочку за будою саней, коні рушили з місця і за хвилину Любов Хведорівна зникла в довгій алеї перед очима старшин, що крізь шибки вікон пильно стежила за нею.

* * *

«Ну, та й баба ж тобі!»

«Чортова теща».

«Чорт сім пар постолів сходив, заки їх докупи позводив».

Гетьман до старшин вернув.

«Простіть, що загаявся так довго. Прикру розмову довелося мати».

«З вашою свахою, — повернувся Ломиковський до Апостола, — дійсно розмовляти не дуже-то приємно. Не знаю, як колись Василь Леонтієвич з нею любі розмови провадив».

«Того ви не кажіть, — перечив Апостол, — то колись така вам панночка була, як писанка, хоч на серце клади».

«А нині хоч до боку прикладай замість гірчиці. Певно, спалить».

«Honores mutant mores, — відповів Апостол, — а до того не кожне старе вино солодке».

«От таким вином упиться!»

«А Василь Леонтієвич, як упився за молодих літ, так до старості витверезитися не може».

«На його б раз добре гукнути, так очуняв би. По добру ним нічого не вдієш. Татари до Джінгісхана привикли».

Гетьман не слухав тієї розмови. Його збентежила несподівана гостина. Ось тобі й гостя! Хоч клич Петранівського, щоб стріляв до неї. Ти її слово, а вона тобі два, ти її колючкою, а вона тобі ножем поміж ребра. Ось таку з полком у найгірший огонь післати. Мабуть, і Петра налякала б.

* * *

Гетьман зрозумів, що діло в велике заходить. Любов Хведорівна порушила небо і землю... Як воно скінчиться?.. Але до старшин пора.

«Панове товариші, — почав, — взивали мене, щоб я камінь двигнув. А отсе, бачили, які каменюки підкочує мені доля під ноги. Ані перейти, ні перескочити через них».

«Розбити, — радив Кожухівський, — щоб і сліду не зосталось. Доволі того лиха. Отсі інтриги, як стоголова гідра, одну голову відрубаєш, то друга наросте».

«Не друга, а десять на місце одної».

Апостол, хоч сват, себто тесть Кочубеєвого сина, ні разу не щадив Любові Хведорівни, а зате жалував її слабохарактерного мужа.

Котрийсь із старшин казав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би, бо через неї ніколи спокою не буде.

Гетьман зачув цю раду: — «Я навіть достаточну причину маю, — казав. — Міг би покликати Любов Хведорівну на суд. Але не зроблю того».

«А що ж тоді ваша милість гадають робити?»

«Те, що вважатиму потрібним для нашої справи. Усім нам треба тепер забувати про себе, а тямити про загальну справу. Жертвою одиниць росте гуртове діло».

ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ

Старшини засиділися поза північ і від'їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана зостався Войнаровський. Гетьман не спішився спати. Знав, що не всне.

«Гарне Різдво, правда, Андрію? — говорив з жалем до свого небожа, — а заповідалося так гарно».

Войнаровський заспокоював дядька. Любов Хведорівна відома по всій Україні як жінка загониста і язиката. Її слів не можна поважно брати.

«Мала потіха, Андрію. Тут не в словах, а в ділі сила. Вона може попсувати діло. Подумай, вже й до воєводи побігла, а що нині знає воєвода, це за кілька днів знатиме й цар. А мені не хочеться, щоб він знав. Скажуть у Москві: тепер рішається війна, а старому гетьманові захочується весілля».

«Невже ж, дядьку, можна оглядатися на все, що люди скажуть? Чоловік кроку не ступив би».

«Мені поки що оглядатися треба, щоб про мене там, — Мазепа показав рукою на північ, — якнайкраще гадали. Поки що, бо за деякий час, може, я на нікого не буду оглядатися».

Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Надто пригнітили його. До того надавався лише один Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому Господь Бог не дасть.

«Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я попав. Недаром карлик говорив мені якось літом: «Уважай Мазепа, щоб не вийшла халепа!» От і здійсниться його осторога. З одного боку — булава, а з другого — серце. Може, воно й дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є. Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. І не лише її, але все, що з нею і для неї міг ти зробити. Любов Хведорівна добре це розуміє і тому вона так сміливо починає собі».

Войнаровський не розумів цього вислову, але не перебивав своєму дядькові. Слухав уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок.

«Не розумію, — зважився перервати сповідь гетьмана, — чому ваша милість таку велику увагу прикладають до Кочубея і до його дружини?»

«Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів?»

«Догадуюся, але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей спосібніших від нього і певніших»,

«А Мотря? Подумай, Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі».

«Про це я не гадав».

«А я на всі боки роздумав. Тут, як у годиннику, колісця за себе заходять. Пусти одне, всі обертаються. Так і труднощі мої і турботи. Одна другу тручає».

Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь, ніби в ній шукав розв'язки своїх питань. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки відколювалася якась щіпка, спалахувала і спалювалася скоро. Вогонь сам себе їсть...

«Коли б я був не гетьманом, — почав по хвилині Мазепа, — а полковником яким або так собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше. Тямлю не один подібний випадок... Посмарували й поїхали... Мені воно не йде. Мені, бачиш, треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони святої віри і підкопую повагу інституції родини, чужі, щоб не мали козиря в руках. Міг би я піти на перебій, щоб поставити на своєму, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцілою і Харібдою. Hic Rodus, hic salta!»

Войнаровському жаль зробилося свого доброго дядька. Він що лиш тепер зрозумів його справді клопотливе становище, його боротьбу між серцем і обов'язками. Гетьман, видно, дійсно полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче. Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу злющої мами. А не віддати — це, значить, почати війну з Кочубеями і їх однодумцями, війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна розпочнеться серед невеликого круга, а опісля може перетворитися в bellum omnium contra omnes.

«Приходить мені на гадку, — почав знову гетьман, — скликати на Новий рік старшинську раду і покласти на стіл булаву: беріть, у кого є відвага! Але що тоді совість скаже? Я, Андрію, затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто другий його за мене не скінчить. Аж дрожу, що коли б так Господь нагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не можу я зрікатися булави, не покінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки повсякчасного турбування і все задармо, ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали через Бахмач отсі білі коні, котрі Лідії причувалися...»

Войнаровський пригадав собі цей мент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію, як вона рукою тримається за серце, і — мурашки побігли йому по спині.

Мимохіть насторожив вуха. Почувся далекий глухий тупіт, білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосне сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи що лиш сяде. Але хто?

Сани великі, і місця в них багато.

«Їдуть?» — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.

«Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі вигадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть».

«Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу...»

Войнаровський підняв свої мрійливі очі, питаючися: «Яка?»

«Державна конечність», — відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості.

БІЛИЙ РАНОК

Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на святий вечір заснула. Святочна вечеря, колядки, пожар звізди, вертеп — усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ.

Ходила з гетьманом по хмарах, шукаючи своєї зорі. Довга й томляча мандрівка. Аж і знайшла. «Отсе твоя зоря», — сказав гетьман до неї.

Втішилася, простягнула руку і в цей мент зоря в безвість покотилася... Темно... І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи гетьманової зорі.

«Ось вона!» — показує святий Петро. Побожно наближаються, вже недалеко, вже тільки кроків, може, десять, аж нараз сяйво осліпило їх очі. Зоря полум'ям ясносяйним спалахнула, півнеба загравою озарила і — згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути. Поміж хмарами зависли... Яке томляче тривання!

Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосно сунуться за ними. Сідаймо! Гетьман не хоче. Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, женуть... Місяці, сонця, зорі — все таке велике, жахливе, чуже, позасвітне...

«Тпру!» — І сани спинилися перед монастирською стіною. Мотря тривожно підняла повіки. Перехрестилася... Нічого подібного...

Вона в Бахмачі.

Біла світлиця, пухнасті на долі килими, щоб м'яко було ступати, в печі огонь, омела звисає зі стелі. Різдво.

Мотря хоче вставати, тітка Лідія не дає. «Полеж собі, нема чого спішитися. Старшин наїхало повний двір, може, й раду радити стануть. А хоч і ні, так посидять до ночі. Гетьман любить погостити старшин».

Мотря питається, що на старшинській раді радять, тітка Лідія не вміє відповісти, бо рада відбувається при зачинених дверях. Жінкам не встрявати туди, у жінок жіноче діло.

Мотря лежить до обіду, потім встає, вбирається і скучає. Вона нині, на саме Різдво, обмежена до своїх покоїв, ніби пташка до дротів золоченої клітки.

Ген з полудня побачила свої залубні. Певно, батько приїхав, зайде до неї, намовлятиме, щоб вертала.

Від чурі довідалася, що це не батько, а мати приїхала. Серце затріпотілося тривожно.

Стрінутися з мамою тут, у гетьмановім дворі! Мотря неспокійно дожидала стрічі. Читала гетьманські листи й дивувалася, що не розбирає змісту. Нараз дзвінки. Глянула в вікно. Їх коні виїхали з подвір'я. Що це таке?

І знову від чурі довідалася, що її милість Любов Хведорівна зволили від'їхати в Батурин.

Погане відчуття томило її цілу довгу ніч. Щоб ранок скоріше, щоб гетьмана зустріти, розпитає його.

Ранок прийшов, зимовий, ясний, білий. Уночі впав сніг.

Обновився Бахмач.

Мотря ще дитиною любила будитися в такий ранок. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ всміхається до тебе. Якась ти неначе чистіша собою і невинніша, ніякого гріху на совісті не чуєш. Все, що було сірого та брудного, білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття.

* * *

За сніданням гетьмана стрінула.

«Як ваше здоров'я, як спали, що доброго снилося вам?»

Звичайна товариська розмова.

«Святого Степана нині», — пригадує Мотря.

«Покійного мого батька ім'янини», — відповідає, зітхаючи, гетьман.

Мотря чує, що це зітхання добуте не спомином про батька, а чим другим. Спитала би чим, та при людях не хоче. Підіжде.

Де ж дівся святовечірній веселий настрій, що тут сталося вчора?

Недаром Любов Хведорівна перейшла через хату. Вона за собою ніби тінь лишає.

По сніданню тітка Лідія пішла давати хатні розпорядки, Войнаровський до козаків подався, і Мотря спитала гетьмана, чого це вчора мати приїздила?

Гетьман зразу хотів питання в жарт повернути, але, глянувши на засумоване обличчя Мотрі, рішився сказати їй правду, Любов Хведорівна хотіла Мотрю забрати з собою.

«В Батурин?»

«Не казала».

«В Ковалівку?»

«Не знаю».

«В монастир?»

«Можливо. Але я тебе Мотре не дам. Не хвилюйся. Досить ще сил у мене, щоб захистити тебе, щастя моє!»

«Досить, кажете, сил. Можливо. Гадаю, що й охота є, та чи буде спромога?»

Гетьман пильно дивився на неї.

Знає чи догадується тільки? Розум з неї говорить чи серце?

Затривожився і не знав, що відповісти.

«Ось, бачите, Іване Степановичу, я вгадала. Охота буде, та не буде спромоги».

«Що це ти, Мотре? Пощо такі думки? Пощо турбувати себе?»

«А пощо дурити себе, мій пане? Чую, що щастя відходить від нас. Вже воно на калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, — не хоче. Мабуть, обидила я Господа Бога, бо завелике щастя захотіла. Гордовитою в бажаннях була, а гордих ангелів Бог з неба скинув».

«Мотре, лиши таку балачку. Не полош щастя, воно ще в нас. Глянь, який я щасливий. Бачу тебе, впиваюся тобою, як чарами весни, як пригадом молодості своєї, де ж би я дав забрати таке щастя від себе. Я жертвую усім, лише не тобою, ні!»

«Усім?»

«Кажу тобі, усім».

«А я того не хочу. Не варта я такої жертви. Це, що ви готові жертвувати за мене, я більш самої себе люблю. Краще пропаду я, змарнію, зів'яну, як трава під кінським копитом, щоб тільки задум ваш, ваша і моя мрія, Іване Степановичу, перетворилася в діло. Так, так, не перечте мені».

Підперла рукою свою голову пишну і, дивлячись кудись у простори, говорила, ніби пісню співала: — «А коли здійсняться задуми гетьманські і гетьман меч свій на стіну повісить, сідаючи за стіл з товаришами своїми на добре заслужений спочинок, тоді нараз потре чоло рукою і, дивлячись на білий цвіт калини, на небо ясне й на людей веселих, весіллям тим, яке дає лиш воля, зітхне і скаже: і вона колись хотіла того — Мотря».

Голос Мотрі не дрижав від смутку, не плакав плачем дитини, котрій цяцьку забрали, а звучав мрійливо і самовдоволено, ніби в тім, про що він співав, було справжнє щастя.

Образ, який тими словами змалювала Мотря, причарував гетьмана до себе. В тім самовідреченні, в тім захопленні великою ідеєю була така сумовита велич, що він, знавець і любитель мистецтва, мимохіть голову схилив.

Білий ранок вибілював їх душі. Святочна тишина не бентежила душевного спокою. Мандрували по хмарах...

«А Мотря?» — спитав нараз гетьман.

Не відкликаючи зіниць з мандрівки по просторах, відповіла тим самим голосом, що перше: — «А Мотря в тихій келії чернечій або в домівці своїй поневільній, діждавшися вечірньої години, зітхне і скаже: ось Господь ласкавий знов одну днину зчеркнув із рахунку життя мого, і знов кроком ближче до того місця, де я зустрінуся з моїм коханим. Знов його побачу, ще величнішим, ніж бачила перше, з вінком лавровим на висках високих і з задовіллям тихим на обличчі. І руку він мені подасть і скаже: тепер ми вже, мила, не боїмося жодної розлуки».

«Не буде того, Мотре, не буде! — промовив, зриваючися з місця, гетьман. — Не люблю недомовлених слів і недоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати, як власник величезних маєтків, як порфіроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю. Недоспівана пісня бринить у просторах, блукає по степах, до могил прилягає, додаючи ще більшого смутку до тої нашої сумної української антифони. Хочу її настроїти на новий мажорний акорд, хочу переломити український смуток».

«Не хочу перешкодою бути в здійсненні твого хотіння».

«Кажи ясніше!»

«Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, а тобі і давніх досить. Догадуюся, з чим мати вчора приїздила. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо це моя мати. Я розумію тебе і власне тому не бачу іншої стежки з того зачарованого круга, як покинути тебе».

Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серці.

«Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш».

«Не люблю самолюбною любов'ю. Велика любов до великої жертви спосібна, а велике діло великої любові вимагає».

«Чи передумала ти над тим, що кажеш? Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої і мої, Мотре».

«Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить».

«Легко сказати, але зробити важко».

«І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати «Не можу». Бачиш, Іване Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу і що він турбується мною зі шкодою для діла. Я того ніяк не хочу. Вір мені, що скоріше пожертвую собою, ніж погоджуся з таким приниженням своєї гордої вдачі».

«Жертвуєш собою? Як?»

«І найбіднішому залишається велике добро — право розпоряджатись своїм життям».

«Мотре!» — крикнув гетьман, аж шибки в вікнах задзвеніли.

«Не бійся. До того ще мені далеко».

«Руку даєш?»

«Слово чесне даю».

Вхопив руку, стиснув, а потім став її обсипати поцілунками.

Вихопила насилу.

«Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, — казав, — не знаю, що так збентежило тебе».

«Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Блисло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Те сонце озарило мене. Я нині інша, ніж була передше. Я наче вперше побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване Степановичу, пане мій!»

«Мотре, сонце моє!»

CAPRE DIEM

Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне.

Але і тая надія завела.

Орлик, не скриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають тільки, коли він стане дозволу просити. Вирішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб українській церкві привернути її колишні права,

«І як же ти гадаєш, Пилипе? Як вирішить Москва?» — спитав гетьман.

«На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його скоро й прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Це їхня політика, бо за той час можна виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов їм на руку. Чимало в нас усяких спірних питань про церковні й монастирські маєтки, про всілякі надання, чимало прохань о жертви для їхніх церков і монастирів. Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не попадеться вдруге».

«Певно, що вдруге не попадеться, — відповів, сумно всміхаючися, гетьман, — але я не хочу, щоб вони мене тим козирем побивали».

І гетьман рішився. Для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм власним щастям. Поки що — бо він не втратив надії, що доля повернеться прихильно до нього і що український гетьман, може, вже й незабаром не буде приневолений оглядатися ні на царя, ні на патріарха, а робитиме так, як йому совість і серце велить.

Одне і друге не дозволяло Мотрю віддавати на поталу Любові Хведорівни. Можна собі уявити, як вона знущалась би тепер над непокірливою донькою і якою нещасливою почувала б себе Мотря, позбувшись останньої надії на протекцію гетьмана.

Треба при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від'їде з Бахмача, але не під руку Любові Хведорівни і не під її необмежену команду, лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів під опікою своєї тітки.

Гетьман казав Орликові написати лист до Кочубея і до Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач.

Між тим старався побалакати з Мотрею, щоб вона цього рішення не брала собі дуже до серця.

* * *

«Покладаю надію на милосердного Бога, що він, як ніколи не опускав мене в важких хвилинах життя, так не опустить і тепер. Може, недалекий цей мент, коли я перед Богом і перед людьми назову тебе дружиною своєю».

«Можливо. А може, цього менту не діждемося ніколи».

«Чого ти таку сумну пісню співаєш?»

«А невже ж маю тішитися, що поїду від тебе?»

«Коли тобі жаль, так не їдь. Скажи одне слово «не хочу», а я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий хочуть вивести тебе від мене».

«Я того слова не скажу, хоч як мені важко, Бог один знає, як важко мені кидати тебе, Іване Степановичу».

«Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури і пусткою повіє по хаті. Краще не приїздила б була, Мотре».

«Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння».

Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала: «Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав».

Гетьман надумувався, чи казати чи ні. Мотря зауважила його вагання: — «Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавості спитала. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не допоможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити».

Гетьман в тих словах відчув докір. Людина, котрій він бажав довірити своє ім'я, свою честь, перед котрою жадної тайни не хотів мати, від'їде з почуттям гіркоти в душі. Того бути не може.

«Щоб ти, Мотрю, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Почуєш, чого ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, — моя мати. Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю».

Мотря стрепенулася. Її очі, перед хвилиною повні бездонного смутку, скинули з себе імлу, роз'яснилися, побільшали. Уста розхилилися злегка, пальці нервово дрогнули. Вона повисла на гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля.

Гетьман устав. Заглянув за одні двері, за другі, позачинював їх на ключ і, присуваючися ближче до Мотрі, говорив далі: — «В мене гадка рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує гетьманщину, нашле своїх людей, — хочу пірвати з Петром».

Мотря видивилася на нього, ніби вухам своїм віри не йняла.

«Злегка нав'язую нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв'язати з ними. Не заради власного пожитку, навіть не тому тільки, щоб тебе на престолі посадити, лиш для визволення країни, для її будучого добра, — клянусь Богом святим!»

Останні слова прошептав ледве чутно. Вона рукою повела по очах, ніби впевнялася, чи це не сон. Глянула кругом себе, а тоді нараз вхопила його руку і притулила до уст.

«Мотре, що це ти робиш, лиши!»

«Дякую тобі, за себе, за батька свого, за всіх винних і невинуватих нашому нинішньому горю. Дякую, що зробив мене гідною почути таке важне слово. Це честь для мене і більша ласка, як коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі!»

Гетьман пригорнув Мотрю до себе: «Бідна, бідна моя!»

Зірвалася на рівні ноги. Гарна і горда стояла перед ним:

«Не бідна я, Іване Степановичу, бо ти обдарував мене нині добром найбільшим у світі, довір'ям своїм, ти розпалив переді мною нову зорю-надію. З нею я і найчорнішої ночі не боюся. Поїду, куди повезуть, до мами — так до мами, а хочуть у монастир — хай буде і в монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоти, велика думка мені за товариша стане. Опівночі, коли вснути не зможу, думатиму про неї. Не бідна я тепер, не бідна!»

«А листи, котрі я нині дістав, — говорив гетьман далі, — це добрі листи. Воєнне щастя Карлові сприяє. Він геніальний вождь, вояків має свідомих і хоробрих, це не Петрові солдати. Карло радо заключить спілку зі мною».

«Іване Степановичу! — просила Мотря, — кажи запрягати коні, я їду геть від тебе, щоб не забирати дорогого часу. Не до жінки тобі нині, не піклуватися тобі такою химерною дівчиною, як я. Ти увесь посвятися ділу».

Гетьман взяв її за руки і притягнув до себе: — «В гарячій воді купана моя Мотря. Як веселка з'явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти від мене. Підожди, дитино! Ще час. Нехай ще навтішаюся тобою. Кожний день, проведений під одним дахом з тобою, варт одного року життя. Я тішуся кожною годиною, котру перебалакаю з тобою, ловлю кожний твій усміх, як нездійснену мрію. Не спішися, Мотре. Досить нам буде тієї розлуки».

«Не страшна мені розлука, коли ми духом з'єдинені з собою. Кожного разу, якщо турбота зможе тебе, Іване, пригадай собі Мотрю. Відчую, що кличеш мене, і духом прилину до тебе, де б ти не був».

«Духом, та не тілом».

«Що тіло? Воно тлінь, а дух вічно триває».

«Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось друге гадають».

«Не вчена я, Іване Степановичу, і філософів твоїх не читала. Говорю те, що чую, а чую я, що, хоч тілом будемо далекі від себе, душі наші все триватимуть укупі. Снилося мені вчора, що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок».

«І знайшли?»

Мотря голову похилила додолу.

«Знайшли?» — питався гетьман.

«Ні, — відповіла насилу. — Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго Мотря біля гетьмана свого; з'єдинені в памяті людській. Може, наперекір долі, котра нас розлучає, Господь пішле нам з'єдинення вічне. І за літ сто або двісті, може, той, що згадає славне ім'я гетьмана Мазепи, пом'яне також безталанну Мотрю... Чого ж нам сумувати нині?»

«А все ж таки сумно мені буде без тебе. Я не нинішній, Мотре. Не забуду тебе ні за чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм».

«Стільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту».

«Хто раю не бачив, цей і не тужить за ним».

«Я побачила свій рай і думкою буду раювати».

«Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашишем впиваєшся словами».

«Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку, поки не впаде в ямку, як багато інших наших жінок, так забудь про мене. Не гідна я була стати подругою твоєю».

«Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горе, мов нищий каліцтво, нести на майдани життя і милосердя благати. Але в душі твоїй залишиться гірч мутна, котрої ані випити, ані вилляти не можна. Отсе мене й болить. Чому я тую гірч влив в чашу твого життя? Вуста твої гідні божеського нектару, твої найпишніші вуста».

«Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тобі, коли б ти розчарував мене. А так я зачарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти... Я гірчі не чую».

«А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрії, а діла. Замало гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелося мені перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені старому шукати стежки до своєї могили».

* * *

Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх затиралися, не знати було, котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким, погасав.

Гетьман дивився в погасаючі блиски.

Так і життя його горіло ясно і променіло теплом.

Недавно тая життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне.

Мотря смуток гетьмана відчула. Тихо похилилася до нього і поцілувала в чоло:

«Іване Степановичу! — казала. — Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобірнішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гірч не зоставалася на споді. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло!»

Гетьман встав і взяв її за руки. Не говорив нічого.

«Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокойся, Іване Степановичу, я спокійна. Я дійсно хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуть колись, як найпишніший цвіт. Чого ж нам тоді сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроїмо бандури, грати, співати будемо за всі часи. Чуєш, за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав «capre diem». Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини».

Гетьман пильно вдивлявся в її очі.

«Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: «capre diem». Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!»

Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обіймив за стан.

«Бідна, бідна, Мотря!»

В печі ще раз спалахнув огонь і погас.

КАРЛИК-ЧОЛОВІК

Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами. Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер.

У в'їздовій алеї лежали від дерева до дерева білі пороги. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають.

Двір спить. Тільки варта перекликається кругом. Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами. На рано буде багато поломаних гілляк... З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Ніби пустилися йти, так вітер не пускає...

Гетьман за столом над паперами сидить. Ще раз перебігає їх очима, порівнює, ніби плюси й мінуси рахунків докупи зводить. Плюси на Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай!

А йому все-таки зважитися тяжко. Не через що, а через своїх людей. Недовіряє їм. Життя недовіряти навчило. Лише хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Невблаганним треба бути до себе і до других, щоб до цілі дійти. Так розум велить, хоча серце іншого бажає.

Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба.

Від природи лагідний і м'який, любитель філософії і мистецтва, опікун культури і ширитель просвіти, кожний свій гострий крок болючо відчуває. Суди, тортури, кари — яке воно страшне! Чи доживе він до іншого порядку?

З Петром, певно, що ні. Це людина сили, а не серця, демон. Такого жорстокого деспота вже давно не було на світі. Він, як колись степовий дід казав, «і сина свого покладе на лаву за державу, за Петрову державу!» А тая держава велика. І Петербург, і Москва, і Київ, і Царгород, і Львів, і далі-далі, — хто вгадає, куди забігає думками цей новий Джінгісхан?

Новий лад може бути тільки в своїй власній, від Петра незалежній державі.

І гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежності намітив.

Не з Польщею проти Москви, не з Москвою проти Польщі, не з турками й татарами проти одних і других, а з новим союзником, котрого ще покійний Богдан своїм великим розумом намітив, зі шведами до незалежної України. Інших шляхів не бачить, хоч як їх пильно шукає. А раз їх нема, тоді на цей доведеться ступити.

Пішов би без вагання, коли б не було Кочубеїв. І гетьман почув свою болючу рану.

Гадину вигрів собі за пазухою, і тепер вона його кусає.

Треба було здавити, як перший раз почала на нього сичати. Тепер запізно.

Тепер Кочубей стольник царський, значиться, чоловік його величества царя, а про його дружину серед ночі краще й не згадуй, бо чорт тобі присниться.

Гетьман ніяк не вгадає, чого вона хоче від нього. Чує тільки великий жаль до Кочубеїв, бо вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже ж гетьман не чоловік, невже ж він тільки про інших має гадати, а про себе ні, невже ж йому не вільно посягати по щастя? Чому ж тоді відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не скривається з тим, що полюбила гетьмана Мазепу?

Не одному і не одне він простив, але того не простить Кочубеям ніколи. Не сіно до коней іде, а коні до сіна, — прийдуть ще Кочубеї до нього, о, прийдуть! Мазепа також не з тих, щоб оружжя складати, він у бою здаватися не звик. Йому везло. Може, тому й недолюблюють його, бо люди скоріше простять тому, котрому нічого не вдається, ніж котрому вдається усе. І скоріше мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть признати розуму Мазепи, гадають, що вони краще діло повели б. Але булава — це не цяцька діточа, котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Пора закріпити її. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею. Ім'я останеться по нім і триватиме віки. «Може, за літ сто або двісті згадуватимуть люди славне ім'я гетьмана Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну спом'яне».

Як вона це казала, без жалю, без гіркоти, ніби для неї вже нічого більше не осталося, крім тієї надії.

«Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, накрити і квітками прибрати стіл, — хочу нині веселою бути».

Гарною і грізною була в цей мент, як стихія. Приманює до себе, тягне, а ти мусиш покинути її, заради загального добра. Ах, яка ж важка отся булава, як хрест.

Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відірвавшися, вдарила по шибках, мало їх не побила.

Гетьман чув, що і в серці його також буря йшла, рвалися струни, відколювалися живі чуття. А на рано втишиться завірюха. Де нині ішов грізний бій, там завтра лежатиме студенний зимовий сніг, як забуття.

Так усе кінчиться на світі, усе...

Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Гетьман здивувався, бо весельчак був у звичайному вбранні і обличчя його було теж звичайне.

«Ти звідки тут узявся?»

«Прийшов потішити вас, пана й добродія мого».

«Ти? Мене?»

«Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк зрозуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік, усі ми, кінець кінцем, лиш люди, і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане».

«Філософуєш?»

«Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а по суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний».

«Ти песиміст».

«Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійкості їхній».

«Говориш, як наші професори».

«Вони теж блазні, тільки на катедрах».

«А ти професор у блазенському вбранні?»

«Нині я тільки чоловік. І, як чоловік до чоловіка, приходжу до вас, щоб сповнити людський обов'язок».

«Себто?»

«Себто, щоб потішити вас».

Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.

Дійсно, він дотепер дивився на того упослідженого від природи чоловіка виключно, як на сміховиту фігуру, і що лиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік.

Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було стільки трагедій на світі.

І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.

Карлик розплакався. Його обличчя, ошпечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим прямо — плачу гідним.

«Філософ і плаче. Так-то потішаєш мене, таку розвагу приніс».

«Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, що лиш у нещасті».

«Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв».

«Бог сотворив світ, а строять його люди».

«Люди теж сотворіння божі».

«Може, чортячі».

«Не знаю».

«Усі ми знаємо мало. Тая тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі ні. Одні кричать і галасують, а інші тихо терплять».

«Ти до тих інших не належиш?»

«Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затулить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Хведорівна, блазень, як його пан — гетьман. Тая тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їм минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого».

«Гадаєш?»

Карлик утер рукою сльози:

«Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду, це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять... Я прийшов потішити тебе».

«Спасибі!» — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.

Гетьман не клався сеї ночі спати.

Рано мали приїхати Кочубей, Апостол і Орлик. Мала вирішитися доля його і Мотрі.

ОЧІ

Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось загубив і не міг знайти.

Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.

Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб обезславити його і його хату. Чого-то не говорять люди про Кочубеїв! Бідна Любов Хведорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла.

Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і з погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, що тепер згорблений сидів за столом між Апостолом і Орликом.

«Ми, Василю Леонтієвичу, залюбки нарікаємо на людей, забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кожний не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді».

Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький.

Не любив, коли йому пригадували про суд.

«Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе Василю Леонтієвичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай це письмо».

Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб їй не діялася ні тепер, ні в близькій будучності ніяка кривда. Батько прощає їй поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити... (Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив: «запроторити!»)... І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане власну прислугу, своє окреме мешкання і з батьківської казни визначені будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і «послушенство малженське». Що так воно станеться, на те Василь Леонтієвич Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровільній угоді свій собственний підпис...

* * *

Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, узяв перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули.

Ця покірливіть до якоїсь міри зворушила гетьмана. «Спасибі тобі, — сказав, — і прости, що я таку форму придумав. Нехай воно тобі буде доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся за неї, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся... Який же двір ти призначив для неї?»

Кочубей назвав.

«Коли Мотря може переїхати туди?»

«Хоч би й зараз».

«Гарно, але, — тут гетьман припіднявся з місця, — але Любов Хведорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Хведорівна і далі захоче копати ями під мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи повагу і гідність гетьманську, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною».

Кочубей мовчки прийняв до відома погрозу.

«А тепер дякую вам, панове, і числю на вашу мужеське і лицарське слово та на «дискрецію» милостей ваших».

Подав руку усім трьом і відпровадив до дверей.

«Скінчилося», — сказав, вернувшись в кабінет, сів у фотель і задивився в простір.

* * *

Мовчки дивилися на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від'їжджаючих до Батурина саней.

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

Перед гетьманським ганком тупцювала шестірня білих арабських коней.

Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже всів до них і чи не пора двигатися з місця.

Перед саньми і за ними невеличкі відділи військової ескорти, москалі під проводом ротмістра, що був у гетьмана на службі.

Вечоріло.

Вітер, що ущух був вполудне, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.

«Погана ніч буде, — казав машталір до Мотриного чури. — Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами».

«Позадувало дорогу снігами, — повторив, як відгомін, чура. — Багато нас; прометемо!»

Він почував нову охоту промітати шляхи перед панночкою своєю.

Його хотіли залишити на гетьманській службі, не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Хведорівни не боявся. Як треба, потерпить.

Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: — «Претерпівша за нас грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров».

* * *

До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.

«Спасибі, милосте ваша, за все добро і не поминайте злом!»

Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні: — «Мотре, Мотре, не знаєш, як важко мені!»

«Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю що кращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жаліти нема чого. Я пізнала щастя. Не жалійте людини, що щасливою була, жалійте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!»

Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.

За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затраснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні!

Крізь вікно військової сторожі визирав Чуйкевич. «Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш...»

* * *

Гетьман довго стояв на ганку.

Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря.

Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрогне.

Тихо і послушно пішов за ним.

«І знову ми удвох зосталися, Андрію», — сказав гетьман і перший раз у житті почув якийсь дивний холодок, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом.

«Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині посланець привіз. Діло важне!»